Постпарадна стаття: як Володимир Путін повторив радянський підручник з історії в американському виданні

18 червня світ облетіла новина про те, що довгоочікувана стаття російського президента присвячена урокам Другої світової війни була оприлюднена в американському журналі The National Interest. Щоправда короткий публіцистичний нарис Володимира Путіна виявився банальним рефреном тез радянської пропаганди, які плавно перекочували в сучасні російські підручники з історії. Проте статтю слід розглядати в сукупності з військовим парадом, що відбувся 24 червня в Москві на Червоній площі, адже ця подія мала показати могутність Росії, а натомість засвідчила кремлівську роль парія в світовій політиці із надмірними амбіціями.

Маніпуляції патріотизмом, фактами та емоціями

Читаючи статтю Путіна «The Real Lessons of the 75th Anniversary of World War II», можна зрозуміти стан, коли час зупинився – коли за вікном не 2020-й, а десь 1970 чи 1980 рік.

Практично всі речі, які лунали у радянські часи з трибун та друкувались у підручниках знайшли своє відображення в опусі російського очільника. Тут можна почати з вживання терміну «Велика Вітчизняна війна» як відмінного від Другої світової, акцентування уваги виключно на участі СРСР в розгромі нацизму, презирливе ставлення до країн Заходу які спочатку потурали Гітлеру в Європі, а потім фактично зрадили Польщу своєю політикою.

Але починає свій опус Путін з того, що грає на емоціях читача, згадуючи батьків, їхній військовий досвід та чому важливо пам’ятати про ті події зараз. Цікаву фразу наводить російський президент, акцентуючи увагу, що «такі цінності як самовідданість, патріотизм, любов до своєї домівки, родини та Батьківщини залишаються фундаментальними та об’єднуючими для сучасного російського суспільства». Щоправда вищезгадані речі йдуть поруч з імперським шовінізмом щодо сусідніх держав, а в українському випадку й до анексії та збройної агресії.

Переповідаючи всім відомі факти міжнародної історії 1920-1930-х рр. про встановлення світопорядку в Версалі та приниження Німеччини, російський президент концентрує увагу читача саме на «Мюнхенській зраді».

Не дивно, що Мюнхен 1938-го виступає головною подією в очах Путіна, а не Москва роком пізніше, коли було підписано радянсько-нацистський пакт про ненапад разом з секретними протоколами.

Мало хто сперечається в історичній науці, що Мюнхенські події восени 1938 року постали апогеєм британсько-французької політики умиротворення агресора, але тут росіяни забувають один вкрай важливий нюанс – Чемберлен з Даладьє реалізовували дипломатію відкрито, не приховуючи від світу того, що конкретно вони підтримали, поставивши свій підпис під документом. А Сталін з Молотовим не розкривали частини домовленостей з Берліном. Ось тут і полягає істотна відмінність між зовнішньою політикою Заходу та СРСР наприкінці 1930-х рр.

У Путіна майже у всьому, що відбувалось в Східній Європі 1938-1939 роках винна лише Польща, яка тільки те й робила що прагнула загарбати чужі території та підіграти нацистському агресору.

На такі відверті історичні маніпуляції важко відповісти без використання нецензурної лексики, проте загальний наратив російського керівництва залишається незмінним – Захід підступний, а Радянський Союз основний миротворець та посередник врегулювання міжнародних конфліктів. Якби тільки Польща дала дозвіл, щоб пропустити радянські війська через свою територію до Чехословаччини у 1938-му, то тоді б і Гітлера можна було зупинити! Але ці мрії з розряду альтернативної історії російського президента навряд чи мають щось спільне з реальністю 80-річної давнини.

Анексія Балтії як прецедент

Одними з перших, хто критично відгукнувся на одкровення Путіна-історика були дипломати держав Балтії, адже переписування історії впливає безпосередньо на цей регіон та його минуле.

До того ж, теза про те, що «приєднання» Естонії, Латвії та Литви до СРСР було легітимним з боку очільника Кремля звучить однозначно як виклик сучасній системі європейської безпеки. Взагалі, якщо розібратися, то 80 років тому вся увага світової громадськості була прикута до подій у Франції, яку завойовували нацисти, а не до радянської анексії держав Балтії. Не дивно, що ці процеси тривали паралельно, адже Сталін поспішав прибрати все до рук, що відійшло Радянському Союзу за таємними домовленостями згідно пакту Ріббентропа-Молотова 1939 року.

Але Радянський Союз восени 1939 року не поспішав втручатися у внутрішню політику держав Балтії, обравши пріоритетом посилення військової присутності в регіоні через створення баз. Лише навесні 1940 року Москва активізує свою політику на Балтиці, здійснивши під прикриттям НКВС провокації, які згодом призведуть до введення більшого контингенту радянських військ на територію Естонії, Латвії та Литви. Увівши війська, Москва встановила маріонеткові уряди, організувала «вибори» з абсолютною підтримкою прорадянських сил, а входження цих держав до СРСР було лише питанням часу.

Щоправда, Захід не сприйняв такі дії Москви й підтримував емігрантські уряди в прагненні повернути втрачену незалежність. Балтійський випадок є унікальним, зважаючи хіба на те, що радянська влада сприймалася місцевим населенням як окупаційна, а боротьба за суверенізацію цих територій наприкінці 1980-х рр. стала впливовим чинником розпаду СРСР.

Парад переможених

Перенесення військового параду в Москві з 9 травня на 24 червня у зв’язку з пандемією коронавірусу стало лише приводом, за яким стоїть важливий символізм.

Відразу після завершення бойових дій в Європі, Сталін вирішив організувати парад на Червоній площі саме 24 червня 1945 року. Приймав цей парад на білому коні маршал Жуков, відомий використанням солдат як «гарматного м’яса» для виконання завдань, поставлених Кремлем, а командував військами маршал Рокоссовський. Слід наголосити на важливій деталі – сам Сталін намагався якомога далі дистанціюватися від цього параду, надавши пріоритет маршалам, які й перемогли нацизм, хоч і занадто високою ціною.

Нині ж Путін є в центрі уваги всіх і вся, показуючи нібито солідарність світу до свого режиму, хоча присутність на параді керівників лише пострадянських держав (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Узбекистан), а також лояльних балканських країн (Сербія, Боснія і Герцеговина) та самопроголошених територій як Абхазія та Південна Осетія яскраво показує ставлення до нього лідерів Заходу.

Не важливо, що проведення такого скупчення людей та техніки зашкодить здоров’ю власних громадян – тут показати світові треба свою військову могутність.

Написання російським президентом згаданої вище статті та проведення параду в Москві є наочною демонстрацією агресивної історичної політики Кремля, яка впливає не лише на російське населення, але й Європу загалом. Інструменталізація минулого залишається істотним фактором сучасних міжнародних відносин. Щоправда критикуючи одні міфи, необхідно не потрапити на інші національні фальсифікації минулого. Історія за великим рахунком є інтерпретацією минулого, а не власне минулим як воно було. Володимир Путін, встановлюючи директивними методами хто герой, а хто ні, подає минуле в спрощеній формі, допомагаючи цим реалізувати конкретні зовнішньополітичні завдання – в даному випаду встановлення контролю над інформаційним простором Європи.

Єгор Брайлян

історик, співавтор книги Змова диктаторів: поділ Європи між Гітлером і Сталіним, 1939-1941.

ілюстративне фото:vedomosti.ru