Донбас: Історія перша: Страх повернення.

БЛОГИ 09.11.2017 Коментарі 0

Вирушаючи на Донбас для збору матеріалу про життя людей по обидва боки так званої лінії зіткнення, їх надії та сподівання на четвертий рік неоголошеної війни, важко було спрогнозувати результат. Проте після певного часу перебування у цьому специфічному та неоднозначному середовищі, коли настав час представити свої висновки читачам, на думку прийшло питання: з чого почати? 
Із кочового способу життя населення, яке волею окупантів та окремих адептів «руского міра», опинилось на роздоріжжі? Із очікувань та надій, які місцеве населення боїться озвучити на окупованих територіях, а подеколи навіть і на підконтрольних Україні територіях? Із культу сили та вседозволеності окупантів і їх місцевих прихвоснів, які до 2014 року пляшки збирали по смітникам? Із боязкого, невпевненого, але поступово назріваючого прозріння?.... 
Не було впевненості і стосовно назви запланованих до публікацій матеріалів, але побачене вочевидь найбільш влучно буде на загал назвати: «Страх та ненависть: Донбас - четвертий рік війни». Та щоб не творити алюзію до фільму Террі Гілліама із співзвучною назвою, щоправда про Лас-Вегас, буду дещо менш оригінальним.
Тим не менше, кожна із описаних в подальшому історій торкнеться страхів, переживань та ненависті у людей, яких в 21 столітті  відкинули у 30-40-і роки минулого століття.

Історія перша: Страх повернення.

 Не буду переконувати у тому, що Донбас ось-ось повернеться у склад України, та за місяць-два українські війська займуть Донецьк і Луганськ, а українські прикордонники повернуться на призабуті, але такі рідні місця несення служби на українсько-російському кордоні. Вочевидь, це питання часу, але вже не примарного, а доволі досяжного майбутнього. 
Та на фоні поступового наростання чуток в окупованому Донбасі, що ось-ось зайдуть миротворчі війська ООН, а за ними поступово підтягнуться і українські силові та військові структури, у повітрі починає вирувати «страх повернення». 
 

Що саме криється у цьому, здавалося б, простому словосполученні? 

У ньому прихована величезна гамма емоцій та переживань, які породжуються потенційно близьким поверненням у склад України, нехай на правах «особливого регіону», нехай з миротворцями, але все ж таки в УКРАЇНУ. В державу,  яка ще донедавна здавалась чужою, з «бандерівцями» та «правосєками», яка з 1991 року намагалась бути доброю, чи навіть занадто доброю, зі всіма сусідами. 
Те, чого бояться злочинці, що взяли до рук зброю та вбивали і калічили українських солдатів, обстрілювали мирне населення задля вдалих «картинок» для кремлівських пропагандистських каналів, грабували та вивозили на брухт заводи та фабрики колись надзвичайно потужного індустріального регіону України, зрозуміло і очевидно. На цьому і зосереджуватись не варто. Впевнений – кожен отримає по своїх заслугах!
Те, чого бояться адепти «руского міра», які, перебуваючи в блаженному стані, блокували українські війська, зривали українські прапори, доносили на всіх «бандерівців», навіть попри 20 років спільного проживання на одній сходовій клітці, також в цілому очевидно. Вони розуміють, що розкаяння буде недостатньо і жити в новому українському соціумі, який прийде на Донбас, вони вже не зможуть. Бо ті люди, які змушені були в силу особистих переконань виїхати з Донбасу, аби не стати заручниками обставин, повернувшись запитають: «Ну як? Помогли вам ваші росіяни?». Запитають у тих, хто, вторячи історичним паралелям «вєлікай актябрськай ревалюциі», позаймав «вільні» квартири, чи добре їм живеться на вкраденій житловій площі. І це також не залишиться непокараним!

Але, є великий відсоток населення, яке не мало можливості в силу тих чи інших причин залишити окуповані території. Які були змушені «сховати» свою життєву позицію, пристосуватись до нового окупаційного режиму.

