Біполярний погляд на війну проти України з Чехії і Словаччини

Останнім часом між Прагою і Братиславою спостерігається надзвичайна напруга. Розбіжності у поглядах на війну в Україні виявилися настільки суттєвими, що призвели до однієї з найбільших криз у відносинах між країнами, які колись утворювали спільну чехословацьку державу. Дійсно, між чехами і словаками є суттєві відмінності у їхньому підході до України та Росії, а також у політиці нинішніх урядів обох країн. Однак не все так очевидно, як може здатися на перший погляд.

Узимку 2024 року чехи буквально стали «зірковими гравцями» на міжнародній арені, що також коментувало багато західних газет. Усе розпочалося під час Мюнхенської безпекової конференції в лютому, де президент Чехії Петр Павел несподівано оголосив, що Чехії вдалося знайти 800 000 артилерійських снарядів для України в різних країнах світу і тоді ж почав збирати необхідні кошти. Завдяки фінансовій підтримці майже двадцяти країн вкрай необхідні боєприпаси доберуться до фронту вже найближчими місяцями.

Нинішня ініціатива нагадує про не менш важливі моменти на початку російського вторгнення в Україну понад два роки тому. Тоді багато чехів пишалися тим, що прем'єр-міністр Петр Фіала та його колеги з Польщі і Словенії були першими лідерами всередині березня, які вирушили до Києва, під яким усе ще перебували російські війська. Також Чехія стала першою країною, яка розпочала постачати Україні зі своїх складів важку техніку, зокрема танки Т-72. Чехи також прийняли найбільшу кількість українських біженців та зібрали рекордні кошти на озброєння під час збору, організованого посольством України у Празі.

У цей момент «чеської слави» після виборів у Словаччині восени 2023 року сформовано новий коаліційний уряд на чолі з досвідченим прем'єр-міністром Робертом Фіцо. Риторика Фіцо суттєво відрізняється від точки зору чеського уряду, і значною мірою, своїми діями у внутрішній політиці, вона починає нагадувати Угорщину з Віктором Орбаном. Він категорично відкидає можливість передачі словацької зброї Україні і стверджує, що Україна має розпочати мирні переговори, водночас припускаючи, що уряд Чехії зацікавлений у продовженні війни. Саме ці слова призвели до кризи у вже згаданих взаємовідносинах.

Значна напруга була очевидною під час зустрічі прем'єр-міністрів країн Вишеградської четвірки у Празі наприкінці лютого 2024 року. У відповідь уряд Чехії призупинив спільне засідання чесько-словацького уряду, що відбувалося багато років, а прем'єр-міністр Фіала публічно прийняв у Празі лідера словацької опозиції та голову партії «Прогресивна Словаччина» Міхала Шимечку.

Здавалося би, з одного боку ми маємо чехів, які виступають за беззастережну підтримку України, а з іншого – словаків, які повторюють російську пропаганду, тим самим категорично відмовляючись допомагати українцям. Однак усе це набагато складніше. Перш за все, слід підкреслити, що прем'єр-міністр Фіцо не висловлює думку всіх словаків. Наприклад, президентка Зузана Чапутова та лідер опозиції Шимечка, чия партія набрала майже 18% голосів на минулорічних парламентських виборах, мають абсолютно різні погляди на Україну.

Потрібно визнати, що у Словаччині справді більше проросійських настроїв, аніж у Чехії, про що також свідчать опитування громадської думки. Однак це багато в чому історично обумовлено, оскільки Словаччина довгий час була слаборозвиненою аграрною країною. Тому в очах багатьох словаків період комунізму є часом швидкої модернізації, а колапс, що стався в різних периферійних регіонах після 1989 року, викликає ностальгію. Крім того, особливо на сході країни, досі існує сильний міф про Другу світову війну, нерозривно пов'язаний зі звільненням Червоною армією.

Роберт Фіцо, очевидно, користується цим, але це не причина, чому словаки голосують за його партію. Для багатьох це запорука стабільності після хаотичного правління несподіваного переможця виборів 2020 року Ігоря Матовича, якого згодом змінив міністр фінансів Едуард Гегер. Навіть попри підтримки конституційної більшості, у коаліції стався розкол і дочасні вибори. Тоді, з одного боку, Словаччина передала Україні свій єдиний зенітний комплекс С-300, але сам Матович був змушений піти у відставку після того, як таємно привіз із Росії вакцину Sputnik V від COVID-19.

Попри все, сам Роберт Фіцо, незважаючи на свою очевидну радикалізацію і обурливі заяви, наприклад, про те, що в Києві немає війни, значною мірою є прагматичним політиком. Тому варто зазначити, що, на відміну від Віктора Орбана, він не намагався заблокувати нещодавно прийняті 50 мільярдів євро допомоги Україні в Європейському Союзі, а також не протестував проти початку переговорів про вступ. Чітка картина вимальовується і з його зустрічі із прем'єр-міністром України Шмигалем в Ужгороді наприкінці січня, де Фіцо фактично дав Україні все необхідне. Він підтвердив свою підтримку згаданої фінансової допомоги та європейської інтеграції України, водночас запевнивши, що уряд не перешкоджатиме приватним словацьким збройовим компаніям постачати озброєння та військову техніку. Варто зазначити, що словацька армія більше не має техніки, яку могла б передати Україні, тому нічого не змінилося в плані військової допомоги в після того, як новий уряд склав присягу.

