Логіка карти, або чому Білорусь не уникне війни

Хочемо ми цього чи ні, хоче цього Олександр Лукашенко чи ні, але Білорусь неминуче наближається до масштабної війни. А фіналом цього зіткнення стане повний демонтаж нинішнього статусу цієї країни, пише на своїй сторінці у Facebook економіст, блогер Олег Белінський.

Це не питання чиїхось політичних бажань. Це прагматизм і логіка карти, перед якою безсила будь-яка дипломатія.

Кожна велика війна має свою глибоку стратегію, закладену географією, і щоб зрозуміти, що чекає Мінськ, потрібно подивитися на історичні прецеденти створення та ліквідації транспортних тупиків.

В історії логіка коридорів і контролю над шляхами сполучення завжди визначала рух кордонів.

Яскравим прикладом стали дії Сталіна у 1940 році. Захоплення Північної Буковини разом із Чернівцями у Румунії не було випадковою примхою. З суто військової та геополітичної точки зору москві була життєво необхідна пряма залізнична магістраль Львів, Чернівці, Одеса для швидкого перекидання військ уздовж радянських рубежів.

Старий кордон розрізав цю транспортну артерію, створюючи логістичний тупик. Щоб забезпечити прямий шлях сполучення і зв’язати стратегічні вузли, було ухвалене рішення просто забрати Чернівці силою. Географічна доцільність шляхів сполучення для імперії завжди стояла вище за суверенітет інших держав.

Така сама логіка спрацювала й у 2014 році. З формальної військової точки зору росія окупувала величезну базу у Криму, яка одразу опинилася у логістичній ізоляції.

Вона перетворилася на своєрідний острів, який спочатку тримався на поромній переправі, а потім на одному вразливому мосту. Постачати, розвивати та захищати таке ізольоване угруповання без сухопутного доступу є стратегічним кошмаром. Оскільки база в ізоляції існувати не може і їй життєво необхідний шлях сполучення, уся подальша стратегія кремля звелася до одного головного завдання, пробити та утримати сухопутний коридор до Криму.

І напад був неминучим. На жаль, саме бездіяльність щодо Криму вирішили подальші дії росії.

Чи був кидок на Київ на початку повномасштабної фази обхідним маневром, блефом або спробою отримати додатковий бонус – коридор по Дніпру, нехай сперечаються історики. Але сама логіка коридорів і тупиків зробила подальше зіткнення практично неминучим. Кожне тактичне надбання, яке суперечить географії, рано чи пізно породжує новий конфлікт.

Тепер ця сама логіка проєктується на північ. Сьогодні в центрі Європи існує гігантський геополітичний розрив.

Білорусь перетворена на передовий російський плацдарм, який глибоко врізається у європейський простір і нависає над сусідами. кремль нашпигував Білорусь озброєнням, створив відповідну інфраструктуру та розмістив там тактичну ядерну зброю.

Білорусь є союзником росії, але одночасно цей виступ опинився затиснутим між Україною, Польщею, Литвою та Латвією.

Парадокс нинішньої ситуації полягає у тому, що Європа не готова до великої війни і всіма силами намагається її уникнути.

Проте сама конфігурація простору створює стратегічний тупик. росія не змогла вирішити «українське питання» у бажаний для себе спосіб та водночас отримала надзвичайно довгу та складну лінію потенційного протистояння.

З військово-географічної точки зору для москви набагато логічніше було б вирівняти цей простір, перенісши рубіж протистояння на зовнішні кордони України вздовж Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Саме тому нинішня ситуація не є стабільною.

Геополітичний вузол, який росія створила власними руками, продовжує тиснути на російське керівництво, яке щиро переконане, що веде боротьбу за власне виживання. І що Захід прагне витіснити росію з числа великих держав.

У такій логіці нова спроба силового вирішення проблеми стає не випадковістю, а природним продовженням попередніх дій. Саме тому наступна велика війна навколо Білорусі виглядає не питанням бажання чи небажання сторін, а наслідком логіки простору.

Для Європи ситуація виглядає дзеркальною. У нинішньому вигляді Білорусь залишається постійним джерелом військової загрози, а країни НАТО та Україна змушені утримувати значні сили вздовж величезної дуги кордонів. Це 1084 кілометри кордону з Україною, 398 кілометрів з Польщею, 679 кілометрів з Литвою та 173 кілометри з Латвією. Майже 2350 кілометрів складного вигнутого фронту, який необхідно постійно контролювати, прикривати системами ППО та насичувати військами.

Тому сама Білорусь навряд чи зможе довго залишатися поза зоною бойових дій. Вона стала частиною створеного кремлем геополітичного вузла, і рано чи пізно цей вузол почне розплутуватися.

Хто саме зробить перший крок – Лукашенко чи путін, не настільки важливо. Значно важливіше, що сама логіка нинішньої конструкції штовхає росію до нової спроби силового вирішення проблеми.

Додаткову невизначеність створює і молдовський напрямок. Якщо росія колись знову спробує реалізувати концепцію вирівнювання простору, постане питання про майбутню конфігурацію всього регіону. Для Кишинева це означатиме невизначеність щодо того, де проходитимуть нові рубежі безпеки. Фактично мова може йти про вибір між кордоном по Дністру або значно західнішою лінією.

Саме тому майбутнє Білорусі, України та Молдови дедалі більше перетворюється на єдину геополітичну задачу, породжену логікою простору, яку росія сама і запустила.

Географія завжди перемагає політичні ілюзії.

Геополітичний вузол, створений москвою, рано чи пізно буде розв’язаний. І, найімовірніше, саме велика війна стане тим інструментом, який змінить карту Східної Європи.

Олег Белінський, економіст, блогер, сторінка у FB