Міф про «100 тисяч»: частина друга
Через два роки після невдалої спроби досягти компромісу між кресовими колами стосовно кількості поляків, вбитих на Волині і на «Кресах», що відбулася під час пам'ятної зустрічі у Вроцлаві в травні 1995 року, місцеві кресові кола, згуртовані довкола Товариства Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів (далі — Товариство UOZUN) нарешті вирішили представити власну оцінку польських втрат. На цей раз, замість невиразних формулювань про кількасот тисяч вбитих, під яким Анджей Жупанський, голова товариства вояків 27 Волинської Дивізії Армії Крайової відділення Головної армії, як і його колеги з Всесвітньої Спілки Вояків АК відмовились підписуватися, до Варшави було направлено два розлогих документи.
Перший - називався «Інформація», відпрацьований командою Товариства UOZUN, на основі даних з часопису «Na Rubieży» (пресовий орган Товариства) і підписаний його головою Щепаном Секєркою.
Титульна сторінка одного із випусків часопису UOZUN «Na Rubieży»
В ньому подавалась загальна кількість вбитих поляків по всіх «Кресах» - 208 700 чоловік. З них Волинь - 68 700, Східна Малопольща - 127 000 (Тернопільське воєводство - 43 990, Львівське - 33 048, Станіславівське - 21 630), а також територія Польщі в її теперішніх кордонах (Люблінське, Жешувське та Краківське воєводства) - 13 300 чоловік.
Згідно з другим документом під назвою «Студіум», авторства доктора Александра Кормана з Вроцлава на тих же теренах і в той же час вбито в цілому 183 700 чоловік. Відмінність полягала, на думку Кормана, у меншій кількості жертв у Східній Малопольщі, тобто Галичині (100 000)
20 тисяч чи 127 тисяч вбитих в Галичині?
Анджей Жупанский не публікує ці документи у своїй книзі. Обговорює їх тільки в загальному, супроводжуючи наступним коментарем:
«В «Інформації» немає співставлення для цілісності ані втрат, що підтверджуються свідченнями, ані оціночних втрат. Автори не вказали співвідношення між кількістю задокументованих жертв та оціночною кількістю. [...] Також викликає сумніви аналіз даних у «Studium» для окремих повітів . Наприклад, для повіту Кам'янка-Струмилова сума названих втрат становить 550 осіб, що не перешкоджає авторові у зведенні втрат всіх повітів Львівського воєводства вписати для Кам'янки Струмилової число 3500. Невідомо, на підставі чого і чому, доктор Корман на сторінці 4, пише: «Загальна кількість втрат кресового і бескидського населення [...], яка оцінюються в 500 000 чоловік, здається близькою до реальності »».
В кінці, не приховуючи розчарування Жупанський пише:
«Для нашого Керівництва такі твердження абсолютно безпідставні та завдають великої шкоди нашій справі. Важко буде колегам з Вроцлава захистити свої оцінки в двісті тисяч, а твердження про півмільйонні втрати ставить під питання цінність нашої документальної праці».
Що мав на увазі Жупанський, піддаючи сумніву оцінки польських втрат, наданих Товариством і доктор Корманом, особливо ті, що говорять про 127 тисяч вбитих тільки в Галичині? Справа в тому, що він на той час вже знав зміст таємної записки заступника директора Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу (далі - GKBZpNP) доктора Станіслава Каневського, з оцінкою втрат польського населення на «Кресах».
Щоправда, записка була призначена для міністра юстиції, але вона була підготовлена на прохання сенатора Марії Берни від польської партії Socjaldemokracja Polska (SdRP).
За даними Головної Комісії Дослідження Злочинів проти польського народу кількість польських жертв у Львівському, Станіславському та Тернопольському воєводствах не перевищувала 20 000 осіб!!!
Тобто в шість разів менше, ніж оцінювало Товариство UOZUN (127 тисяч) і в п'ять разів менше, ніж подається в «Студії» доктора Кормана (100 тисяч).
Записка доктора Каневського заодно підтвердила дані про польські втрати в Тернопольському воєводстві, представлені Ришардом Котарбою. Тепер кількість 1500 — 8000 вбитих — за даними Окружної Комісії BZpNP у Кракові, зросла до 43 990 чоловік - за даними Товариства UOZUN .
