Чому ЗУНР денонсувала договір про возз'єднання із Українською Народною Республікою?

Сьогодні, 22 січня, ми відзначаємо День Соборності як символ єдності українських земель, однак реального об’єднання УНР і ЗУНР так і не відбулося. Історія цього розриву — це розповідь про невиконані домовленості, ігнорування автономії Галичини та політичні рішення Києва, які призвели до денонсації Акту Злуки вже наприкінці 1919 року.

Про це на своїй сторніці у ФБ розмірковує Микола Бандрівський:

"На цій світлині (головне фото публікації) ви бачите Олександра Барвінського, який у 1919 році не лише мав безпосереднє відношення до утворення західноукраїнської держави, але й очолив Державний секретаріат освіти і віросповідань ЗУНР. Згодом - із 17 квітня 1919 року цю посаду зайняв Антін Крушельницький (дідуньо львівської професорки-археолога Лариси Крушельницької).

Цим я лише хочу підкреслити, що уряд ЗУНР взявши владу в Галичині у свої руки одразу почав приймати вкрай необхідні закони (наприклад, закон про організацію війська, про державну мову, про громадянство, про шкільництво, а 19 квітня провів земельну реформу). Призначення вищезгаданого Олександра Барвінського очільником одного із найважливіших гуманітарних відомств (віросповідання та інше) свідчило про цілковите дотримання урядом західноукраїнської держави, умов конкордату, які були укладені ще габсбургською імперією із Ватиканом.

А, тепер про основне:

на питання - чому ми щороку святкуємо День Злуки, тобто нині - 22 січня, мабуть кожен знає відповідь і це не потребує якогось додаткового розжовування.

А, от, чому це возз'єднання Галицької України із Наддніпрянською Україною так і не відбулося, знає напевне значно менше осіб.

Річ у тім, що відповідно до Постанови Трудового конгресу України і Закону про форму української влади, який був прийнятий після отієї Злуки 22 січня, в результаті такого возз'єднання - замість реально існуючої у той час західноукраїнської держави - мала б бути утворена "Західна Область Української Народної Республіки", яка б - як тоді планувалося - мала б мати:

по-перше, територіальну автономію;

по-друге, такі самі законодавчі й виконавчі органи влади, що й в Українській Народній Республіці;

по-третє, мала б мати власні силові структури.

Але, нічого з цього київською владою не було зроблено і - як пише львівський професор Микола Литвин - "...остаточне об'єднання держав відкладалося до скликання загальноукраїнських народних зборів" (не допомогло навіть те, що майбутнього диктатора (то - назва його посади) Євгена Петрушевича було введено до складу Директорії УНР). Єдине, на що тоді спромігся офіційний Київ, так це на... створення окремого Міністерства у справах Західної Області УНР.

А, далі - більше... Ведучи вже кілька місяців чи не найкровопролитнішу в історії Галичини війну українців з поляками, керівництво західноукраїнської держави сподівалося на підставі низки договорів із УНР отримати від українців Наддніпрянщини вкрай потрібну допомогу зброєю і боєприпасами для боротьби проти поляків, але...

Тоді сталося ось що: 2 грудня 1919 року представники Української Народної Республіки і Польщі у Варшаві (причому, без будь-якого погодження із представниками "Західної Області УНР") від імені Петлюри підписали проект декларації, за яким офіційний Київ віддавав полякам усю Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся.

Не сподіваючись такого удару у спину від братів з Великої України, західні українці врешті прийшли до тями і 4 грудня 1919 року офіційна дипломатична делегація Західної Області УНР заявила Посольству УНР у Варшаві та уряду Польської Республіки про... денонсацію Акту Злуки. А, остаточне юридичне рішення про скасування цього Акту керівництвом Західної Області УНР відбулося через два тижні - 20 грудня 1919 року.

Іншими словами, оте "вимахування" перед Варшавою - і Петлюрі, і українцям Наддніпрянщини, дорого коштувало: за якихось пару тижнів Пілсудський легко "кинув" Петлюру, раптово розірвавши з ним усі попередні домовленості і тоді уся Україна разом з Києвом, одразу впала під копитами коней червоної армії.

Бо Петлюра тоді вирішив будувати Велику Україну без галицьких українців, а їх самих разом з їх територіями, віддати полякам... Зрештою, через два десятиліття завалилася і сама Польща із анексованою нею, галицькою Україною...

Тому - вчімо свою історію і не робімо подібних помилок у нашому сьогоденні...". 

Також Микола Бандрівський прокоментував фото, датоване початком липня 1920 року,  на якій зображені Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський:

"На цій світлині більш як столітньої давнини, ви бачите залізничний перон у Станіславові (тепер Івано-Франківськ), на якому гуртом стоять українські й польські офіцери та генерали. На передньому плані, праворуч - Симон Петлюра, а поруч з ним - Юзеф Пілсудський. Це фото датоване початком липня 1920 року виставлене на сторінці Історія та пам'ятки Прикарпаття.

Чи ця світлина може мати якесь відношення до нашого сьогоднішнього дня..?

Гадаю, що так, бо нині Президент України опинився у схожій ситуації, як близько сто років тому його попередник - Симон Петлюра, а саме: віддавати, чи не віддавати, українські території ворогові, який їх захопив.

Щось подібне діялося у 1919 році з українською Галичиною та суміжними землями Західно-Української Народної Республіки, які тоді вже другий рік вели затяжну й криваву війну з Польщею, відстоюючи своє право залишатися українцями у своїй державі, а не ставати поляками. У ті роки наші прадіди виборювали своє право мати власну державу, яка б була рівноправною серед цивілізованих держав Європи.

І, якби не раптова зрада Петлюри, який - всупереч попереднім домовленостям - відмовився надати військову допомогу галицьким українцям в їх кровопролитній і вельми жорстокій війні з поляками, то хто зна, який би розвиток мали історичні події далі... Отож, хвалених петлюрівських полків і вкрай потрібних боєприпасів, ми тоді, від Києва, так і не дочекалися... Можливо, ЗУНР (чи "Західна Область УНР", як тоді в Києві було прийнято називати) у ті місяці й вистояла б та перемогла ворога. Але, Петлюра мало того, що цинічно "кинув" галицьких українців залишивши їх напризволяще в їх боротьбі, так він ще й уклав мир з поляками і далі вже разом з Пілсудським протистояв полкам Будьонного.

Однак, вже через чотири місяці поляки в особі Пілсудського самі "кинули" Петлюру, розірвавши з ним усі попередні домовленості. І, для Петлюри то був не тільки програш на усіх фронтах, а таки справжній крах його наївних ілюзій будувати Велику Україну без галицьких українців...".

Довідка.