Прощання з ілюзією

Колись після Другої світової війни людство повірило, що міжнародні організації можуть стати панацеєю від нових руйнівних воєн. Так народилась ООН. Так на руїнах повоєнної Європи постали Рада Європи, а за нею – ЄСВС, ЄСВС та ЄЕС (наразі більше відомі як Євросоюз). Так зʼявилось НАТО. Так створили ОБСЄ.

Серед глобальних NGO спалахували і блякнули зірки Greenpeace, Médecins Sans Frontières, Oxfam, Human Rights Watch, Amnesty International, World Wide Fund for Nature тощо.

І ці міжніродні структури дійсно балансували певний час егоїзм національних урядів, били на сполох, коли політики воліли домовлятися за лаштунками та відновлювали справедливість (достатньо згадати ЄСПЛ).

Здавалося, що НАТО навіть здатна зупиняти національні уряди, коли ті заходять надто далеко у своєму свавіллі. Врешті-решт, саме втручання НАТО зупинило етнічні чистки на Балканах. Про співмірність застосування сили країнами Альянсу на Балканах – окрема дискусія.

Але ХХІ століття показало, що мрії про глобальний уряд залишилися мріями, а роль міжнародних організацій була сильно переоцінена. ООН не змогла зупинити криваву війну в Сирії. НАТО принизливо ретирувалось з Афганістану. ЄС не може поставити на місце Орбана. ОБСЄ на своїх броньованих круїзерах лише спостерігала (часто небезсторонньо) за тим, як палав український Донбас. Рада Європи через гроші повертала країну агресора до ПАРЕ. А МКЧХ – возив гуманітарку до ЛДНР і не мав (за виразом їхнього представника в Україні) жодного центу на медичну допомогу (за бюджету в $60 млн. на рік), МАГАТЕ не могла запобігти ньюклеризації Ірану та не може нічого зробити з надзвичайно небезпечними «іграми» росіян на ЗАЕС...

Тому не дивуйтесь звіту Amnesty International. Це лише прояв задавненого синдрому, який перетворив колись пасіонарні та мотивовані організації на великі бюрократичні організми, головна мета яких – доводити власну потрібність та утримувати численні апарати добре оплачуваних працівників. Це не значить, що міжнародні організації непотрібні – це означає, що ми надто переоцінили їхню роль.

Час повертатися до державоцентричного світу. Єдина дієва гарантія існування України – це сильна держава вільних громадян. Це розбудова «європейського Ізраїлю» на східному фронтирі Європи. В якому вправні й освічені вояки ставатимуть премʼєрами і президентами. В якому військо буде прикладом іноваційності й інтелектуальності. А держава надійно захищатиме громадян, замість рекетувати їх через «гетьманоміку».

Мені завжди претило гасло «держава понад усе». Бо в такій державі завжди розчиняється абсолютна цінність людини. Але я робитиму все для того, щоби українська ієрархія завжди була такою: людина-держава-міжнародні організації.

Бо наївна віра, що нас врятують, захистять і вилікують від наших хворіб наші «міжнародні партнери», НАТО, ЄС, ООН, ОБСЄ та МКС, лише заважає нам нарешті подорослішати і взяти власну долю у власні руки.

Геннадій ДРУЗЕНКО, голова правління Центру конституційного моделювання, голова наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи  Пирогова (сторінка у FB)