На річці Влтаві ситуація теж не така однозначна. Нещодавні хвалебні коментарі про ставлення до Чехії в західних газетах – це лише частина реальності. Підтримка України може здатися непохитною, що значною мірою пов'язано з діями відданої своїй справі команди. До неї, безперечно, увійшли прем'єр-міністр Фіала, міністр закордонних справ Ян Ліпавський, який має особисті стосунки з Україною, міністр оборони Яна Чернохова, відома своїми дуже різкими висловлюваннями, які іноді призводять до різних скандалів, і президент Петр Павел, який у минулому був начальником Генерального штабу та головним військовим радником Генерального секретаря НАТО. Однак навіть за такого підходу чеська підтримка України має свої межі. Нинішня влада, наприклад, виділяє на допомогу Україні дуже мало власних ресурсів, а дискусія про післявоєнну відбудову, яка почала стрімко розвиватися у 2023 році, значною мірою застопорилася.

Річ у тім, що хоча чеський уряд хвалять за його позицію у зовнішній політиці, він також зазнав жорсткої критики з боку власного електорату за свій підхід до внутрішньої політики, і характеризується хаотичною комунікацією. Чехія занурилася в економічні проблеми, символом яких є висока інфляція, і є останньою країною ЄС, яка ймовірно досягне рівня своєї економіки до COVID-19 тільки у 2024 році. Тому неважко уявити, що уряд Петера Фіали дуже непопулярний, і довгий час явним лідером усіх опитувань була партія ANO колишнього прем'єр-міністра Андрея Бабіша, яка регулярно набирає біля 35% і зараз є явним фаворитом на осінніх виборах 2025 року. У цьому контексті варто нагадати, що перемога нинішньої чеської коаліції на виборах понад два роки тому багато в чому пов'язана зі збігом обставин і тим, що понад мільйон чехів проголосували за партії, які не подолали необхідний 5% бар'єр. Якщо хоча б одна із двох партій, які набрали понад 4,5% голосів, увійшла до парламенту, дуже ймовірно, що Бабіш би зберіг свою посаду прем'єр-міністра.

Опитування також показують, що з плином часу готовність допомагати Україні в Чехії зменшується. У листопаді минулого року кількість людей, які не погоджувалися з цим постулатом, уперше становила трохи більше 50%. Бабіш користується цими настроями й останнім часом зближується зі словацьким прем'єр-міністром, партію якого він публічно підтримував перед минулорічними виборами, у питанні України. Крім того, у Чехії існує сильно антиукраїнська ультраправа партія СПД Томіо Окамура, яка регулярно досягає результатів опитувань та виборів приблизно 10%. Окрім того, варто зазначити, що Чехія має довгу історію проросійських виступів, якими славляться колишні президенти Мілош Земан і Вацлав Клаус. Розвиток відносин з Росією як із «перспективною країною» був постійним елементом політики чеського уряду, і протягом багатьох років політики практично з усіх партій охоче приймали запрошення на святкування 9 травня в російському посольстві, де працювала непропорційно велика кількість дипломатів.

Така політика почала потроху змінюватися лише після 2014 року, а так звана справа Врбетіце у квітні 2021 року стала абсолютним проривом. Тоді з'ясувалося, що восени 2014 року саме російські служби підірвали склади боєприпасів на сході Чехії, в результаті чого загинуло двоє людей. Лише після цього російське посольство «очистило» та підготувало чехів до підтримки України у лютому 2022 року. До речі, варто згадати, що саме уряд Андрея Бабіша взявся за це завдання. Тоді як Словаччина не пережила такого сильного моменту.

То чого ж очікувати від чехів та словаків у плані підтримки України? У Словаччині російська пропаганда, безумовно, повторюватиметься більш-менш інтенсивно, а після виборів наступного року до неї може приєднатися і Чехія, якщо переможе Андрей Бабіш, хоча слід очікувати, що Бабіш, ймовірно, буде менш радикальним, ніж Роберт Фіцо. Обидва політики, однак, значною мірою є прагматиками і адаптують свою риторику під внутрішню аудиторію. Тому, на щастя, принаймні поки що, не схоже, що вони захочуть блокувати ключові рішення на рівні ЄС, що надзвичайно важливо для України на даний момент. Також не можна очікувати, що приватні компанії з обох країн блокуватимуть постачання зброї. Тому головною зміною може виявитися відсутність власної ініціативи та менший інтерес до суб'єкта України, ніж зараз. Саме тому варто скористатися часом до наступних парламентських виборів, щоби максимально допомогти Україні.

   Міхал Лебдушка, чеський журналіст, аналітик дослідницького центру АМО (Асоціація міжнародних справ у Чехії).

Спеціалізується на питаннях політики, безпеки та суспільства в Україні, Польщі та Білорусі та польсько-українських відносин. Раніше був також координатором проекту трансформаційної співпраці в Білорусі.

Закінчив Факультет суспільних наук Карлового університету в Празі зі спеціалізації регіонознавства та вивчення Балкан, Євразії та Центральної Європи. Неодноразово стажувався в університетах України (Київський національний університет ім. Т. Шевченка та Львівський національний університет ім. І. Франка) та Університетському коледжі Лондона. В 2024 році отримав ступінь доктора історії у Вроцлавському університеті, де займався питаннями формування сучасної української національної ідентичності. У навчальному році 2018/2019 співпрацював із Чеським центром у Києві. З АМО співпрацює з 2012 року. Живе у Польщі.