Про журналістів і відсутність української пропаганди

Зауважив, що у стрічці, та й поза нею, поганих журналістів стали називати "пропагандистами". Ось певна Я.С. - запросила на етер Ф****н, хоч знала, що нічого конструктивного не вийде? Ну все, пропагандистка.

Хоч кожен адекватний пропагандист Ф****н власне що нікуди не кликав би, знаючи, який неконструктивний ефект дасть така розмова для суспільства, яке він намагається модерувати. Товариство, проблема не в тому, що в нас замість журналістів одні пропагандисти. Проблема в тому, що в нас у державній інформаційній політиці загалом немає пропагандистів, а ті, що пробують із себе таких корчити, виглядають навіть гіршими пародіями на поняття, ніж вірші Соломії Українець.

Проблема України не в тому, що нас за останні десятиліття якось перегодували державною пропагандою. Проблема в тому, що в нас інформаційної політики не було, не те що пропаганди.

У класичному розумінні проукраїнської пропаганди один Владлен Мараєв робить для перемоги більше, ніж цілий телеканал "Дом". Український інститут з його бібліотечними закупівлями робить більше, ніж уся основна структура МКІП (міністерство культури й інформаційної політики, - ред.), котра імпотентною була та залишається.

"Гуманітарка", зрештою – теж пропаганда. Фактична інформація правдива, але організація викладу, підбір тем, акценти – все будується таким чином, аби по змозі працювати саме з тими проблемними та конфліктними темами, з якими в нас офіційна освіта не дуже працює або де просто багато спотворень і хибних уявлень. Саме з тим, щоби давати аргументи або спростовувати контраргументи там, де хибне (і переважно російського походження) уявлення впливає на стан справ. Саме з тим, щоби вплинути і, можливо, змінити поінформовані російською пропагандою навколополітичні погляди (іноді вдається). І брак колег, що займаються подібним, постійно відчувається. Обсяг напрямків і галузей, в яких можна займатися проукраїнською пропагандистською діяльністю, де ще не ступала нога чиновника – хоч сракою жери. Це пропагандистів катма.

Я розумію, що після СРСР слово "пропаганда" багато в кого викликає оскому. Але якщо вам цих тридцяти літ не вистарчило побачити, що середовища без пропаганди не існує, і коли ми мовчимо – так звані аполітичні за обидві щоки наминають пропаганду ворога – хто вам доктор? Нам бракує пропаганди, бо нам бракує інформаційної політики. Є ціле міністерство, а інформаційної політики нема. Оце проблема. Сахання від самого поняття "пропаганда" я бачу як загалом те саме, що й сахання від критики, бо "комсомольство". Я бачив суспільство з радянською пропагандою, бо в моєму дитинстві вона ще не вивітрилась. Без накачування, але з добровільним репродукуванням радянських казок. Чого я не бачив, то це суспільства з українською пропагандою. Бо за без малого 30 років мого життя цієї пропаганди так і не з'явилось по-людськи. І в суспільстві без української пропаганди підозріло багато кому не було діла до реальної екзистенційної загрози, поки їх не прийшли фізично вбивати. Оце проблема.

Відсутність послідовної стратегії роботи з суспільством – оце проблема.

Відсутність узагальненої бази знань і уявлень про світ, приблизно спільної для всіх українців, незалежно від закінченої школи, навіть для тих, хто вчився після 1991 – оце проблема.

Йо***ний гопак у небі, який дехто з моїх знайомих не посоромився неіронічно називати "українською пропагандою – оце проблема. І гопак, і такі знайомі.

Те, що люди вважають звичайних додіславів пропагандистами, бо щось там щось там у подачі не сподобалось чи тому, що пропаганда є синонімом сенсаціоналізму (це не так) – прямий наслідок того, що державної пропаганди не було і немає. І найближчим часом не буде, бо ніхто навіть не поводиться так, ніби розпізнає проблему.

А приватні спроби пропаганди мають велику перевагу постійно вислуховувати "Ви що, найрозумніші?" і "Вам що, більше всіх треба?" навіть від своїх же. Що, вкупі із практичною відсутністю підтримки від профільних інституцій, сильно мотивує.

П.С. Серйозно, люд з такими серйозними мінами пишуть "От і скажіть, що ви з *** у чомусь не згодні", ніби вперше відкрили для себе, що мова ненависти і брехня цілком може містити правдивий засновок, з яким легко погодитись навіть людині, що не підтримує загальний наратив. Дивовижно, ніколи такого не було. І СРСР такого ніколи не робив. Звісно, коли в сповненій ненависті тезі є два слова, з якими ви згодні – треба чіплятися за цілу тезу, а не зупинитись подумати, звідки дисонанс.

Остап Українець, сторінка у FB

Ілюстрація – скріншот detector.media відео  із програми Яніни Соколової "Рандеву" за участю Ірини Фаріон, яка зробила низку скандальних висловлювань про російськомовних воїнів ЗСУ і спровокувала хвилю обурення в українському суспільстві і критику від військовослужбовців та українського омбудсмана Дмитра Лубінця