Путін у стадії Сталіна. Ізоляція, параноя і дедалі більше схожості з радянським диктатором

Що більш жорстким і репресивним стає режим ліліпутіна, тим успішнішим здається простим росіянам правління Йосипа Сталіна. А інтерес до постаті радянського диктатора за останні роки зріс настільки, що іноді здається, ніби він змагається з ліліпутіним.

Про це пише у своїй статті для Foreign Affairs політолог Андрій Колєсніков. ЗІФ публікує її у скороченому вигляді.

За останні п'ять років до 2021 року кількість росіян, згодних, що «Сталін був великим вождем», подвоїлася – з 28% до 56% (згідно з опитуваннями «Левада-центру»). За той же період кількість незгодних із цим твердженням скоротилася з 23% до 14%.

Із 2015 року Сталіна почали згадувати добрим словом на національних святах, а обговорення репресій вщухнуло. Схоже, що він стає фундаментом з минулого, спираючись на який, можна переконати сучасних послідовників, що вони йдуть правильним шляхом.

Річ у тім, що манера залізного керівництва Сталіна стала взірцем для сьогоднішнього кремля. Все частіше путін сам стає схожим на Сталіна в останні роки його життя, коли той був украй параноїдальним і суворим. На момент закінчення Другої світової війни Сталін перебував при владі вже понад 20 років. До своєї смерті в 1953 році він довів режим до автократичних крайнощів: категорична нетерпимість до чужої думки, підозрілість до наближених, показна, воістину безсоромна жорстокість і маячні нав'язливі ідеї.

Подібно до Сталіна, путін також провів при владі понад 20 років (включаючи період його перебування на посаді прем'єра з 2008 до 2012 року), і в свій нинішній президентський термін, що розпочався 2018 року, він діяв подібним чином. Зокрема, вніс поправки до російської конституції, щоби змінити час президентського терміну на нескінченність, отруїв та заарештував лідера опозиції Олексія Навального та розпочав війну в Україні, гуманітарну катастрофу з руйнівними наслідками для всього світу.

Тепер, у 2022 році, Росія точно є повноцінною персональною автократією. Він дотримується імперської та націоналістичної ідеології, безжально придушує громадянське суспільство та будь-які форми інакомислення, закликає до зброї майже всю країну. Кремлівський карлик перейняв майже всі класичні елементи сталінського тоталітаризму – від культу особи до культу героїчної смерті.

У зоні сутінок

Подібність між пізнім путіним і пізнім Сталіним починається з їхньої моделі керівництва. Для путіна, як і Сталіна, процес ухвалення рішень зводиться до думки лише однієї людини. Соратники та радники практично не мають можливості вплинути на тирана чи запропонувати альтернативні дії.

У деякій мірі путін навіть перевершив свого кумира у персоналізації управління. Сталін, наприклад, любив говорити у першій особі множини: «Ми вас розстріляємо». путін також любить говорити від імені країни чи еліти, але у жовтні, коли його запитали, чи не шкодує він про «спецоперацію» в Україні, він визнав, що ця війна – його особистий проєкт. «Мої дії були правильними у правильний час», - відповів він.

У радянського диктатора путін також навчився поводженню із власним режимом. Наприкінці свого життя Сталін дедалі більше параноїдально підозрював своє оточення у зраді. Він часто зривав свій гнів на близьких соратниках, таких, як В'ячеслав Молотов, його заступник і міністр закордонних справ. Восени 1945 року, повернувшись до Москви після відсутності, Сталін засудив людей, які колись здавалися його найвірнішими соратниками – Лаврентія Берію, начальника таємної поліції, Георгія Маленкова, впливового члена Політбюро, Анастаса Мікояна, міністра торгівлі, і Молотова, який дозволив «Правді» опублікувати витяги з промови прем'єр-міністра Великобританії Вінстона Черчілля. Після цього другого за значимістю діяча Радянського Союзу більше не розглядали як наступника диктатора.

Окрім смерті, ніхто та ніщо не могло зупинити Сталіна. Як і Сталін в останні роки свого життя, путін встановив повний контроль над російською елітою, залишивши її паралізованою страхом і таємною ненавистю до свого правителя. За Сталіна рівень цієї ненависті став очевидним напередодні та відразу після його смерті, коли Микита Хрущов, Берія і Маленков боролися за його наступництво і змагалися, хто швидше лібералізує режим. Сьогоднішні еліти бояться путіна, але ще більше вони бояться одна одну, як і їхні попередники за Сталіна.

