Проблеми вектору Польща-Україна: погляд польських експертів

2 лютого в приміщення Варшавської публічної бібліотеки, що знаходиться на вулиці Кошиковій, відбулася відкрита дискусія «Польща-Україна. Старі проблеми. Нове відкриття?» Організатором заходу виступила редакція журналу «Нова Східна Європа».

Головними учасниками дискусії були експерти «східних» питань та міжнародних стосунків – Аґнєшка Бриц iз Університету Миколая Коперніка (Торунь); головний редактор «Нової Східної Європи» Анджей Бжежєцький; керівник Осередку східних студій Войцех Кононьчук; професор Пшемислав Журавський вель Ґраєвський із Лодзького університету. Вів захід журналіст та публіцист Міхал Шулджинський («Річ Посполита»).

Інформаційним приводом дискусії став есей Войцеха Кононьчука, що з’явився у найновішому номері «Нової Східної Європи», а напередодні – ще й на шпальтах «Речі Посполитої».

Публічна розмова точилася довкола ключового для польської зовнішньої політики кінця ХХ – початку ХХІ століття питання: наскільки актуальною залишається геополітична лінія Єжи Ґедройця.

Відомий польський публіцист і громадський діяч, засновник і головний редактор культового часопису «Культура» (Париж) вважав, що ключем геополітичного успіху Польщі є орієнтування в зовнішній політиці на концепцію УЛБ – України, Литви та Білорусі. Звісно, ця доктрина Ґедройця є формальною, позаяк ніколи не була сформульована в жодному маніфесті, а її виразником став публіцист та автор текстів про УЛБ Юліуш Мєрошевський.

Як підкреслив ведучий дискусії Міхал Шулджинський, концепція Ґедройця стала означником польської політики, адже які б сили не приходили до правління в Польщі, завжди опозиція «атакувала з «ґедройцівських» позицій, а уряд звинувачувався в тому, що відступає від ідей Ґедройця», як це  можемо побачити на прикладі теперішньої влади Польщі.

Автор концептуального есею Войцех Кононьчук на початку розмови подав глибший аналіз ідей Ґедройця на різних етапах польсько-українських стосунків та назвав ідею паризької «Культури» «найбільшим феноменом в історії польської політичної думки», позаяк саме в результаті систематичної багаторічної діяльності «Культура» де-факто витворила нове бачення польсько-українських стосунків, яке прийняла польська опозиція, а відтак воно стало основою східної політики (в стосунку до України) вже вільної Польщі.

Войцех Кононьчук наголосив, що одна з перших ключових цілей східної (української) програми «Культури» була реалізована в 1991 році, коли розпався Радянський Союз і постала Незалежна Україна, яку Польща (в чім теж є чимала заслуга Ґедройця) визнала першою в світі, про що треба особливо пам’ятати. А другу ключову ціль «Культури» дискутант вбачає вже після 1991 року, коли українська незалежність мала стати фактом доконаним і невідворотним, що є ключовим пунктом східної програми Ґедройця. «Польща повинна була зробити все, щоб Україна постала на мапі Європи, – зазначив Войцех Кононьчук. – І звідси така дуже послідовна підтримка молодої української держави Варшавою, прикладання зусиль до демократизації України, її європеїзації, інтеграції і, врешті, нагадування про українську справу на світовій арені – що далеко не було таким очевидним. Варто пам’ятати, що насправді є дуже мало держав (і в 90-х теж так було), які в своїй зовнішній політиці керувалися гаслом «Спершу Україна, а потім  Росія». Зазвичай ця послідовність зворотна. І Польща є однією з небагатьох країн, що послідовно впродовж останнього чверть віку власне цим керується».

Також публіцист наголосив, що ключовим переломом, зворотнім пунктом новітньої історії України стала Революція Гідності, яка разом із російською агресією приспішили процеси зміцнення української державної тожсамості. Київ вийшов із російської сфери впливу і вперше рішуче вибрав керунок інтеграції з Заходом як стратегічний. І це важливо, зазначає публіцист, не тому, що такий вибір зробили еліти, а вперше в такому масштабі такий вибір зробило українське суспільство. Перед цією новою Україною стоять нові гігантські виклики, причім вони внутрішні (не в Росії), а в Україні самій: «Головним гальмом європеїзації України є сама Україна, а не Росія, як це не парадоксально». Йдеться насамперед про небажання українців боротися з корупцією, незреформованість держави.