Звичайно можна вказувати на те, що якби було бажання завжди можна знайти вихід. Але це, на жаль, не завжди істинно…
Спілкуючись із мешканцями, які з окупованих територій постійно курсують на підконтрольну Україні територію, стає очевидним, що там склалась доволі дивна демографічна ситуація. Хто ж залишився з тих, хто не ходив на мітинги та не кликав російську армію на територію України?
Як не дивно, але серед них є багато молодого (20-25 років) населення, молодих сімей, в яких у 2013-2014 роках народились діти. І, як правило, чоловіча половина цих сімей перебувала в Росії на заробітках. Перед ними стояв непростий вибір: куди їхати, коли тут стріляють, а чоловік в Росії?  Де в Україні з немовлям на руках шукати притулку? На кого лишити майно? І вони зробили вибір на користь окупованої території. Не тому, що їм до вподоби «рускій мір», а тому що тут у них хоч якісь умови. Зараз чоловіки з цих сімей й надалі працюють в Росії,  і обґрунтовано бояться повернутись на окупований Донбас, тому що існує велика вірогідність отримати повістку й потрапити до лав тутешньої «армії», й у перспективі стати посібником терористів. Жінки, у свою чергу, не їдуть до своїх чоловіків в Росію, тому що бояться  «націоналізації» свого майна  самопроголошеною владою.
Іншу категорію представляють особи середнього віку, які десятками років працювали на, вже знищених та розграбованих терористами, підприємствах, і які обґрунтовано боялись, що переїхавши в інші регіони України, не зможуть знайти собі ні роботи, ні відповідно забезпечити своє існування.  Погодьтесь, що 40-50-ти річних вузькоспеціалізованих працівників хімічного чи сталеварного напрямку роботи навряд чи очікують із відкритими обіймами у переважно сільськогосподарських та туристичних регіонах України. Очевидно винятки є, але вони лише підтверджують правило.
Також не слід забувати і про дітей, які в 2014 році ще були школярами. Закінчивши школу, вони постали перед вибором: або йти «добровільно» служити  в «армію» самопроголошених республік або ховатися від «комісарів» та виїжджати до Росії. Перебування цих дітей в Росії рано чи пізно закінчується у ФСБ, де швидко оформляють видворення й повернення на окуповану територію. Там підліткам промивають мізки повторно, натякаючи, що тепер в Україні їм точно «гаплик», бо «бандерівці»  та «правосеки» - «адназначна тебя пасадят». Як наслідок, переляканий підліток тремтячою рукою підписує або «контракт» або зобов’язання про співробітництво із так званим «Міністерством державної безпеки». Одиниці з них, пересиливши страх, все ж таки приїжджають на підконтрольну Україні територію, де після спеціальної перевірки намагаються влаштувати своє майбутнє. Майбутнє без новітніх реінкарнацій сталінського НКВД, мародерства та культу «в кого автомат, той і правий».
Ймовірно вартувало б згадати і за пенсіонерів, які в 2014 році можливо і не кричали «пуцінвведівайска», але з меркантильних міркувань були не проти водночас отримувати російську та українську пенсію. Після пережитого розчарування з приводу розпаду СРСР та нереалізованих мрій стосовно нового світлого майбутнього, які Росія, як виявилось, може дати лише на лозунгах плакатів під час мітингів взірця 30-х років минулого століття, важко уявити, які настрої у них зараз.

Так от, перші три  категорії жителів Донбасу мають «страх повернення».

Вони не знають, як пояснити, що були змушені працювати в окупаційних умовах, вступати  під страхом звільнення з роботи до різного роду «двіженій на паддержку республіки». Вони бояться, що після звільнення Донбасу їх будуть вважати зрадниками та слабовольними пособниками окупаційного режиму, особами, які стали колаборантами, навіть всупереч обставин та їх бажанню. Ці прошарки населення окупованого Донбасу бояться повторення долі населення України, яке перебувало під німецькою окупацією, а після повернення радянської влади стало «робочою силою другого сорту» та «ворогами народу». Ці ж страхи навіює їм російська пропаганда, яка невтомно твердить, що  «укри» не будуть розбиратись хто був за, а хто був проти – «всєх пустят в расход». Вони бояться клейма «приспособленців» та «мовчазних сподвижників», яке буде на них навішане  українською владою, що повернеться.
Але прозріння неминуче…
Гріхом буде промовчати, що ті особи, які час від часу перебувають на території України, дедалі частіше стають тими «підсніжниками», що поволі пробиваються через лід безнадійності та страхів населення окупованого Донбасу. І нехай зараз ще тихо і пошепки, бо нікому не хочеться потрапити на сумнозвісний «підвал», але намагаються подолати власний страх повернення, а також спробувати його нівелювати у інших адекватних верств.

І тут величезне поле роботи лежить перед українськими органами всіх напрямків та призначень, які працюють в прилеглих до окупованих територій районах. 

На жаль, дуже мало… Ні, дуже-дуже мало робиться для того, щоб нівелювати цей страх повернення. Погодьтесь, плакати на контрольних пунктах в’їзду-виїзду із рекламою програми «Тебе чекають вдома», що спрямована на членів незаконних військових формувань, не достатньо. Бо крім бойовиків, які з тих чи інших причин взяли в руки зброю, на окупованій території Донбасу живуть десятки, а може й сотні тисяч людей, які просто «бояться повернення». Потрібна масована інформаційна, не побоюсь цього слова, агресія, яка задавить російську пропаганду, витравить з душ сотень тисяч людей цей «страх повернення», пояснить, що українська влада та спеціальні органи не прийдуть на зруйнований та знекровлений російськими терористами Донбас «без розбору карати всіх».

Людей треба переконати в тому, що наша спільна  українська мета – відновити державність та правопорядок на сплюндрованих окупантами землях та припинити страждання населення Донбасу, яке руками та танками терористів кидають у прірву історії, де доживають віку інші створені імперським режимом Росії квазіутворення.    

Далі буде… 

Ігор Конопенко, спеціально для ІА "Західний інформаційний фронт"

P.S. Матеріал під робочою назвою «Історія друга: 38-а паралель України», вже на завершальному етапі… 

ілюстративне фото © Getty images

Відгуки

Немає відгуків.

Залишити коментар

Оцінити
Відправити

Copyright © 2017 by ZahidFront. Powered by BDS-studio.com