Як і радянський полководець, путін вважає за краще триматися осібно у своїх бункерах, він ізолював себе як на політичному, так і на людському рівні. Взяти хоча би резиденцію путіна в Сочі, де він проводить усе більше часу. Вона нагадує набагато скромнішу, але з такою ж ретельною охороною дачу в Абхазії, куди Сталін поїхав у жовтні 1945 року після того, як у нього трапився чи то інсульт, чи то інфаркт. Примітно, що притулки обидвох диктаторів розташовані не більше, ніж за 30 миль один від одного, у комфортній субтропічній зоні Чорноморського узбережжя Кавказу.

Як і Сталін, путін не вживав жодних рішучих заходів проти свого оточення. Але його роздратування щодо їхніх слів і дій нагадує сталінське. Згадайте, наприклад, сумнозвісну нараду, яку путін провів із радниками з національної безпеки напередодні вторгнення в Україну. Він сидів один за столом у великій колонній залі, а його радників посадили у дальній кут кімнати. Путін у цей день дивно поговорив із начальником зовнішньої розвідки сєрґєєм наришкіним після того, як той «не виконав домашнє завдання» та переплутав визнання росією сепаратистських республік на сході України з їх входженням до складу росії (ця частина плану стане публічною пізніше). На тій самій зустрічі путін роздратовано поговорив із дмітрієм козаком, давнім соратником, який відповідав за переговори з Україною щодо виконання мінських угод. Після цієї зустрічі козак повністю зникнув із поля зору громадськості. У вересні декілька людей, близьких до кремля, розповіли Reuters, що перед спецоперацією козак, мабуть, виторгував у України обіцянку не вступати до НАТО, що зняло б одну із ключових проблем, які спонукали росію до вторгнення. Але путіна це не цікавило: він уже був налаштований на війну.

Зима путіна

Використання військової сили для вирішення проблем – те, що здається майже анахронізмом у ХХІ столітті, – це ще одна тактика, яку путін успадкував від Сталіна.

Згадайте зимову війну 1939 року. Незадовго до початку Другої світової війни Сталіну не вдалося домогтися від Фінляндії територіальних поступок, яких він хотів, тому він почав вторгнення. Як і путін в Україні, Сталін хотів захопити частини території, які, на його думку, були стратегічно важливими як буферна зона у разі нападу на його власну країну. І як у випадку з «оборонними» діями путіна в Україні, Сталін шукав привід та імітував провокацію на кордоні, що дозволило військам «законно» розпочати війну. В обох випадках диктатори говорили про нарощування ворожих військ, якого насправді не було. І обидва різко недооцінили рішучість народу, в чию країну вони вторгалися: як Сталін очікував, що фінський пролетаріат зустріне «товаришів» квітами, так і путін припускав, що українці вітатимуть російських солдатів як визволителів. Обидва автократи помилилися.

Навіть використання путіним проросійських сепаратистів було сталінським винаходом. Коли путін уклав договір зі штучно створеними урядами Донецька та Луганська, він пішов шляхом Сталіна, який створив альтернативне фінське керівництво, контрольоване кремлем, а потім уклав угоду з маріонетковим режимом. Твердження путіна, що український уряд був лише прикриттям для розпалювачів війни – західних держав – також було відлунням сталінських фантазій про Зимову війну.

У своїх мемуарах Юхо Кусті Паасіківі, фінський посланник у москві, який згодом став президентом Фінляндії, писав, що «на думку росіян, ця війна, очевидно, була війною Англії та Франції проти Радянської росії». Під час Зимової війни фіктивний фінський уряд, створений Сталіним, звернувся до Радянського союзу по підтримку у здійсненні того, що він назвав «віковим прагненням фінського народу об'єднати народи Карелії [що проживають на радянській території] у єдину та незалежну фінську державу».

У війні путіна в Україні «возз'єднання братніх народів» стало мантрою. Обґрунтовуючи необхідність анексії української території, путін майже слово у слово повторив пісню Молотова польському послу у вересні 1939 року, в якій говорилося, що «радянський уряд не може залишатися байдужим, коли українці та білоруси, які мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще без жодного захисту».

