Промова Путіна на Валдаї: інформаційна підготовка, ядерне стримування та бачення нового світового порядку

Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)

Володимир Путін виступив на пленарній сесії дискусійного клубу «Валдай» 1 жовтня 2026 року, де вкотре озвучив ключові кремлівські наративи щодо війни проти України та представив власне бачення майбутнього міжнародного порядку. З міркувань безпеки цьогорічний захід уперше відбувся в Москві.

Виступ Путіна варто розглядати не лише як чергову політичну заяву, а й як елемент ширшої комунікаційної стратегії Кремля. Її складовими залишаються формування образу Росії як сторони, що нібито діє у відповідь на дії Заходу, заперечення відповідальності за війну проти України, використання ядерної риторики для стримування західної реакції та просування ідеї нового розподілу сфер впливу.

Інформаційне виправдання можливої ескалації

Одним із центральних елементів російської риторики залишається твердження про нібито загрозу безпеці Росії з боку країн НАТО. Москва систематично використовує дипломатичні заяви, офіційні звернення та інформаційні кампанії для представлення дій західних держав як провокацій, які нібито змушують Кремль реагувати.

Така модель комунікації дозволяє Росії заздалегідь позиціонувати себе як сторону, що діє у відповідь, створюючи інформаційне підґрунтя для можливого подальшого загострення. Показовим попереднім прикладом були російські пропозиції щодо так званих «гарантій безпеки», оприлюднені в грудні 2021 року, приблизно за два місяці до початку повномасштабного вторгнення в Україну.

Сьогодні аналогічна логіка застосовується до інших питань. Військові навчання НАТО, затримання танкерів російського «тіньового флоту» та дискусії щодо сценаріїв захисту Балтійського регіону Москва використовує як інформаційні приводи для звинувачень Заходу в ескалації.

У такій конструкції будь-які подальші агресивні дії Росії можуть бути представлені як «вимушена відповідь», незалежно від реального характеру попередніх подій.

Калінінград як інструмент інформаційного тиску

Особливе місце в цій риториці посідає Калінінградська область. Москва використовує тему потенційної блокади або ізоляції регіону для посилення відчуття загрози та обґрунтування жорсткішої військової риторики.

Заяви про готовність застосувати всі наявні засоби у разі нападу на Калінінград підвищують напруженість у Балтійському регіоні. Водночас принципово важливо розмежовувати реальні військові загрози, гіпотетичні сценарії оборони та політичні заяви російської сторони, які потребують незалежної перевірки.

Сам факт використання подібної риторики не є доказом того, що Москва ухвалила рішення про військову операцію проти НАТО. Однак систематичне формування образу зовнішньої загрози може створювати інформаційні передумови для виправдання майбутніх дій.

Ядерна риторика як інструмент стримування

Важливим компонентом російської стратегії залишається ядерна риторика. Москва дедалі активніше включає ядерний потенціал до своїх аргументів у контексті потенційного протистояння з європейськими державами.

Її функція полягає не лише у прямій загрозі застосування ядерної зброї. Не менш важливим є підвищення політичної ціни можливої військової відповіді Заходу та створення невизначеності щодо меж допустимої ескалації.

Порівняння російського ядерного потенціалу з арсеналами Великої Британії та Франції підкреслює європейський вимір проблеми стримування, але водночас залишає поза увагою повний потенціал НАТО, включно зі Сполученими Штатами.

Тому ядерна риторика Москви може розглядатися як інструмент не лише військового, а й політичного стримування: її завданням є вплив на процес ухвалення рішень у європейських столицях ще до виникнення прямої військової конфронтації.

Ризик перевірки єдності НАТО

Гіпотетичні сценарії тиску на східний фланг НАТО, зокрема в Балтійському регіоні, демонструють потенційну вразливість європейської безпеки до обмежених провокацій, гібридних операцій та ситуацій із неоднозначною атрибуцією.

Одним із потенційних ризиків для Москви може бути спроба перевірити не лише військові можливості Альянсу, а й політичну готовність союзників до спільної відповіді. У такому випадку особливого значення набуває невизначеність щодо масштабу, швидкості та характеру можливої реакції.

Ефективність європейського стримування залежатиме від узгодженості політичних рішень, військової готовності та достовірності сигналів про готовність союзників виконувати зобов'язання колективної оборони.

Для Європи це створює проблему стратегічної відповідальності. За умов невизначеності щодо масштабів майбутньої американської участі в європейській безпеці зростає значення власних оборонних спроможностей європейських держав.

Самих дипломатичних закликів до припинення ядерної риторики недостатньо, якщо вони не підкріплені військовою готовністю та скоординованою стратегією. Європейським державам необхідні зрозумілі механізми реагування на військові провокації, гібридні операції та ядерні погрози.

Таким чином, заяви Москви щодо Калінінграда доцільно розглядати не лише як елемент поточної дипломатичної риторики, а й у ширшому контексті інформаційного тиску, ядерного залякування та формування потенційних виправдань для ескалації.

Водночас публічні погрози самі по собі не доводять наявності рішення про напад на НАТО. Оцінка реальних намірів Кремля потребує зіставлення його заяв із розвідувальними даними, військовими переміщеннями, логістичною підготовкою та іншими конкретними індикаторами.

Ключове завдання європейської безпеки полягає в тому, щоб російські погрози та створювана ними невизначеність не паралізували процес ухвалення рішень щодо колективної оборони.