Через кілька років інформацію про загальні втрати кількістю 20-25 тис. у Львівському, Станіславському та Тернопольському воєводствах повторить в результатах своїх досліджень професор Гжегож Грицюк, історик із Вроцлавського університету, запрошений Анджеєм Жупанським для участі в семінарі «Польща-Україна: складні питання»
Зрештою, кількість 20-25 тис. буде визнана польськими істориками, які брали участь у цьому семінарі, найближчою до правди і записана в польсько-українському протоколі остаточних «узгоджень та розбіжностей», як офіційна позиція польської сторони!
200 тисяч чи 500 тисяч вбитих на «Кресах»?
У квітні 1997р., тобто через кілька місяців після обробки «Інформації», Товариство UOZUN відправить Президенту Польщі Олександру Кваснєвському лист (Ldz. 14/97), в якому дані про 200 тис. поляків, вбитих в Галичині та Волині, збільшить до 500 тис.
Таким чином, кількість людей, що загинули від рук українців, зрівнюється з кількістю поляків, вбитих німецькими та радянськими окупантами під час ІІ світової війни разом!
Стриманий, як завжди, у словах Анджей Жупаньскі назвав це проявом «надмірної оцінки польських втрат», хоча так само відповідала б назва – «маніпулювання», «гра трупами», «волинська брехня».
Час і обставини виникнення цього листа не були випадковими і мали кілька аспектів та передумов. Одним з них було оголошення про візит Президента Польщі до Києва для підписання з Президентом України спільної «Заяви про порозуміння та примирення двох народів», що, як відомо, відбулось 21 травня 1997 року.
Кресові кола, згуртовані навколо Товариства UOZUN, не приховували своєї нехоті до будь-яких ідей польсько-українського примирення. Тому спочатку намагались відмовити президента від цієї ідеї, яку визнали зневагою пам'яті поляків, вбитих на Кресах. Але коли ці надії виявилися марними, було вирішено принаймні нагадати йому про масштаб страждань польського народу, неспівмірний, за їх оцінками, із стражданнями українського народу
Через деякий час Товариство UOZUN знову повернеться до 200 000 вбитих. І цього разу також не подаватиме причину такої значної корекції кількості жертв.
У 2015 році дані, зібрані Товариством UOZUN, будуть опубліковані доктором Люциною Кулінською та професором Чеславом Партачем у книзі «Злочини українських націоналістів проти поляків 1939-1945 років», виданій видавництвом Bellona у 2015 році. В такий спосіб, їм було надано ранг результатів наукових досліджень.
Титульна сторінка книжки «Злочини українських націоналістів проти поляків 1939-1945 років», фото: ceneo.pl
«Український віночок» доктора Кормана
Взяті з стелі вроцлавських (колишніх німецьких) кам'яниць і повторювані до цього дня дані про 200 і 500 тисяч поляків, вбитих українцями — це не єдиний приклад маніпуляцій Товариства UOZUN.
Не менш гучною і шкідливою для достовірності кресових кіл була історія «фальшивої» фотографії з зображенням дітей, обмотаних колючим дротом, і повішених на дереві.
Одна з найвідоміших фальсифікацій «злочинів УПА», фото дітей вбитих психічно хворою Маріанною Долінською
Цей злочин нібито був здійснений УПА восени 1943 року.
Це, мабуть, одна з найбільших фальсифікацій в історії не тільки польської фотографії. Шокуюча, навіть жорстока за своїм змістом фотографія убитих дітей, багаторазово поширена в книгах, сотнях газетних статей, на інтернет-сторінках, показані на телебаченні і на пересувних виставках, стала, як писав портал «Polska Niepodległa» - «іконою мучеництва поляків на Волині».
Природним наслідком була ініціатива кресових кіл встановити в центрі Варшави, на площі Гжибовській, за 300 метрів від Палацу Культури і Науки, монументального пам'ятника «українського геноциду», інспірацією і прототипом якого була згадана фотографія. Вперше цю фотографію було опублікована в 1993 році у часописі «Na Rubieży» № 3, (пресовий орган Товариства UOZUN).
Підпис під фотографією був такий:
У 1995 році фото опублікував в своїй книзі історик АК Львівського Округу Єжи Венгерский, цього разу приписуючи жорстоке вбивство українцям з СС «Галичина».
