Мій план на життя? Влаштувати революцію і повернутися до Білорусі – внучка Станіслава Шушкевича 

"Я скоро закінчу навчання, але я не можу повернутися до своєї країни. Я би сіла на дев’ять років", - каже Станіслава Глінник, онука першого лідера незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича. Переклад інтерв'ю виданні Wyborcha опублікував Білоруський інформаційний центр у Львові на своєму сайті. 

Це була неділя, 8 грудня 1991 року. Рівно о 14:17 лідери Росії, Білорусі й України підписали декларацію про припинення існування Радянського Союзу. Вони зустрілися в мисливському будинку у Вискулях, селі, розташованому в білоруській частині Біловезької пущі.

Угоду підписали: Борис Єльцин (президент Росії), Леонід Кравчук (президент України) і Станіслав Шушкевич (голова Верховної Ради Білорусі).

Першим керівником незалежної Білорусі став усесвітньо відомий фізик-ядерник Шушкевич. Він подав у відставку 26 січня 1994 року через фальшиві звинувачення в розтраті державних коштів. Липневі президентські вибори виграв Олександр Лукашенко, головним передвиборчим гаслом якого було повернення до СРСР. Ось так закінчилася демократія в Білорусі.

Роками Шушкевич був активним опозиційним діячем, порушуючи спокій авторитарної влади. Він помер від COVID у травні 2022 року.

Стася Глинник, онука Станіслава Шушкевича, виросла у країні, якою керує Лукашенко. Вона народилася через декілька тижнів після виборів – 29 вересня 1994 року. Вона продовжує місію свого діда, борючись за свободу та демократію у своїй країні.

У 2013 році переїхала до Польщі. Вона є членом Координаційної ради, створеної білоруською опозиційною кандидаткою на президентських виборах Світланою Тихановською. Раніше вона координувала діяльність Білоруського молодіжного хабу, спільноти білоруських активістів у Варшаві.

- Вас назвали на честь дідуся?

Станіслава Глінник: Мама сказала, що вибрала ім’я з календаря. Звичайно, це неправда. Мене назвали на честь дідуся, а також на честь прадіда та дядька. У нас тут було багато Станіславів – але я перша Станіслава.

Батько хотів, щоби мене звали Марія. Коли мама лежала під наркозом у пологовому залі, він вписав у карту народження Марію. Проте мама наполягла. 18 років у моїй медичній картці стояло ім’я Станіслава, а перед ним було закреслене Марія.

- Чому ваша мати хотіла приховати від вас походження вашого імені?

- Я ніколи її про це не запитувала. Може, не варто про це говорити у школі? 

- Вона воліла приховати, ким був твій дід?

- Можливо, вона хотіла захистити мене від політики. Але мені не було перешкод говорити про те, ким був мій дідусь. Діти все одно не зрозуміли. Лукашенко викреслив зі шкільних підручників історію розпаду СРСР і постать мого діда.

- Тож Станіслав Шушкевич у Білорусі анонім?

- Відбувається ренесанс білоруської культури. Після 2020 року багато людей зацікавилися нашою історією, культурою та мовою і, як наслідок, дізналися, хто такий Станіслав Шушкевич. Раніше такими знаннями володіли небагато. Білоруське суспільство було аполітичним – більшість людей, які народилися після приходу до влади Лукашенка 1994 року, не цікавилися політикою.

- Яким ви пам'ятаєте свого дідуся?

- Я бачила його не як політика, а як ученого. Нормальної пенсії у нього не було – Лукашенко підписав указ, згідно з яким пенсії колишніх керівників незалежної Білорусі не підлягали індексації. Тож після деномінації 1999 року дідусь отримував пенсію близько долара на місяць. Йому доводилося самому заробляти гроші – тому він весь час їздив по світу, читав лекції в університетах. Пізніше він розповідав різні історії зі своїх поїздок, наприклад, до Південної Кореї.

Пригадую, як він мене брав на заходи – наприклад, на святкування Різдва в посольстві Швеції в Мінську. У нього вдома було багато цікавих сувенірів – йому надсилали подарунки політики з усього світу. Одного разу я пів дня сортувала його гральні карти за країною походження.

Він був майстром на всі руки, ремонтував усе зламане в хаті. Одного разу він повіз мене на великий шопінг до будівельного магазину на своїй старій машині. Кожну річ – навіть теоретично нецікаву для дитини – він умів перетворити на пригоду.

