«На рюкзаку дві стрічки: біло-червоно-біла та жовто-блакитна». Як співачка гурту «Колір» розповідає українцям про білоруських політв'язнів

Напередодні Дня політв’язнів (21 травня) керівниця Білоруського інформаційного центру у Львові й амбасадорка Прес-клубу Білорусі Аліна Рудіна поспілкувалася з українською співачкою і громадською діячкою Людмилою Коллер про те, чому вона на своїх концертах розповідає про білоруських політв’язнів, та про відому пісню на вірш Андрея Александрова (білоруський журналіст, засуджений до 14 років ув’язнення, - ЗІФ) «Залишатися собою». Кажуть, ця пісня майже як гімн, гімн політв'язнів Білорусі.

  Аліна Рудіна:

  – Із засновницею та солісткою одеського інді-фолк гурту «Колір»           Людмилою Коллер мені пощастило особисто зустрітися у серпні 2022    року у Львові. До цього я двічі була на виступах гурту: у червні і грудні   2015 року в Мінську. І кожного разу зал підспівував їй «Залишайся собою», яка стала своєрідною візитівкою гурту в Білорусі. За цей час «Колір» випустив другий альбом «Поки ще можна», який презентував у Києві 2021 року, і про який сама Людмила розповіла так: «Він про любов до білоруських друзів, свободу слова, світ, що розвалюється, але все ще тримається купи. Про почуття кожного з нас: сьогодні, завтра, у далекому майбутньому. Про чорне та біле в нескінченній війні».

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Людмила Коллер стала активною учасницею волонтерського руху «Південна Паляниця», в рамках якого разом із гуртом організовувала концерти в Україні та за кордоном, збирала кошти для ЗСУ та Територіальної оборони Одеси.

На початку березня 2023 року я потрапила на довгоочікуваний концерт у Львові, де знову почула «Залишайся собою» на вірші Андрея Александрова та «Людина» на вірші Ригора Барадуліна. А на запитання про те, чи є новини про засудженого на 14 років Андрея Александрова, який перебуває за ґратами з січня 2021 року, і про інших політв’язнів, яких знає Людмила в Білорусі, я сама давно не маю відповідей.

Цього разу ми розмовляли про те, звідки у неї така послідовність щодо підтримки білорусів, зважаючи на війну в Україні.

– Як з’явилося бажання писати пісні на вірші білоруських митців?

– Я познайомилася в Одесі з Настасьєю Доль (білоруська активістка, - прим.), і з часом вона запропонувала мені зробити декілька концертів у Білорусі. І наш перший концерт з авторською музикою відбувся в барі «ДК». Тепер його вже немає.

А ще вона організувала нам концерт з Naka, Настею Шпаковською. І Настя сказала, що є проект «Заспявай.бай 2.0», і на нього можна подати заявку на конкурсній основі, зробивши кавер на пісню білоруською мовою. Тому ми взяли пісню «Біжи» Насті Шпаковської.

І Настя тоді запропонувала декілька віршів для пісні, і ми вибрали вірш Андрея Александрова «Залишатися собою».

А потім ми записали свою першу пісню білоруською мовою і представили її на конкурсі. Це було так давно, що я не дуже добре пам'ятаю, як усе сталося. Це було у 2016 році. І ми навіть там отримали приз і можливість записати пісню («приз» – диплом журі конкурсу за виконання пісні «Staying Yourself» у номінації «Віршована поезія», - прим.).

І там ми зустріли Андрея Александрова.

– Я так розумію, що білоруську мову ти вперше почула від Настасьї?

– Так, і взагалі нам дуже пощастило, тому що Настасья – представниця, так би мовити, опозиційної партії, і ми одразу потрапили до потрібних людей, які почали пояснювати нам, що взагалі відбувається в Білорусі. І ми самі були здивовані тим, що в Білорусі не розмовляли білоруською мовою, але насправді білоруською розмовляли Настасся, Женя Михасюк і ті люди, яких ми зустрічали. Але десь у магазинах або пабах, в установах такого не було.

А ще ми дізналися, що не можна плескати в долоні, коли в людному місці декілька людей, бо це вже натяк на якийсь масовий захід чи протест. І що за це можна отримати декілька діб, а у нас це було дико: коли весь світ рухається до демократії, Білорусь рухається до авторитаризму та деспотизму.