Найбільшу роль у поширенні «фальшивки» безсумнівно відіграв доктор Александр Корман з Вроцлава.
Він помістив його, між іншим, на обкладинці своєї книги «Геноцид УПА проти польського народу - фотографічна документація» (2003), у багатьох статтях, розповсюдив у пресі та на телебаченні. Він також розробив детальну історію фотографії: за версією Кормана, її зробив житель Козови, прізвище якого невідоме, а вцілілі від різанини поляки доставили до осередку АК в передмісті Львова (Корман навіть вказує її дані: 14 полк АК), звідки за посередництвом і самовідданості кількох наступних, названих по прізвищах осіб, потрапила через багато років в його колекцію
«Дорога до самостійної України»
Крім історії, доктор Корман доробив фотографії відповідну ідеологію. У книзі «Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях ІІ РП» він пише:
А в книзі «Геноцид УПА...», він написав до фотографії такий коментар:
Фальсифікація розкрита в 2007 році з нагоди презентації вже готового макету пам'ятника жертв геноциду ОУН-УПА,
спроектованого одним з найвидатніших польських художників-скульпторів Маріаном Конечним, автором знаменитої варшавської «Ніки».
Монументальний пам'ятник мав бути у формі дерева з гілками у формі крил. У стовбур, обв'язаний колючим дротом, «вростали» тіла дітей. Проект зустрівся з критикою через жорстокий зміст, але заодно розкрилась фальсифікація фотографії.
Даріуш Стола і Ада Рутковська в додатку до «Rzeczypospolitej» – «Plus i Minus» від 19 травня 2007 році оприлюднили інформацію, що насправді на фотографії зображені четверо циганських дітей, вбитих на 20 років раніше, в ніч з 11 на 12 грудня 1923 року біля села Антонювка в Радомському повіті, на той час на Келеччизні [райони довкола міста Кельце – ред. ІА «ЗІФ»] збожеволілою від пануючого голоду і морозів циганкою Маріанною Долінською.
Фотографія була опублікована як до війни [Другої світової – ред. ІА «ЗІФ»] в «Roczniku Psychiatrycznym» [спеціалізоване щорічне видання з питань психіатрії - – ред. ІА «ЗІФ»], так і після війни в «Підручнику з судової медицини для студентів і лікарів» (1948 р.), автор якого був професор Віктор Гживо-Домбровский, керівник відділу судової медицини Варшавського університету. Це та сама особа, що в березні 1947 року за дорученням міністра національної оборони ПНР провів розтин тіла генерала Кароля Сверчевського. Більш розлого пишу про нього в моїй книзі «Операція "Вісла" 1947». Під час війни фотографію на першій сторінці опублікувала окупаційна пропагандистська газета «Nowy Kurier Warszawski» з підписом «Так борються більшовики».
Журналістське розслідування виявило ще одну річ.
Для того, щоб підтвердити «автентичність» фотографій і підкреслити «жорстокість», скоєного українцями злочину, на фотографіях, які опублікували Товариство UOZUN і доктор Корман — було «дороблено» колючий дріт, яким прив'язано до дерева повішених дітей. На жодній з оригінальних фотографій, зроблених у 1923 році в трьох різних кадрах поліцейським техніком, дроту не зафіксован
«Волинська брехня проти Операції «Вісла»
Пишучи у своїх спогадах про «надмірну оцінку польських втрат» Вроцлавським осередком, Анджей Жупанський напевно ще тоді не знав, що оприлюднення та надання розголосу навесні 1997 році інформації про 500 тисяч жертв українського геноциду не було випадковим.
Окрім оголошення про намір підписати польсько-українську декларацію про «порозуміння та примирення» під час візиту Президента Польщі до Києва, воно також було тісно пов'язане з розпочатою в той час кампанією Товариства UOZUN, яка мала на меті не допустити прийняття польським сеймом резолюції, яка засуджувала Операцію «Вісла» у 50 річницю її проведення, а також блокування спорудження пам'ятника, присвяченого українцям, які були ув'язнені та вбиті в польському комуністичному концтаборі в Явожні (1947-1949 рр.)
«Пройшло 54 роки, відколи я з батьками втекла з-під ножа українських націоналістів. Буквально». [...]
