Коли союзники повчають жертву

Чому скандал довкола Володимира Зеленського та Ордену Білого орла є не польсько-українською сваркою, а симптомом кризи всього західного підходу до війни Росії проти України.

Історія знає чимало випадків, коли союзники зраджували союзників. Але історія особливо жорстоко судить тих, хто під час війни починав повчати не агресора, а жертву.

Політичний скандал навколо рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського Ордену Білого орла цікавий зовсім не долею однієї нагороди. Орден можуть вручити, орден можуть забрати. В історії подібне відбувалося неодноразово.

Набагато важливіше інше.

На четвертому році найкривавішої війни в Європі з часів Другої світової війни частина союзників України раптово вирішила зайнятися не пошуком шляхів зупинити російську агресію, а вихованням самої жертви цієї агресії.

Замість розмов про те, як зупинити державу, яка розв'язала найбільшу війну на європейському континенті у ХХІ столітті, все частіше лунають спроби пояснити Україні, кого їй вважати героями, яку історичну пам'ять мати і якою має бути її національна самосвідомість.

Саме тому історія з Орденом Білого орла набагато важливіша, ніж може здатися на перший погляд.

Бо йдеться вже не про нагороду.

Йдеться про право народу, який щодня платить кров'ю за своє існування, самостійно визначати своє минуле, своє сьогодення та своє майбутнє.

І саме тут постає головне питання: чому союзники все частіше починають повчати жертву, а не агресора?

Цей скандал став ще одним підтвердженням тези, яку я неодноразово озвучував у своїх виступах і публікаціях упродовж багатьох років: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.

Після анексії Криму у 2014 році та війни на Донбасі Україна зіткнулася із суворою реальністю міжнародної політики. Тоді багато хто в українському суспільстві вперше побачив розрив між гучними заявами про західні цінності та реальною політикою західних держав. Так само раніше це побачили Грузія, Азербайджан та інші країни пострадянського простору, які на власному досвіді переконалися, що геополітичні угоди великих держав часто виявляються важливішими за красиві декларації.

Після початку повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року цей розрив став ще очевиднішим. Усі ці роки колективний Захід діє за формулою: не дати Україні програти, але й не дати Росії виграти. Саме цим багато в чому пояснюються обережність, нерішучість та постійні обмеження, що супроводжують військову допомогу Києву.

Тож у поведінці президента Польщі немає нічого дивного. Кароль Навроцький ніколи не приховував свого критичного ставлення до багатьох аспектів підтримки України. У цьому сенсі його позиція мало чим відрізняється від підходу президента США Дональда Трампа, який ще недавно стверджував, що Україна нібито не має козирів і що її становище безнадійне.

Проте з часом з'ясувалося протилежне. Україна не тільки зберегла державність, а й довела всьому світу, що має серйозні політичні, військові та дипломатичні ресурси. Сьогодні з українською позицією змушені рахуватися не лише у Вашингтоні, Брюсселі та столицях країн G7, а й безпосередньо у Москві.

Проте історія з Орденом Білого орла висвітлила проблему набагато глибшу, ніж суперечка навколо однієї нагороди.

Поки Україна веде війну за власне існування, деякі її союзники все частіше починають диктувати їй не лише умови допомоги, а й зміст її історичної пам'яті. Вчора Україні радили, як вести переговори. Сьогодні їй пояснюють, кого вважати героями. Завтра їй можуть почати розповідати, яку історію викладати своїм дітям.

Саме тут постає головне питання.

Якщо держава не має права самостійно визначати свою історичну пам'ять, то наскільки вона взагалі є суверенною державою?

Можна по-різному ставитися до окремих сторінок української історії. Можна сперечатися щодо трактувань історичних подій та історичних постатей. Але право остаточного вибору належить виключно українському суспільству.

Хіба сьогодні хтось вказує Франції, кого вважати національними героями? Хіба хтось вимагає від французів відмовитися від Наполеона? Тим часом саме Наполеон був людиною, чиї війни забрали мільйони життів по всій Європі. Тим не менш, французи самі визначають своє ставлення до нього, самі формують свою історичну пам'ять і нікому не дозволяють втручатися в цей процес.

Чому ж тоді деякі європейські політики вважають за можливе диктувати Україні, кого їй вважати своїми героями, а кого ні?

Особливо дивно чути подібні повчання від політиків, які протягом багатьох років демонструють разючу обережність перед російською загрозою. Від політиків, які бояться збити навіть один безпілотник у власному повітряному просторі, побоюючись «спровокувати Москву».

Адже саме під гаслами захисту історичної пам'яті Кремль роками виправдовував свою агресію проти сусідніх держав. Саме через маніпуляції історією Росія намагалася і продовжує намагатися нав'язувати свою волю як пострадянському простору, так і багатьом європейським країнам.

