Приречені на сусідство

24 лютого 2022 року, враз із вторгненням російських військ в Україну з території Білорусі, відбулося обнуління українсько-білоруських міждержавних відносин. Це стало своєрідним і символічним підсумком тридцятилітньої історії спроб розбудови конструктивних двосторонніх взаємин. Парадоксально, але сьогодні Білорусь як наш найближчий в ментальному плані історичний та географічний сусід є єдиним союзником Росії у війні з Україною.

Очевидно, що за роки незалежності обидві держави не спромоглися виробити самостійної послідовної політики сусідства, яка б відповідала національним інтересам України і Білорусі. Знаходячись в той чи інший спосіб під патронатом Кремля, українсько-білоруські відносини, фактично, були тристоронніми і розвивалися без істотних конфліктів, але й без значного зближення сторін.

Відтак, цілком закономірно, що українці і білоруси мають дуже віддалене і стереотипне уявлення одні про одних. Міжособистісні контакти між українцями і білорусами носять доволі обмежений характер. Більше того, упродовж останніх років обидва народи дивилися один на одного здебільшого через оптику російської пропаганди та радянські штампи. На масовому рівні наше проникнення в білоруський інформаційний простір здійснювалося в основному за рахунок російськомовного розважального контенту українського виробництва, який користувався популярністю у білоруського глядача. У розмовах про Білорусь проблему ускладнює те, що на сьогодні білоруська влада втратила легітимність, держава - суб’єктність, опозиція наразі не здатна впливати на внутрішньополітичні процеси, а суспільство виявилося неготовим до нових викликів та протистояння російській експансії.

Той факт, що з території Білорусі стала можлива атака на Україну, був несподіваним не лише для української влади, але й для українського суспільства.

Недавні ракетні обстріли українських міст, які здійснювалися з повітряного простору Білорусі, спричинили чергову хвилю претензій і звинувачень українців в сторону білорусів та зумовили дискусії на рівні суспільств, експертів та політиків з обох сторін. Українці намагаються покласти долю відповідальності за атаки на білорусів, які в більшості не готові розділити її з владою. У масовій свідомості українців Білорусь, здебільшого, сприймалася позитивно і безвідносно до її тісних зав’язків з Росією. Згідно з результатами опитувань проведених наприкінці 2019 року, найпопулярнішим іноземним політиком в Україні був президент Білорусі Александр Лукашенко, позитивне ставлення до якого було у 66 % українців, в той час, коли найбільш негативно українці сприймали Владіміра Путіна - 71% (натомість після 24 лютого ситуація різко змінилася і вже в квітні 2022 року до білоруського диктатора негативно ставилися 96% українців). Відносно ж білоруського суспільства, то попри те, що повноцінну участь Білорусі у війні на боці Росії підтримує тільки 3% населення, 28% білорусів в цілому підтримують дії Росії в Україні.

Очевидно, що новий розділ в українсько-білоруських відносинах – коли і як він б не настав – буде писатися з урахуванням ролі білоруського фактору в російсько-українській війні. І навіть потенційне вторгнення білоруських військ в Україну не знівелює нашого інтересу в існуванні незалежної демократичної білоруської держави. Це вимагатиме не лише наявності якісних перетворень всередині Білорусі, але й переосмислення українцями свого значення  і ролі для сусідньої держави. Лише за умов наявності української “м’якої сили” в Білорусі можливий новий імпульс у побудові двосторонніх відносин, в яких роль третіх сторін не буде визначальною.

Таким чином, необхідність вироблення власної політики сусідства відносно Білорусі було і залишатиметься необхідним завданням та життєвим інтересом української держави. Вторячи ідеям адептів польсько-українського примирення є очевидним, що без незалежної і суверенної Білорусі немає незалежної і суверенної України, і навпаки. Саме тому розпалювання ворожнечі між українцями і білорусами, в кінцевому підсумку, грає на руку Москві.

Спеціально для «Західного інформаційного фронту» Тарас Польовий, кандидат політичних наук, кафедра міжнародної інформації Національного університету «Львівська Політехніка»