Так сенатор Марія Берни починає свою заяву, прочитану 17 квітня 1997 року під час 97 засідання Сенату РП ІІІ каденції. І хоча пані сенатору М. Берні плутається правда з фікцією - вигадкою — бо, як випливає із пізніше написаних нею спогадів, українець не тільки не хотів її заколоти ножем, але навіть за ціну вживаного килиму переправив її з Волині до Генерального Губернаторства драбинчастим возом, схованою в сіно від німецького патруля, що охороняв прикордонний міст на річці Буг в Устилузі — то далі в її промові було тільки гірше: про сокири, обрізи, клониці [загострені палиці від сільських возів, що обмежували випадення вантажу, переважно сіна – ред. ІА «ЗІФ»], «про відчуття насолоди від вбивств», «про орди, що дихали бажанням вбивств».
Марія Берни, 2015 рік, фото 4rblog.wp.mil.pl
Текст заяви сенатор Берни вручила спікерам Сенату та Сейму, Президенту РП, розповсюдила в ЗМІ, опублікувала у своїх спогадах.
Марія Берни народилася в селі Тростянка в Луцькому повіті на Волині. У 1993-1997 і 2001-2005 роках була обрана сенатором від Вроцлавського воєводства. Весь час була вірною Польській Об’єднаній Робітничій Партії (PZPR), а потім в SdRP і SLD. Одного дня - як пише в своїх спогадах - знаходить у своїй сенаторській скриньці на пошті проект резолюції сейму, яка засуджує Операцію «Вісла». За її словами, під проектом були підписи Яцека Куроня, депутатів з Унії Вольності, людей зі світу культури.
Насправді, йшлося про «Звернення польських інтелектуалів», що була направлена до спікера Сейму РП у березні 1997 року, напередодні 50 річниці Операції «Вісла» про прийняття резолюції, яка засуджує депортацію українців в 1947 року – на зразок резолюції Сенату РП, прийнятої 3 серпня 1990 року.
Звернення підписала 191 особа, зокрема: Лешек Бальцерович, Владислав Бартошевський, Богдан Борусевич, Анджей Фрішке, Броніслав Геремек, Єжи Гедройць, Ярослав Говін, Адам Ханушкевич, Густав Холубек, Яцек Куронь, Тадеуш Мазовецький, Адам Міхнік, Чеслав Мілош, Анджей Вайда, і навіть Корнель Моравецький, батько нинішнього прем'єр-міністра Польщі.
«Спікером Сейму тоді був Юзеф Зих з PSL, - розповідає Марія Берни. - Я пішла до нього з цим проектом, намагалась пояснити, що Операцію «Вісла» не можна розглядати повністю відірваною від волинських вбивств. Повна емоцій я сказала, що якщо він включить цю резолюцію до порядку денного, то я, не зважаючи на регламент сейму, Маршалківську охорону, і навіть правила хорошого виховання, видерусь на трибуну сейму, і зроблю скандал, рівнозначний вчинку Рейтана [польський політик 18 ст., який намагався зірвати засідання Сейму Речі Посполитої, щоб не допустити затвердження першого поділу РП – ред. ІА «ЗІФ»] і не допущу прийняття такої резолюції».
Березень 1997 року. Неухильно наближається кінець ІІІ каденції Сенату РП. Марія Берни вже знає, що рейтинг прокомуністичної SdRP падає, і разом з ним зменшуються її шанси отримати необхідну кількість голосів на наступних виборах.
Тому вона шукає нових союзників. В таких умовах, 30 березня 1997 р. вона потрапляє в штаб Товариства Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів у Вроцлаві. Вона бере участь в секретній нараді, в ході якої приймається рішення про спільні дії, спрямовані на недопущення прийняття Сеймом РП резолюції, що засуджує Операцію «Вісла» - до чого саме закликали польські інтелектуали й інтелігенція – а також протидія спорудженню пам'ятника для вшанування українців, ув'язнених в Явожні.
Але насправді тоді йшлося не лише про пам'ятник. У той же самий час, на голосування Сейму і Сенату Польщі мав увійти проект поправки до Закону РП «Про ветеранів і репресованих осіб». Одна з запропонованих змін могла призвести до надання такого статусу також й українцям — жертвам Операції «Вісла», а також колишнім в'язням Центрального табору праці в Явожні (1947-1949 рр.)
