Ізраїль після виборів: жоден політичний блок не здобув більшості

Віктор Ягун

Український військовий, директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу Служби безпеки України, колишній заступник голови СБУ

Парламентські вибори в Ізраїлі 27 жовтня завершилися результатом, який на перший погляд виглядає парадоксальним. Беньямін Нетаньягу зберіг лідерство своєї партії, але втратив парламентську більшість. Його головний опонент, колишній начальник Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю Гаді Айзенкот, отримав реальний шанс змінити владу, однак поки не має політичних інструментів для реалізації цієї можливості.

Головний результат виборів — не перемога одного з політичних таборів, а криза чинної конструкції ізраїльської влади, яка дедалі більше залежала від персональних домовленостей, ідеологічних компромісів та постійної мобілізації суспільства навколо зовнішніх загроз.

За результатами підрахунку голосів, оприлюдненими Центральною виборчою комісією Ізраїлю 30 жовтня, партія "Лікуд" Нетаньягу здобула 27 депутатських мандатів, партія "Яшар" Айзенкота — 21, альянс "Бе-Яхад" Нафталі Беннета — 12. Блок Нетаньягу отримав загалом 53 місця, опозиційний блок — 48, а дві арабські політичні сили — рекордні 19 мандатів. Для формування парламентської більшості необхідний щонайменше 61 голос зі 120.

Явка виборців становила 77,9%. Результати підрахунку ще мають пройти остаточні перевірки та бути офіційно представлені президенту Іцхаку Герцогу 4 листопада. Новий склад Кнесету має розпочати роботу 10 листопада.

Ці цифри мають принципове значення. Нетаньягу бракує восьми депутатів для формування більшості. Айзенкоту — тринадцяти голосів, якщо не враховувати арабські партії. Водночас об'єднання опозиційного блоку з арабськими депутатами математично забезпечило б 67 мандатів.

Отже, питання вже не в тому, хто виграв вибори. Питання в тому, хто готовий відмовитися від частини власних передвиборчих обіцянок заради формування уряду.

Перший можливий сценарій — уряд національної єдності. Теоретично Нетаньягу та Айзенкот могли б домовитися про спільне управління країною, відсунувши від влади найбільш радикальних політичних союзників. Такий уряд отримав би значну парламентську підтримку та можливість ухвалювати стратегічні рішення. Однак для Айзенкота це означало б фактичну відмову від головного зобов'язання перед виборцями — усунути Нетаньягу від влади. Сам Нетаньягу поки демонструє намір зберегти союз з ультраправими та ультраортодоксальними партіями.

Другий сценарій — уряд Айзенкота за участю або підтримки арабських політичних сил. Це найбільш очевидна парламентська комбінація з погляду арифметики, але водночас одна з найскладніших політично. Після нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року та подальших воєн суспільна недовіра між єврейською та арабською громадами істотно загострилася. Попри це, рекордне представництво арабських партій засвідчило їхню політичну мобілізацію. Фактично вони отримали можливість впливати на формування уряду, хоча більшість потенційних партнерів досі відмовляється від такої співпраці.

Третій сценарій — спроба Нетаньягу розколоти опозицію, залучивши частину правих депутатів, насамперед із політичних сил Нафталі Беннета або Авігдора Лібермана. Проблема полягає в тому, що обидва політики виступали проти продовження правління Нетаньягу. Крім того, вони мають принципові розбіжності з ультраортодоксальними партіями щодо військового призову. Навіть заміна ультраортодоксальних союзників іншими правими партіями не гарантує формування більшості.

Четвертий сценарій — повторні вибори. Його не можна виключати, враховуючи досвід 2019–2022 років, коли Ізраїль пережив п'ять парламентських кампаній. За відсутності коаліційної домовленості Нетаньягу продовжуватиме виконувати обов'язки прем'єр-міністра до формування нового уряду, а політична нестабільність може затягнутися на місяці. Повторне голосування потенційно здатне змінити явку арабського та правого електорату, але спрогнозувати, кому саме це принесе перевагу, наразі неможливо.

Однак сьогодні з'являється ще один важливий аспект, який виходить за межі звичайної коаліційної арифметики.

29 жовтня Нетаньягу та представники "Лікуду" виступили із заявами про можливі фальсифікації та іноземне втручання у виборчий процес, насамперед у районах із переважно арабським населенням. У повідомленнях фігурували підозри щодо можливого фінансування політичної мобілізації з-за кордону, зокрема з Катару.

