Дефедерувати Росію

Що сталося з Російською імперією? Вона розпалася під кінець імперіалістичної війни. Що трапилося із Радянським Союзом? Він розпався під кінець холодної війни. Що станеться з Російською Федерацією?

Відповідь здається очевидною, але засмутить багатьох. Так влаштований російський патріотизм, що навіть ті, хто не співчуває кремлівському режиму, не готові визнати імперський характер нинішньої російської державності. Навіть ті, хто вважає нинішню російську владу несправедливою, некомпетентною чи просто небезпечною, вірять у виживання Російської Федерації у її нинішніх кордонах. Навіть ті, хто, як я, бажає Україні військової перемоги, а російським лідерам – міжнародного суду, не готові визнати, що за цим настане запізнілий кінець самої країни.

Втрачаючи землі та людей, вона вже пройшла через декілька перевтілень – Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація, - що свідчить про її історичну нестійкість і неминучість нових метаморфоз. Розпаду давно боялися, пророкували його й обіцяли запобігти. І справді, його можна було сповільнити, користуючись сприятливою економічною ситуацією і на основі компетентного управління, вмілої дипломатичної гри і просто везіння. Правляча в цій країні партія хоч і славилася своєю нікчемністю, але взяла собі назву, що показувала глибокий страх розпаду, а також відсутність інших цінностей: «Єдина Росія». Партнери із глобальної політики, набагато могутніші, ніяк не бажали цього розпаду. Одні були вдячні цій Федерації за кінець холодної війни, небезпечної та обтяжливої. Інші просто не любили всілякі зміни, боялися їх більше за саму війну. Так чи інакше, майбутній розпад Федерації відбудеться не тому, що хтось за кордоном його хотів або планував його, але всупереч цим бажанням та планам. Найімовірніше, він станеться і всупереч бажанням більшості російського населення: це не питання, яке вирішують голосуванням.

У Росії довго, два десятиліття, не відбувалося нічого суттєвого. Її політичне життя вдалося, як говорили знаючі люди позаминулого століття, надовго підморозити. Все змінилося під час Другої російсько-української війни, яку не варто було починати тим, хто поклоняється ідеї Єдиної Росії. Але вона розпочата і триває. У питанні збереження Федерації настав момент істини.

Вік імперій давно минув. Розпадаючись унаслідок воєн або повстань, колишні імперії дали початок безлічі національних держав, які колись були їхніми колоніями. Англо-польський письменник Джозеф Конрад писав, що на світі немає і клаптика землі, який раніше не був чиєюсь колонією. Англія була римською колонією, а стала метрополією нової Імперії. Польща, осередок влади у Східній Європі, була розділена між трьома ворожими державами. Східна Пруссія була метрополією та місцем коронації, а стала колонією. Ще раніше приблизно те саме сталося з Татарією. Історія йде, не підкоряючись правилам. Імперії височіють і руйнуються, як хвилі під час шторму. Але все ж таки майже всі імперії зникли у XX-му столітті; цей процес називається деколонізацією. Вони програли політичну боротьбу за існування інших форм держави – національної та федеративної. Нас зараз цікавить останній: Росія називає себе федерацією, як Німеччина чи Швейцарія. Насправді вона поводиться як імперія епохи занепаду.

Чим відрізняється федерація від імперії? Добровільністю входу та виходу. Імперії тримають силою, федерації не заперечують саморозпаду. У XX-му столітті це називали самовизначенням аж до відокремлення. Така норма була записана у Декларації прав народів Росії, прийнята більшовиками у листопаді 1917-го; потім вона якось зникнула з конституційної творчості. Одні федерації – збірні або, як кажуть вчені, композитні утворення – розпалися без застосування сили. Так сталося з Радянським Союзом чи з Чехословаччиною. Розпад інших, навпаки, спричинив громадянські війни з міжнародною участю. Колись це сталося зі Сполученими Північно-Американськими Штатами, на наших очах сталося з Югославією. Про імперію говорять тоді, коли сили нерівні, й одна зі сторін військовою силою нав'язує свою волю іншій стороні. Але може статися і так, що розпад відбувся мирно, але ущемлена гордість і незадоволені амбіції потім ведуть до нового насильства; це ще називається реваншизмом. Тоді неминуча нова війна.

Я не закликаю до розпаду Російської Федерації, його передбачаю, і це велика різниця. Розпаду можна було запобігти, для цього треба було просто не розпочинати війну з Україною. Але реваншизм переміг усе решту, навіть звичне відчуття обережності. Розпад цієї Федерації – складного, штучного, вкрай нерівномірного та все менше продуктивного співтовариства – відбудеться з вини її московських правителів, і більше ні через яку іншу причину. Ті, хто люблять Федерацію; ті, хто вважає, що без неї народам буде гірше, ніж було в ній; ті, хто вважають Єдину Росію головною чи навіть єдиною політичною цінністю, - усім їм звинувачувати треба тих і лише тих, хто розв'язав цю війну.

На скільки частин розпадеться Федерація і чи відповідатимуть вони нинішнім республікам і губерніям, її складовим? Думаю, що апарати влади, що склалися на місцях, лідери та, нарешті, кордони відіграватимуть певну роль у цьому «самовизначенні аж до відокремлення». Але матимуть значення і багато інших чинників – економічних і культурних, внутрішніх і міжнародних. Нові держави будуть різні: одні будуть демократичними, інші авторитарними; всі вони будуть пов'язані зі своїми сусідами, партнерами з торгівлі та безпеки більше, ніж зі старими й осоромленими «родичами». Можна передбачити і те, що уламки інших національних утворень, які після Другої світової війни опинилися у складі Росії, - Східна Прусія, Карелія, Курили – вийдуть із цього складу з особливою радістю: їм буде до кого приєднатися. Можна передбачити і те, що етнічні та релігійні відносини в особливо складних регіонах, таких як Кавказ, призведуть до нових воєн. Імовірно й те, що нерівність, що в останні десятиліття так властива Росії, з розпадом Федерації зросте ще більше: нинішні сировинні донори стануть набагато багатшими, а отримувачі їхньої допомоги – ще біднішими. Але останні, мабуть, у нових умовах свободи знайдуть собі творчі застосування, торгуватимуть тим, що можуть створити лише вільні суспільства, винайдуть нові «порівняльні переваги».

Історія в будь-якому випадку продовжуватиметься, і рано чи пізно міжнародній спільноті, яка не зазнає змін такого масштабу, доведеться їх помітити; занадто багато крові проллється в іншому випадку. Тоді, напевно, і відбудеться Мирна конференція, зібрана на зразок тієї, що провели у 1918-1919 переможці Першої світової війни у ​​Парижі. Росія, яка уклала сепаратний мир у Брест-Литовську, до неї не була запрошена, і справа тієї мирної конференції залишилася незакінченою. Посередниками у переговорах будуть старі сусіди нових країн – Україна та Китай, Норвегія та Польща, Фінляндія та Казахстан. Гратимуть свої ролі й успішніші федерації – Європейський Союз, Сполучені Штати... Через століття новий Євразійський договір завершить справу, що не вдалася тоді у Версалі.

Олександр Еткінд, «Грани»