– Візитною карткою гурту для білорусів стала пісня «Залишатися собою». Як ти отримала дозвіл від Александрова. Ти йому писала?

– Ні. Ми не запитували.

– Бо пригадую, як він мені, здається, у травні 2015 року розповідав, що є український гурт, який зробив пісню на його вірші. І я запитала, чи подобається йому, і він сказав, що так, подобається, хоча пісню на цей вірш він собі уявляв інакше. Як ви придумали мелодію до пісні? Вона була чи народилася?

– Ну, в нас пісні на чужі тексти народжуються загалом у джемі. Тобто ми приходимо на репетицію, приносимо текст, і те, що лежить поверх цього тексту, що ти відчуваєш, слухаючи текст, відчуваючи кожне слово, - так народжується музика.

– Дуже круто. Які у тебе враження від особистого знайомства з Андреєм?

– Ну, він... щебетун. На жаль, ми не дуже часто з ним перетиналися. Тільки десь на вечірках бачилися разів три. І він такий компанійський, з ним завжди є про що поспілкуватися, і йому завжди є що розповісти. Він по слово у кишеню не полізе.

– Які відчуття були від Білорусі до 2020 року? Ми розповідали тобі щось знайомі, друзі?

– Ну, взагалі, в тій тусовці, куди я потрапила, хтось уже відсидів певний час у СІЗО за звичайнісінькі речі. Наприклад, організувати кіновечір у переході – 10 діб. Нас тоді ще познайомили з Білоруським Вільним Театром (Belarus Free Theatre) та розповіли його історію, що йому довелося їздити, шукати локації, приміщення, тому що вони ставили вистави на такі теми, яких не варто торкатися в Білорусі, тому що за це можна отримати по шапці. І тоді ми зіштовхнулися з тим, що свободу слова пригнічують. З тим, що білоруська культура та білоруська мова не розвиваються. Мене дуже вразила пасивність людей. Тоді я дізнався, що в білоруських школах більше уваги приділяють російській мові, ніж білоруській. Для мене це теж було дивно, тому що в Україні ми виростаємо на українській культурі. А тут усе якось інакше.

Мені розповідали про білоруський прапор, і я не дуже знала, що таке «Пагоня», але я познайомилася з цими символами опору, БЧБ. А потім я отримала стрічку, у мене завжди на рюкзаку висіло дві стрічки: одна – біло-червоно-біла, а друга – жовто-блакитна.

– Як після всього сприймала протести 2020 року?

– Я дуже хвилювалася, бо знала історію протестів, і що це не перший, і їх було багато. Я знала історії деяких політв’язнів. Знала, що були люди, які поплатилися життям, захищаючи демократію в Білорусі. Яких вивозили в ліс, і звідти вони не повернулися. У 2020 році я дуже хвилювалася, тому що багато моїх знайомих ходили на мітинги, там були і близькі друзі.

Я прокинулася вранці, і день розпочинався з того, що я моніторила новини в Білорусі, я підписалася на білоруські Telegram-канали, які висвітлювали протести, більш-менш опозиційні: НЕХТА, Белсат, Радіо Свабода. І багато-багато інших, і ось мій ранок розпочинався з того, що я спостерігала та читала історії своїх друзів. Як, наприклад, Євген Михасюк, який потрапив у заміс... Потім він приїхав до Одеси, і з чого розпочалася наша зустріч – я розпитувала, як це було. Тому що я бачила це, він надсилав мені фотографії, і я не впізнала цю людину. Просто він був увесь в гематомах, усе тіло розпухнуло, весь у синцях, дуже багато травм. І я спочатку не зрозуміла, чи він це.

Було страшно. Я стежила за ситуацією на Акресціна (місце, куди силовики режиму лукашенка звозили затриманих, - ЗІФ), дивилася, чи не потрапили туди мої друзі, дуже переживали з донькою.

– Пам’ятаю, як у 2021 році ви записали відео на підтримку Андрея Александрова та білоруських протестів.

– Передовсім, дякую тобі за це.

Ти кажеш про відео, у якому багато людей висловлює свою позицію під пісню на вірші Александрова. Це була ініціатива одеського центру «Автомайдан». Вони знали, що я часто бувала в Білорусі та маю багато друзів-білорусів, і взагалі підтримую, назвімо це правильно, ту Білорусь, якої не так уже й багато, і яка тривалий період часу формувалася, щоб у 2020 році вибухнула такою масовою кількістю людей, які вже не були готові це терпіти. Але мені було зрозуміло, що це все станеться, коли розпочнеться виборча кампанія, Бабарико, Тихановська, ось це все.