Але є ще одна війна Сталіна, на яку може бути схожа авантюра путіна в Україні: Корейська війна. Саме Сталін схвалив напад Північної Кореї на Південну 25 червня 1950 року. І, на думку деяких істориків, як і путін в Україні, Сталін припускав, що Південну Корею буде завойовано за лічені тижні. І так само, як і у разі вторгнення росії в Україну цього року, Організація об'єднаних націй засудила напад Північної Кореї. (В останньому випадку американські війська вступили у конфлікт під прапором ООН).

Корейська війна була опосередкованою війною між СРСР і США, винищувачі обох держав піднялися в небо, хоча радянським пілотам було наказано не входити у повітряний простір Південної Кореї. Коли зрозуміли, що війна затягується, Сталін не поспішав закінчувати і дав вказівку північнокорейському уряду продовжити мирні переговори. Тільки після смерті Сталіна стало можливим припинити конфлікт, як і багато інших його божевільних особистих ініціатив. Крім смерті, ніщо й ніхто не міг зупинити Сталіна у його темні роки – майже як путіна сьогодні.

Іван самодержець

Але спорідненість путіна з радянським лідером виходить за рамки безжальних методів Сталіна і включає копіювання світогляду. Як і Сталін, путін вважає, що світ поділений на сфери впливу, і він може позначити на карті території, які, на його думку, належать йому, широкими мазками. путін також вважає, що росія може процвітати за умов політичної та економічної ізоляції.

Він поділяє й імперський націоналізм Сталіна. Варто нагадати, що за всієї своєї радянської ортодоксальності Сталін був готовий відкинути марксизм-ленінізм, коли це було йому вигідно, і вміло розіграти націоналістичну карту, апелюючи до почуттів домінуючої етнічної групи. Це особливо виявилося під час Другої світової війни. У своєму першому зверненні до радянського народу на початку війни Сталін почав не з «Товариші!», а з «Брати та сестри!» Наприкінці війни, 24 травня 1945 року, він виголосив свій знаменитий тост, звернений не до Рад, а до російського народу: «Дякую російському народові за довіру!» У цих та інших випадках Сталін апелював насамперед до російської історії та російської гордині. Така стратегія є коронним номером пізнього путінізму, вона ж – «великодержавний шовінізм».

Ще більш очевидним є звернення путіна до сталінського наративу про перемогу росії у Другій світовій війні. Майже відразу Сталін спробував перетворити трагедію, у якій загинуло близько 20 мільйонів росіян, на історію тріумфального героїзму. У той же час диктатор швидко приборкав усіх генералів, чия популярність серед мас могла зробити їх загрозою для нього. Багато кого заарештували і вбили. Георгія Жукова, центрального полководця, відсунули на другий план. Сталін був стурбований зростанням популярності воєначальників та зробив усе можливе, щоби подробиці війни швидко забули.

Путін побудував свою легітимність на ідеї, що він тепер є спадкоємцем Великої вітчизняної війни – так офіційно називається Друга світова війна на росії, відлунням Вітчизняної війни 1812 р. проти Наполеона. Одночасно путін приватизував «Безсмертний полк» – щорічну громадянську акцію пам'яті, в якій росіяни крокували вулицями з фотографіями родичів-учасників Другої світової. Путін перетворив акцію на офіційну масову ходу, очолювану ним самим. Він також перетворив радянський культ перемоги на культ війни. Підготувавши ґрунт для переписування історії, Путін оголосив вторгнення в Україну не лише війною проти «нацизму» та Заходу, але й продовженням незавершеної Великої Вітчизняної війни. Це фальсифікація історії та маніпуляція колективною свідомістю цілої країни.

За путіна знову заговорили про жорстоке правління Івана Грозного. Для путіна історія стала ключовим інструментом для легітимізації свого нескінченного правління та контролю над країною – так само, як це було для Сталіна. Він спирається на Івана Грозного та Петра Великого, приклади жорстокості й імперіалізму. Сталін прагнув пов'язати свій режим з Іваном Грозним, доручивши кінорежисерові Сергію Ейзенштейну створити фільм про історичного правителя та його страшний режим у двох частинах. (Реакція одного з літературних діячів того часу, Леоніда Соболєва, каже сама за себе: «Ми маємо навчитися любити опричнину», сумнозвісних охоронців Івана Грозного).