В одному з інтерв'ю я сказала, що у мене немає хлопця, тому що важко знайти хлопця, який би був таким же хорошим, як мій дідусь. Я більше цього не говорю, тому що пізніше всі в соціальних мережах дивувалися, чому в мене немає хлопця.

- Як це було рости в політичній родині?

- Я насправді виросла у мистецькій родині. Мама – композиторка, тато – архітектор. Моя родина була небагатою, але дуже зосередженою на освіті. Я розпочала читати книжки, коли мені було півтора роки! Коли я пішла в дитсадок, я вже прочитала «Володаря перстнів», дві частини «Гаррі Поттера» та Чехова. «Майстра та Маргариту» я прочитала, коли мені було сім, мені довелося прочитати книгу декілька разів, щоби зрозуміти її.

- У родині спілкувалися на політичні теми?

- Дім не був місцем для розмов на такі теми. Ми були обережні, бо підозрювали, що влада нас прослуховує. За різдвяним столом дідусь розповідав смішні анекдоти. Він був душею компанії. Мав улюблений жарт: приземляється літак із президентом Леонідом Кравчуком. Дощить. Хтось каже: «Я потримаю тобі парасольку», а Кравчук відповідає: «Ні, дякую, я пройдуся між краплями». Цей жарт стосувався способу ведення політики Кравчука, який полягав у балансуванні між різними силами.

Мій дідусь навчився грати на піаніно, коли був дитиною. Під час родинних зустрічей він грав та співав так звані блатні пісні, тобто з репертуару політв'язнів часів СРСР.

До політики він був завідувачем кафедри ядерної фізики й електроніки Білоруського державного університету. Іноді йому доводилося набирати працівників. Він поставив кандидатам два запитання. «Вас коли-небудь викликали до поліцейської дільниці?» Якщо так, то це добре. «Ти отримував у школі тільки п’ятірки?» Якщо так, то це погано. А потім ішли в ресторан. Правильний кандидат повинен їсти швидко та не залишати недоїдків.

- Дідусь був активним опозиційним діячем. Чи були у вас проблеми через це?

- Грали за правилами гри, нав’язаними владою. Ми знали, що не можемо робити певні речі – наприклад, не можемо відкрити власний бізнес, тому що його, ймовірно, знищить влада. Але мій батько роками працював архітектором – він чоловік доньки Шушкевича, мав інше прізвище, не всі знали, що він якось пов’язаний з моїм дідом. З іншого боку, моя мати не працювала відтоді, як я народилася.

А щодо проблем... Думаю, у мене були б ті ж самі проблеми, незалежно від того, чиєю онукою я була.

- Які ви мали проблеми?

- Мене декілька разів затримували за дрібниці. Колись мене заарештували за те, що ми винаймали кімнату у хостелі, в якому працювала незалежним спостерігачем на виборах. Усіх працівників затримали.

- Дідусь пишався?

- Він не хотів, щоби я займалася політикою. Він волів, щоби я стала хіміком або біологом. Але він не був об’єктивним до мене – любив мене, пишався всім, що я робила.

- Ви обрали інший шлях – у 2013 році переїхали до Польщі.

- До університету, де я навчалася, надійшла інформація про моє затримання. Я знала, що не зможу продовжувати навчання. Але я все одно не хотіла продовжувати навчання у країні. Я покинула коледж і поїхала до Польщі за стипендіальною програмою імені Кастуся Калиновського. Ми не могли вибрати напрямок навчання, який хочемо отримати. Мене направили до Центру східноєвропейських досліджень Варшавського університету. Я була розчарована. У Білорусі я роками пізнавала російську історію. Мені це набриднуло. Я кинула коледж і пішла вивчати гастрономію та готельний менеджмент у SGGW. Зараз навчаюся на останньому курсі.

- Польща була твоєю долею. Ви святкуєте свій день народження в один день із Лехом Валенсою!

- Тому дідусь ніколи не бував на моєму дні народження. Він обирав Валенсу.

Я з польської родини; мої прадіди були поляками, але вони про це не говорили. Родина боялася, що хтось закидатиме дідусеві, що він агент Заходу.

- Якими були ваші початки в Польщі?

- Мені було 18 років – найголовніше було кохання. Перші романтичні захоплення і розчарування. Я пережила драму. Після закінчення коледжу я не знала, що робити далі, у мене не було грошей. Я провела рік замкненою у кімнаті. Перебралася до Польщі занадто рано. У мене було багато друзів, але мої батьки не змогли відвідати мене у Варшаві. Але в цій ситуації є плюси – тепер я сильніша та незалежніша. Я знаю, що виживу в будь-яких умовах.