Доктор Аґнєшка Бриц у своєму виступі підкреслили, що Україна дуже активно обороняє власні позиції на міжнародному рівні, проте світ, як це не прикро, відчуває втому українською темою.

«Канал комунікації і вербалізації наших, польських і європейських, очікувань в стосунку до України і України в стосунку до нас – різниться, ми розминаємося, ми «читаємо» Україну інакше, ніж Україна читає нас», – зазначила доктор. Йдеться про те, що Україна не бачить у Польщі такого «життєвонеобхідного» партнера, як би цього Польщі хотілося. Польща надто багато очікує від української сторони. «Ми не маємо проблем із Україною, але маємо проблеми із самими собою. Наша проблема в тому, що ми не можемо визнати, що можемо бути для України непривабливим партнером», – зауважила Аґнєшка Бриц, наголошуючи, що для України привабливішим стратегічним партнером є не її сусіди, а відразу Брюссель та Вашингтон і тут теж треба зважати на усвідомлення Україною того, що Польща є слабкою – дипломатично й міжнародно, й частково маргіналізованою. І зі сторони Польщі виходить, за словами пані доктор, що «ми настільки слабкі, що нам потрібен навіть такий партнер, як Україна».

Професор Пшемислав Журавський вель Ґраєвський категорично не погодився з тезою про те, що українська держава зміцнилася після Революції Гідності, наголосивши на тому, що зміцнилася не держава, а українська національна свідомість.

Професор теж зазначив, що на теперішньому етапі існує глобальна різниця між фактичним станом речей в польсько-українських стосунках і двостороннім уявленням щодо них. Адже «обидві сторони вважають, що ми – в глибокій кризі. А отже, якщо вони так уявляють, то ми й є в цій кризі...» – зазначив Пшемислав Журавський вель Ґраєвський і як доказ конструктивної польсько-української співпраці навів низку прикладів, зокрема підписану умову між польським та українським національними банками на мільярд євро; умову про постачання в сфері військової  промисловості; спільні військові навчання; відкриття залізничних сполучень  «Київ – Перемишль» і «Одеса – Перемишль»; зростання трансферу газу з Польщі в Україну; зрештою те, що 52% студентів-іноземців Польщі – українці. Та прикро, що ЗМІ такого плану конструктивну інформацію практично не висвітлюють, зосереджуючись на конфліктах довкола історичних тем та підпадаючи під потужні впливи російської пропаганди. «Процес наближення України до Європейського Союзу, на мою думку, зараз надовго призупинений з огляду на те, що цілі досягнуто: Україна є «європейсько дружня» і візи скасовано», – зазначив професор.

На докорінній зміні українського суспільства, яку сусіднім державам слід брати до уваги, наголосив польський політолог та публіцист Тадеуш А. Ольшанський, взявши слово із залу.

Адже обов’язково треба враховувати, що в Україні ось уже кілька років точиться війна, в результаті кілька тисяч людей загинуло, кількадесят тисяч – переселилося, що не могло не змінити українське суспільство. «Економічні українсько-російські зв’язки розвиваються нормально, і це новий вимір гібридної війни: ведення війни без розривання економічних і торгівельних зв’язків», – наголосив політолог. Проте не варто забувати і про те, що після 2014 року в російсько-українських укладах теж відбулися невідворотні зміни, зокрема розірвалося багато родинних зв’язків, а ще Росія явно уже не є привабливою для України, не є втіленням могутності в її очах, сучасні  українці переконано орієнтуються на європейські стандарти.

І, повертаючись до тези Аґнєшка Бриц, Тадеуш Ольшанський зазначив, що «Варшава свого часу дуже хотіла співпраці з Україною, можливо, більше, ніж цього насправді потребувала. Натомість Київ із самого початку не хотів стосунків із Польщею...»

Апропо найновіших законів Польщі  щодо історичних питань, то учасники дискусії  погодилися, що польська зовнішня політика стала заручницею політики історичної і її повинно творити Міністерство закордонних справ Польщі, а не її Інститут національної пам’яті.