Не дивно, що тема Івана Грозного зараз знову актуалізувалась. Під час мітингу, присвяченого анексії чотирьох українських областей, іван охлобистін, російський актор і путініст, вийшов на сцену та прокричав «Гойда!» – бойовий клич, який приписують опричникам Івана Грозного. І так само, як Сталін воскресив новий російський націоналізм у роки Другої світової війни, путін порівнює свою війну в Україні з кампанією Петра Великого проти шведської імперії. Як і Сталін, путін розірвав відносини із Заходом і почав зображати все іноземне як несумісне з російською ідеологією та цінностями. На зміну людям, яких Сталін називав «безрідними космополітами», яких гнали з роботи та переслідували, у путінській Росії прийшли ті, кого називали «іноземними агентами», вигнанцями у своїй країні. За часів Сталіна за зв'язок з іноземцями могли посадити у в'язницю. У жовтні 2022 року в путінській росії розпочали застосовувати новий закон – абсолютно сталінський за своїм духом і розпливчастим формулюванням – «про конфіденційну співпрацю з іноземною державою».

Путін завершив реабілітацію Сталіна у грудні 2021 року, якраз перед війною, коли він дозволив своїм опричникам – у цьому випадку прокурорам та іншим представникам так званої судової системи – знищити «Меморіал», дослідницьку організацію, яка існувала саме для того, щоби зберегти пам'ять про репресії сталінської епохи. Окрім іншого, «Меморіал» був однією з небагатьох незалежних організацій у росії, яка змогла зберегти реальну історію країни, а не її спотворену сталінську версію.

Використовуючи таку тактику, путін проклав шлях – як у символічному, так і в практичному сенсі – до війни та елементів тоталітаризму у своїй політичній системі. Фактично, цей процес розгортався протягом багатьох років: він вселяв росіянам свою версію історії, атакував їхню свідомість статтями та виступами; його робота посилювалася просталінською історичною пропагандою, у тому числі з боку прокремлівського Російського історичного товариства та Російського військово-історичного товариства. Таким чином, до початку 2022 року путін знайшов народну підтримку для свого чергового наступу на історію та для війни. Ця підтримка стала й основою для параної в дусі Сталіна, в якій люди доносять на своїх сусідів, а вчителі та учні один на одного.

Тільки його влада

За відсутності демократії Путін не зміг створити механізм передачі влади, оскільки, як і Сталін, він не має наміру відмовлятися від неї. У результаті російська історія потрапила до замкнутого кола. Проте незрозуміло, чи може росія очікувати повторення подій березня 1953 року, коли Сталін лежав при смерті, а його найближчі соратники боролися за те, щоби знищити його спадщину.

Як і у випадку з Радянським Союзом за Сталіна, складається враження, що сьогодні росія не має альтернативи путіну. Це означає, що немає альтернативи всьому, що він каже чи робить: здається, що протистояти йому марно. Російські еліти мають діяти відповідно до цієї логіки. Як і елітам за Сталіна, їм доведеться просто чекати, поки тиран зустріне свій кінець, сподіватися, що він якимось чином зникне до того, як встигне звільнити чи посадити їх у в'язницю. Ось чому виборці путіна виявляють такий інтерес до його здоров'я.

У сталінську епоху стан здоров'я диктатора був менш відомий, але ті соратники й апаратники, які були близькі до нього в останні роки життя, розуміли, що він нездоровий. Це стало очевидним для громадськості на 19-му з'їзді Комуністичної партії у жовтні 1952 року, на якому Сталін виглядав постарілим і немічним. Він випробовував своїх соратників, пропонував замінити себе молодшим лідером, і водночас фактично вводив у керівні органи доволі молодих кар'єристів, що, звісно, сильно напружувало стару гвардію.

Путін може піти аналогічним шляхом, і частково він уже пішов, особливо на регіональному рівні, де він віддав губернаторські пости гарячим молодим прихильникам. Але хоча він наближається до віку Сталіна на момент його смерті, путін виглядає здоровішим і, схоже, має більше часу, ніж Сталін на початку 1950-их років. Проте тут є важливий урок для путіна: ненависть і страх перед Сталіним в останні роки його життя були настільки сильні, що коли він переніс останній удар, у години, коли його ще можна було врятувати, його найближчі соратники не прийшли йому на допомогу. В агонії він помер майже на самоті.

Сьогодні путін виглядає сильніше, ніж будь-коли. Але в той же час незрозуміло, хто міг би врятувати його, якби він втратив цю силу.

Андрій Колесніков, Foreign Affairs