Водночас Центральна виборча комісія не підтвердила тверджень про системні фальсифікації. Служба загальної безпеки "Шин Бет" проводить обмежену перевірку підозр щодо іноземного втручання, але це не означає встановлення незаконності результатів виборів. Катар свою причетність заперечує.

З погляду національної безпеки тут виникає небезпечна тенденція: перенесення політичного протистояння у площину делегітимізації виборчих процедур. Якщо звинувачення не будуть підтверджені доказами, їх використання як політичного інструменту може ще більше підірвати довіру до державних інституцій.

Водночас Айзенкот уже готується використати новий парламентський баланс. Серед його пріоритетів — законодавче врегулювання загального військового та національного призову, створення державної комісії з розслідування подій 7 жовтня 2023 року, реформування бюджетного механізму та перегляд державних пріоритетів. Опозиція також може спробувати змінити керівництво Кнесету за підтримки арабських депутатів навіть без формування нового уряду.

Але найсерйозніше питання — зовнішня політика та безпека.

Ізраїльські вибори відбулися на тлі тривалого протистояння з Іраном, неврегульованої ситуації в Газі та ризиків нової регіональної ескалації.

За повідомленнями американських та ізраїльських медіа, Нетаньягу обговорював із Дональдом Трампом можливість відновлення масштабних ударів по Ірану. Офіс прем'єра заперечував повідомлення про його наміри розпочати нову військову операцію перед виборами. Тому твердження про можливе використання військової ескалації для політичного порятунку Нетаньягу залишаються оцінками його критиків, а не доведеним фактом.

Проте сам ризик об'єктивно існує. Зовнішня загроза може стати чинником внутрішньополітичної консолідації, особливо коли йдеться про виживання держави. Водночас використання безпекової проблематики в партійній боротьбі здатне створити небезпечний конфлікт між військовою необхідністю та політичною доцільністю.

Для Вашингтона політична невизначеність в Ізраїлі також створює додаткові проблеми. Адміністрації Трампа потрібен передбачуваний партнер у питаннях Ірану, регіональної безпеки та врегулювання ситуації в Газі. Водночас проміжні вибори до Конгресу США 3 листопада можуть суттєво вплинути на подальший простір для маневру Білого дому.

Що все це означає для України?

Передусім необхідно усвідомити, що зміна ізраїльського уряду автоматично не означатиме докорінного перегляду зовнішньої політики країни. І Нетаньягу, і Айзенкот дотримуються жорстких позицій щодо Ірану та загроз із боку радикальних збройних угруповань.

Однак можливий прихід нового керівництва може створити сприятливіші умови для українсько-ізраїльського безпекового діалогу. Насамперед ідеться про обмін досвідом протидії іранським ударним безпілотникам, захист критичної інфраструктури, технології протиракетної оборони та координацію щодо військово-технічної співпраці Ірану з росією. Це потенційні можливості, а не гарантовані наслідки зміни влади.

Водночас нова велика війна на Близькому Сході може відвернути американські військові ресурси, політичну увагу та дипломатичні зусилля від російсько-української війни. Для Києва цей фактор має безпосереднє стратегічне значення.

Мій висновок полягає в тому, що Ізраїль сьогодні переживає не просто чергову парламентську кризу. Країна фактично визначає нову модель співвідношення між національною безпекою, демократією, релігійними інтересами та політичною відповідальністю.

На найближчому етапі визначальними будуть три процеси: чи зможе Айзенкот забезпечити парламентську співпрацю з арабськими партіями; чи вдасться Нетаньягу зберегти власних союзників і залучити нових; чи не стане чергова зовнішня ескалація чинником, який радикально змінить внутрішньополітичну ситуацію.

Для України важливо не персоналізувати відносини з Ізраїлем, а вибудовувати довгострокову співпрацю з його державними інституціями, військовим командуванням, спецслужбами та технологічним сектором.

Адже головний урок ізраїльських виборів полягає в тому, що навіть держава з надзвичайно потужними безпековими інституціями може опинитися в глибокій політичній кризі, коли питання національної безпеки стають заручниками внутрішньої боротьби за владу.

І саме цього Україна, яка веде війну за власне існування, повинна уникнути.