- Які у вас тоді були плани на майбутнє?

- Я не планувала залишатися в Польщі. Я хотіла отримати європейську освіту та повернутися в Білорусь. Я думала, що мені буде легше мати польський університет у своєму резюме. Я скоро закінчу навчання, але я не можу повернутися до своєї країни. Отримала вирок – сяду на дев’ять років.

- За що цей вирок?

- У травні 2021 року ми з Баженою Шмович організували голодування перед Єврокомісією у Варшаві. Ми вимагали від Польщі та Європейського Союзу більш жорсткої реакції на дії Лукашенка та посилення санкцій проти його режиму. Ми вважали, що всі економічні санкції повинні вдарити відразу.

Мені висунули декілька звинувачень: організація екстремістського заходу, фінансування терористичної діяльності, заклики до санкцій, заклики до повалення уряду та ще щось, імовірно, образа президента.

- У вас завжди була активістська жилка?

- Це сталося трохи випадково. Після приїзду до Польщі я працювала баристою в Інституті репортажу у Варшаві. Там часто проводили мітинги, організовані демократичними активістами з Росії. Одного разу перекладач не зміг прийти на зустріч, і я його замінила. Так розпочалася моя пригода з цією організацією. Я була координаторкою різних заходів. У 2020 році я пішла та розпочала допомагати Білорусі. Я зрозуміла, що повинна присвятити цьому все життя.

- Відкіля ця потреба?

- Я роками вважала, що Росію треба змінити, щоб у Білорусі відбулися якісь зміни. У 2020 році я відчула, що Білорусь іде зовсім іншим шляхом, близька до інтеграції з Європою, вільна від російського впливу. Тепер я вже не впевнена в цьому.

У нас немає надійних соціологічних досліджень про погляди суспільства. Я не знаю, що насправді думають білоруси. Я рідко зустрічала людей, які не підтримують Лукашенка, а підтримують Путіна. Або навпаки. Як це пояснити? Я вважаю, що більшість є продемократичною, але я не маю жодних даних, котрі могли би підтвердити мою думку.

Рухаємось у сфері фантазії та уяви. Різні організації гарантують, що вони можуть організувати гуманітарну допомогу або приєднатися до боротьби з режимом. Але всі працюють таємно, бо бояться влади. Але через секретну операцію ми не знаємо, які організації справді щось роблять, а які – лише вигадка. Я намагаюся знайти свій шлях у всьому цьому.

- Як ваш дідусь поставився до того, що ви робите?

- Він хвилювався, але в 2020 році зрозумів, що – незважаючи ні на що – я цим займатимусь. Іноді я запитувала його думку про тих чи інших політиків. Він сказав: «Краще ні з ким не контактувати», застерігав від різних небезпек, я декілька разів не дотримувалася його поради та шкодувала про це.

- Ви схожі на нього?

- Я теж нетерпляча та не люблю людей, які багато говорять і мало роблять. Я також ненавиджу брехню. Дідусь намагався об’єднати людей. Я намагаюся робити те саме. Моя найбільша перевага – це вміння ефективно координувати різні види діяльності.

- Коли ти останній раз була вдома?

- У 2020 році

- Бачилася з дідусем?

- Ні, він дотримувався карантину. Востаннє я бачила його на Різдво 2019 року. Відтоді ми спілкувалися лише телефоном. Після вибуху революції він не був оптимістичним. Він мав рацію.

Коли він уперше сказав, що йому погано, я зрозуміла, що все закінчилося, тому що він ніколи раніше не скаржився на своє здоров'я. Я шкодую, що не змогла бути поруч із ним. Проте в пам’яті залишився образ енергійної людини, який я хочу запам’ятати.

Лукашенко заборонив ховати його на Військовому кладовищі в Мінську, де є могили видатних громадян. Дали йому місце на північному цвинтарі, біля муру, на багнюці. Після революції нам доведеться його перепоховати.

- А коли настане революція?

- Я перестала вірити в мирний протест. Свобода не дар – її треба зубами вирвати. Зміни колись настануть

Я не знаю коли, але вони обов’язково настануть.

Це мій життєвий план: ми зробимо революцію, а потім я займуся громадським харчуванням і готельним бізнесом. У Білорусі.