«Я категорично дистанціювалася - розповідає про перебіг згаданої наради сенатор Берни - від ухваленого І-ою каденцією Сенату РП звернення, що засуджує операцію «Вісла». Звернення, прийняте на хвилі антикомунізму «Солідарності», принижує гідність нашого народу. Я зобов'язалася зробити все, щоб не допустити будівництво пам'ятника в Явожні. Коли з'ясовується, що це ми поляки, повинні засудити Операцію «Вісла», що це ми, поляки, маємо побудувати у Явожні пам'ятник нашим вбивцям, не можу мовчати. Я не можу допустити, щоб польські діти соромились, що їхні діди вбивали українців, коли було зовсім навпаки. Приблизні дані говорять про вбивство 0,5 мільйона поляків, 300 тисяч євреїв і 35 тисяч українців».
Мету, про яку говорить Берни, можна було досягнути тільки одним способом: безперервним наголошенням масштабу злочинів, скоєних УПА та українцями на Волині, відвернути суспільну увагу від польських злочинів проти українців - депортації 150 тисяч осіб під приводом ліквідації УПА та ізоляцію частини з них у концентраційному таборі. Тому Товариство Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів у Вроцлаві та сенатор Марія Берни використають кількість 500 тисяч вбитих, а не ту, в п'ять разів меншу, наведену у записці Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу. Хоча вона, ймовірно, була найближчою до істини – але для цієї мети була цілком непридатною. Тому нічого дивного, що Берни ніколи її не оприлюднить. Навіть у своїх спогадах
«Це так жалюгідно ...»
Антиукраїнська риторика не допомогла сенатору Берни. Щоправда, проект резолюції Сейму щодо Операції «Вісла» вдалося заблокувати, проте сенаторський мандат на наступну каденцію вона не здобула. Протягом наступних чотирьох років вона буде депутатом Сеймику Нижньої Сілезії. В Сенат повернеться у 2001 році і тоді в пам'яті нащадків запишеться, як палкий прихильник визнання мучеництва поляків на «Кресах» українським геноцидом, і як заклятий ворог визнання Операції «Вісла» комуністичним злочином. Вона буде багато разів повторювати, що ніколи не вибачиться за Операцію «Вісла», бо «вона була організована і проведена в інтересах як поляків, так і багатьох українців». Так само послідовно вона відкидала українські заяви про вибачення за волинський злочин, стверджуючи, що «вибачитися можна за сімейне непорозуміння, але не за історію».
Марія Берни також не приховувала своєї антипатії до України та симпатії до Росії. Вона не приховувала задоволення від надісланого у липні 2013 року до спікера сейму Еви Копач листа, що був підписаний 148 проросійськими депутатами Верховної Ради України.
«Вже тоді мені здавалося, що для Польщі буде безпечніше, якщо владу в Україні візьме східний варіант. З недобитками УПА та ОУН може дати раду тільки Росія. [...] Бачу радісне обличчя Єжи Бузека, який, читаючи українські слова з аркуша, розігріває до боротьби зібраний натовп, запевняючи про свою і нашу підтримку. Мені це здається таким жалюгідним!»
Однак дещо Марія Берни не змогла зробити. Не вдалось їй заблокувати будівництво пам'ятника українцям, німцям, шльонзакам та полякам, ув'язненим та вбитим у польському комуністичному концтаборі в Явожно
Пам’ятник жертвам табору в Явожно, фото nasze-slowo.pl
Урочисте відкриття пам'ятника президентами Польщі - Александром Кваснєвським і України - Леонідом Кучмою відбулось 23 травня 1998 року.
Л.Кучма та А.Кваснєвський, відкриття пам’ятника в Явожно, травень 1998 року, фото: Андрій Степан, cerkiew.org
Прем'єр-міністр Польщі, професор Єжи Бузек у своєму виступі тоді зокрема заявив: «Неподалік від ледве остиглих крематоріїв Освєнціма та Бжезинки, мучителі, що узурпували право діяти від імені польської держави, створили новий концентраційний табір, жертвами якого на понад десять років, стали поляки, українці і німці»
Відгуки
Немає відгуків.
Залишити коментар