І тут постає ще одне незручне питання.

Чим принципово відрізняється підхід тих європейських політиків, які намагаються диктувати Україні її історичну пам'ять, від підходу Кремля, який під тими самими приводами розв'язав війну проти української держави?

Що це, як не подвійні стандарти?

Чи право на власну історичну пам'ять існує лише у сильних держав?

Чи сильним можна мати своїх героїв, а слабким — ні?

Яке моральне право мають політики, які не ведуть війну за існування власної держави, вказувати українським військовим, чиє ім'я має носити їхній підрозділ, а чиє ні?

Особливий цинізм ситуації полягає ще й у тому, що серед кавалерів Ордену Білого орла досі залишаються постаті, ставлення до яких у самій Польщі та Європі залишається вкрай неоднозначним. Серед них російська імператриця Катерина II, яка відіграла одну з ключових ролей у поділах Польщі, угорський союзник Гітлера віцеадмірал Міклош Горті, італійський фашист Беніто Муссоліні, а також Герхард Шредер, колишній канцлер Німеччини, який і сьогодні не приховує своєї близькості до Володимира Путіна.

На цьому тлі спроба позбавити нагороди президента країни, яка вже понад чотири роки веде боротьбу проти російської агресії, виглядає не так історичним чи моральним актом, як політичним жестом, розрахованим на внутрішню кон’юнктуру.

Як етнічний азербайджанець, я особливо добре розумію ціну національної єдності у критичні моменти історії.

Моєму рідному Азербайджану протягом десятиліть також вказували, радили, повчали, погрожували та пояснювали, що можна, а чого не можна робити задля відновлення своєї територіальної цілісності.

Однак вирішальним чинником виявилися не рекомендації закордонних столиць і не заяви міжнародних організацій. Вирішальним фактором стала єдність азербайджанської держави, її армії та суспільства навколо національної мети Азербайджану.

У потрібний момент Азербайджан зумів зібратися в єдиний кулак і відновити суверенітет на всій міжнародно визнаній території країни.

Більше того, навіть сьогодні, коли між Азербайджаном та Вірменією вже набирає обертів мирний процес, ми й досі чуємо невдоволення тих самих сил, які так і не змогли змиритися з новою реальністю Південного Кавказу.

Але історія вчить простій істині: поважати починають не тих, хто постійно виправдовується, а тих, хто здатний захищати свої національні інтереси.

Гарантом незалежності Азербайджану є його збройні сили та весь азербайджанський народ, що стоїть за ними. Саме тому з Азербайджаном сьогодні рахуються і друзі, і противники. Як кажуть на Сході, собака гавкає — караван іде.

Україні належить пройти свій власний шлях.

Українське суспільство, українська політична еліта та українська армія як ніколи потребують національної консолідації. У світі, де сила права дедалі частіше поступається місцем праву сили, лише внутрішня єдність здатна забезпечити виживання держави.

Україна має показати всьому світу, яку країну вона будує, які цінності захищає та яке майбутнє обирає. Причому показати так, щоб із цим рахувалися всі — союзники та противники, друзі та вороги.

Президент України за роки повномасштабної війни гідно виконує обов’язки Верховного Головнокомандувача та захищає суверенітет і територіальну цілісність своєї країни. І ніхто за межами України не має права диктувати українській державі, як їй захищатися, як їй воювати, яких героїв шанувати та яке майбутнє будувати.

Якщо не можете допомогти — не заважайте.

Польський скандал навколо Ордену Білого орла рано чи пізно закінчиться. Зміняться президенти, зміниться політична кон’юнктура, з’являться нові кризи.

Але для України залишиться головний урок цієї війни.

Ніхто не зацікавлений у безпеці України більше, ніж сама Україна. Ніхто не зацікавлений у незалежності України більше, ніж самі українці. Ніхто не зацікавлений у збереженні української держави більше, ніж українське суспільство та українська армія.

Союзники важливі. Підтримка необхідна. Міжнародна солідарність має велике значення. Але фундамент держави будується не у Брюсселі, Вашингтоні чи Варшаві.

Він будується у Києві. Тому що порятунок потопаючих, як показує історія, завжди був і залишається справою рук самих потопаючих.

Усе, що має держава в час випробувань, — це її народ, її армія та її воля до опору. Усе інше є лише похідним від цієї сили. Як казав Уїнстон Черчилль: «Нація, яка між війною і безчестям обирає безчестя, отримує і безчестя, і війну». Україна свій вибір уже зробила.

Переклад публікації Раміза Юнуса (азербайджанський політолог. З 2003 р. мешкає у США. Політичний експерт американських медіа та аналітичних центрів США).