Заперечення відповідальності за війну

Іншим важливим елементом виступу Путіна стало заперечення російської відповідальності за війну та делегітимізація української державності.

Путін продовжує просувати тезу, що Росія нібито не розпочинала війну, а сама стала об'єктом агресії. Така риторика спрямована на розмивання відповідальності Москви за повномасштабне вторгнення та представлення російських військових дій як вимушеної реакції.

Заперечення Росією ролі ініціатора агресії створює інформаційне підґрунтя для виправдання продовження бойових дій та перекладання відповідальності за їхні наслідки на Україну і Захід.

Путін також заперечив удари по українській цивільній інфраструктурі. Твердження про те, що Росія нібито ніколи першою не завдавала ударів по цивільній інфраструктурі противника, суперечить численним задокументованим випадкам російських атак на українські міста, енергетичну інфраструктуру та інші цивільні об'єкти.

Заперечення наслідків таких атак є частиною ширшої інформаційної моделі, спрямованої на мінімізацію відповідальності Росії за шкоду цивільному населенню.

Заперечення української суб'єктності

Твердження Путіна про нібито нездатність України існувати самостійно відображає підхід Кремля, який ставить під сумнів повноцінну політичну суб'єктність української держави.

Подібна риторика спрямована на дискредитацію української державності, заперечення права українського суспільства самостійно визначати власне майбутнє та обґрунтування російських претензій на політичний вплив над Україною.

Ці заяви також мають зовнішню аудиторію. Їхня мета — представити Україну не як самостійну державу, що має власні інтереси та право на міжнародну підтримку, а як залежного від зовнішніх партнерів учасника міжнародних відносин.

Територіальні поступки як інструмент психологічного тиску

Окремим напрямом виступу стала тема територіальних поступок. Риторичне запитання Путіна про доцільність утримання територій у разі їхньої нібито неминучої втрати можна розглядати як спробу вплинути одночасно на українське суспільство та міжнародну дискусію щодо умов завершення війни.

Формулювання про «неминучість» територіальних втрат подає бажаний для Москви результат як наперед визначений, хоча саме по собі не доводить його неминучості.

Такий підхід може використовуватися для деморалізації українського суспільства, послаблення готовності до подальшого опору та створення тиску на українське керівництво щодо територіальних поступок.

У результаті формується взаємопов'язана комунікаційна модель: спочатку Росія заперечує власну відповідальність за війну, потім ставить під сумнів самостійність української державності, а далі переводить дискусію від питання припинення агресії до питання готовності України погодитися з російськими територіальними вимогами.

Для Кремля це створює інформаційні передумови для просування такого бачення завершення війни, за якого результати застосування Росією військової сили можуть бути закріплені політичними домовленостями.

Історичні аргументи та проблема хронології

Певну увагу привернула й теза Путіна про те, що спроби Росії налагодити відносини із Заходом на початку 2000-х років нібито були безнадійними через «атаку НАТО на Югославію».

Однак тут виникає очевидна хронологічна проблема. Операція НАТО проти Югославії відбулася в першій половині 1999 року, тоді як Володимир Путін став президентом Росії лише у 2000 році. У 1999 році він обіймав посаду директора Федеральної служби безпеки Росії, а з серпня того ж року — голови уряду.

Тому використання подій 1999 року як пояснення провалу російсько-західного зближення саме на початку першого президентського терміну Путіна потребує окремого пояснення та коректного історичного контексту.

«Новий світовий порядок» як стратегічна теза

Найбільш принциповою частиною виступу стала теза про необхідність формування нового світового порядку.

Путін знову заявив про руйнування колишньої системи міжнародних норм і правил та поставив під сумнів чинний баланс міжнародних відносин. Подібна аргументація регулярно з'являється у російській зовнішньополітичній риториці щонайменше з 2008 року.

Особливо важливою є теза про необхідність домовлятися з Москвою щодо нового розподілу впливу. У цьому контексті «новий світовий порядок» означає не просто критику існуючих міжнародних інститутів, а прагнення до перегляду правил, за якими визначаються сфери впливу та безпекові відносини між державами.

Саме ця частина виступу є найбільш показовою для розуміння стратегічного бачення Кремля. Йдеться не лише про Україну чи поточну війну, а про ширшу претензію Росії на право брати участь у визначенні політичного та безпекового устрою Європи.

Питання першопричин

Зрештою, у російській риториці часто звучить заклик «усунути першопричини» міжнародних конфліктів. Однак сама постановка цього питання має сенс лише тоді, коли йдеться про конкретні політичні рішення, дії та відповідальність сторін, а не про абстрактні твердження щодо «загроз» для Росії.

У цьому контексті важливо розглядати не лише заяви Москви про необхідність усунення першопричин, а й конкретні дії російського керівництва, які спричинили та підтримують нинішню конфронтацію.

Саме тому теза про необхідність усунення «першопричин» має бути доповнена питанням про відповідальність за створення та продовження конфлікту. Як нещодавно зазначав єврокомісар з питань оборони Андрюс Кубілюс, увага має бути зосереджена також на політичному рішенні Росії розпочати та продовжувати агресію, де першопричиною є сам Путін.

У цьому полягає головний висновок із виступу Путіна: за зовнішньою риторикою про безпеку, новий світовий порядок та необхідність усунення «першопричин» стоїть боротьба за те, хто визначатиме правила європейської безпеки та межі допустимого застосування сили в міжнародних відносинах.