Чому фріки перемагають в боротьбі за нашу увагу?

Оцей жахливий, нелюдяний пост відомої політичної діячки підсвітив проблему, яка давно мені болить.

Ярослав Рущишин, який загинув позавчора ввечері, не був – за сучасними мірками – відомою людиною. Він ніколи не любив надмірної уваги, цурався публічності, не шукав популярності.

Про нього мало хто знав.

Але багато людей знали його. І вони – ми – цінували його безмежно. Моя фейсбучна стрічка вчора була переповнена спогадами про Славка і вдячністю йому. Від кінця 80-х, коли він створював Студентське братство, займався Товариством української мови, а потім був ключовим співорганізатором Революції на граніті, започаткував безліч культурних, по-справжньому рок-н-рольних ініціатив (о, я памʼятаю Вивих, Дзиґу і безліч інших явищ, які витягали нас із піонерсько-комсомольської темряви), потім - створив успішний прозорий бізнес, розвивав УКУ та доклався до створення Львівської бізнес-школи, Унівської групи, першої стратегії розвитку Львова…

У політиці він ніколи не прагнув уваги. Кандидував у мери Львова, бо партії треба було йти на ці вибори. Чи не одноосібно фінансував львівську організацію партії, яка на той момент вже залишилась без лідера і розпадалася буквально на уламки. Я мала нагоду познайомитись і поспілкуватися з деякими «низовими» лідерами партії на Львівщині: це прекрасні люди, ініціативні, ціннісні, ефективні. Ярослав зібрав і тримав їх докупи.

У нього не було розкручених публічних сторінок у соцмережах, він не робив контроверсійних заяв, не записував відосиків. Ви не знайдете Ярославових гучних виступів чи великих інтерв’ю з гарячими ексклюзивами.

Але він працював, застосовував усі свої організаційні та підприємницькі таланти, підставляв плече, там де було треба, а не там, куди всі дивляться. Він глибоко торкався кожного, залишив величезний слід.

Тепер же суспільні очікування сформовані економікою уваги. Нема в полі зору - нема взагалі. Не маєш 50-ти тисяч підписників - ти ніхто. Ти не маєш значення. І це стосується політиків насамперед, і ми так звикли до деяких облич на екранах і голосів у соцмережах, що про існування всіх інших і не підозрюємо.

Уможливлене соціальними медіа середовище піниться, виносячи нагору не важковаговиків, а те, що зазвичай спливає на поверхню. Дешева мішура плаває на воді, а злитки золота йдуть на дно.

Ця дуже увігнута лінза уваги дуже шкодить, бо пріоритизує не суть, а форму. Не ідеї, а слова. Не дії, а картинку.

Дивлячись на світ крізь цю лінзу, ми приділяємо непомірно багато уваги тим, хто у роботі та житті пріоритизує увагу. Ми цією увагою винагороджуємо те, що «чути і видно», а не те, що насправді важливо. Мішуру, а не золото.

В нещодавньому (до речі, прекрасному і довгому) інтерв’ю для Ukrainer Q Tymofii Brik сказав про іншого контроверсійного персонажа: «У [цієї людини] стиль такий, який у бізнесшколах прийнято називати “disruption”. Тобто робити щось таке, щоб зсунути наратив кудись вперед».

Ні, Тимофію, disruption – це організувати студентське голосування на Майдані в 90-му році, застосувавши методи ненасильницької боротьби проти репресивного радянського режиму. Це зібрати найпотужніших інтелектуалів, які розроблять дієву стратегію для міста у ранніх 2000-х.

А те, про що ви говорите, у бізнесшколах і не тільки називають attention seeking.

Чудово, коли хтось уміє трансформувати отриману увагу у шось інше – довіру, політичний чи інший вплив, гроші…

Річ у тім, що грань дуже тонка. Якщо розглядати увагу як самоціль, а не як засіб, або приділяти цьому надмірну увагу – то прагнення уваги знецінює все, що за цим стоїть.

Адже люди з давніх давен щедрі на увагу до того, що вирізняється. Знаменитий шоумен Ф. Т. Барнум заснував ще у 1830-х роках музей, а потім і цирк, який заробляв на показах бородатих жінок, сіамських близнюків, найтовстіших людей, карликів... Це було тоді, коли фраза freak show використовувалася ще в цілком буквальному значенні. І це був супер успішний проєкт, який приніс Барнуму і його партнерам славу і мільйони доларів.

Люди, які підсідають на голку уваги, неминуче стають таким собі експонатом у віртуальній кунсткамері, якою є сучасне інформаційне середовище.

Хто в цьому винен? Насамперед – ми, аудиторія.

У світі, де на увазі можна заробити більше, ніж на нафті, ми заохочуємо людей ставати фріками.

Або, принаймні, розважати нас іншим чином – розказувати нам страшилки, конспірологічні сюжети, показувати нам якомога цікавіше кіно, нехай і «засноване на реальних подіях».

І будь-хто – політик, активіст, підприємець, експерт – змушений хоч трохи грати в цю гру. Бо без уваги нема довіри, без уваги немає впливу, без уваги немає доступу до інших ресурсів.

Це ми винні, що деякі публічні люди мусять поводитися як фріки. Це ми винні, що обираємо замість золота – мішуру. І це ми винні, що наділяємо цих attention seekers впливом на наше життя і майбутнє.

Ярина Ключковська, фахівчиня з комунікацій, сторінка у FB