 – Чи плануєш і надалі працювати з білоруськомовним матеріалом?

– Так, але тепер маю певну творчу кризу, і це вже буде тоді, коли я повернуся до музики.

– Я бачила, навіть на прикладі Львова, як на твоїх виступах сприймають білоруськомовні пісні. Як якийсь хлопець підходив і дякував тобі за ці пісні. Загалом як реагують, особливо зараз, на білоруськомовну частину твоїх концертів?

– На концертах я завжди намагаюся пояснити людям, що існує не та Білорусь, яку вони знають, і що багато хлопців з Білорусі зараз захищають Україну. І що самі білоруси в 2020 році дуже постраждали. Багато хто з них утратив домівку та приїхав сам в Україну шукати прихисток, і мені здається, що тут це треба розділяти. Бо якщо є Путін і йдеться не лише про Путіна, а й про самих росіян, то в Білорусі ситуація дещо інша.

– На львівському концерті 4 березня 2023 року, перед тим як заспівати «Залишатися собою», ти розповідала про Білорусь і про автора віршів Андрея Александрова, який уже понад 2 роки перебуває за ґратами в Білорусі, та про інших політв’язнів режиму лукашенка, а сам виступ відбувався на тлі відеоряду зі зображеннями політв’язнів, ув’язнених за свою проукраїнську й антивоєнну позицію та дії. Як виникнула ідея показати цей відеоряд? Як його сприймають на українських концертах? Для мене це був дуже приємний сюрприз.

​​​​​​

– Це ідея білорусок Тетяни Гацури та Настасьї Доль. Тому що Настасья для мене... гід по Білорусі, так.

Я пропонувала їй зробити це відео інакше, я хотіла, щоби білоруські протести були на задньому плані, відео з протестів. Можливо, навіть якісь різкі кадри – щоби, ну, навіть ти розповідали, що були люди, які запитували «ну, а що у вас в Білорусі було та чому ти тут живеш?»

І що це насамперед означає для білорусів, які були змушені залишити свої домівки, тому що дома їм загрожує небезпека чи 10 років в'язниці лише за те, що вони вийшли висловити свою позицію.

Так от для мене було дуже важливо, щоби це показували. Про це дуже важливо говорити, тому що є проблеми, як війна в Україні. І якщо про неї не грозповідати, то про неї скоро всі забудуть.

І в Білорусі те саме. Були протести, протести вщухнули. Як часто ми зараз чуємо про те, що відбувається, наскільки потужно це звучить в інфопросторі? Яка зараз ситуація з білоруськими політв'язнями? Якщо про це не говорити, то про Білорусь усі забудуть, ніби нічого не відбувається.

– У грудні 2022 року ти була модератором на київському показі фільму Олексія Палуяна «Мужність» у рамках білорусько-українського кінофестивалю «1084. На кордоні». Ти відразу погодилася взяти участь? Тобі було цікаво? Яке твоє враження від самого фільму, чи було щось нове про події 2020 року в Білорусі особисто для тебе? Як ти вважаєш, чи варто показувати цей фільм у світі зараз, коли Білорусь, як країна, стала співагресоркою у повномасштабному вторгненні в Україну?

– Так, мені було цікаво, тому що, по-перше, це мій перший досвід модерування. Хоча я і працюю в медіа, працюю на радіо, і модерувати розмову, задавати питання – це ніби частина моєї роботи. Але я погодилася не відразу, тому що мені потрібно було трохи поміркувити, чи готова я це робити для великої зали.

І мене мотивувало те, що я отримаю новий досвід, і те, що це пов’язано з Білоруссю, і те, що там показували «Кураж», у якому, ну, хлопці з РСП (білоруський гурт, - ЗІФ). Так, мені було цікаво. А ще цікаво було поспілкуватися із представниками полку Кастуся Калиновського.

І, до речі, в залі сиділи люди, які були під великим враженням від фільму, ніби не знали, що це відбувається в Білорусі у 2020 році. І вони були щиро вражені, мовляв, що, це справді так? І мені було якось дико, що є люди, яких це оминуло. В якому інфополі ми живемо?

Press Club Belarus