Грошей більше нема: санкції, нафта і переговори загнали кремль у глухий кут — огляд політики росії

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Початок 2026 року став для росії точкою переходу від фази адаптаційної стійкості до стадії системного виснаження. Бюджетний шок від падіння цін на нафту, деградація регіонів, захоплення танкерів тіньового флоту та спроби кремля повернути заморожені активи через міжнародні «мирні ініціативи» формують нову реальність, у якій економічний колапс дедалі тісніше переплітається з переговорами про війну та мир - в рамках Програми російських і білоруських студій експерти  Антон Оксентюк, Михайло Сінаюк та Ярослав Чорногор представляють новий щотижневий #аналізагресора, в якому вони розбирають актуальні новини внутрішньої та зовнішньої політики росії.

Аналіз поточних перспектив російської економіки

Аналіз російської економіки на початку 2026 року свідчить про завершення фази адаптаційної стійкості та перехід до стадії системного структурного виснаження. Модель, яка протягом попередніх років трималася на інерції нафтових надприбутків та агресивному державному стимулюванні військово-промислового комплексу, зіткнулася з критичним перетином зовнішнього санкційного тиску та внутрішньої фінансової анемії.

Головним детермінантом деградації стала втрата енергетичного суверенітету на ринку ціноутворення, де стратегічна ініціатива Вашингтона щодо обвалу цін на нафту до 50 доларів за барель, посилена взяттям під контроль венесуельського видобутку, створила для москви ситуацію незворотного бюджетного шоку.

Враховуючи, що цінова стеля Євросоюзу на рівні 44,1 долара синхронізувалася з фізичним накопиченням нереалізованої сировини в танкерах, російський сорт Urals почав торгуватися на межі або нижче повної собівартості видобутку. Це призвело до того, що нафтова галузь перетворилася з донора бюджету на сектор, який потребує державних дотацій для підтримки операційної діяльності, що фактично обнуляє головний козир кремля у довгостроковій війні на виснаження.

Логічним наслідком цього фінансового провалу стала канібалізація внутрішніх ресурсів, яка у 2026 році набула ознак незворотності. Розпродаж понад 70% фізичного золота з Фонду національного добробуту протягом попередніх трьох років свідчить про вичерпання ліквідних резервів «останнього шансу».

Оскільки ФНБ більше не здатний покривати дефіцит бюджету, уряд перейшов до моделі екстремальних внутрішніх запозичень через облігації федеральної позики під п’ятнадцять і більше відсотків річних. Це запустило механізм боргової спіралі, де витрати на обслуговування лише відсотків за боргами перевищили 4 трлн. рублів, що змусило кремль вперше за чотири роки заморозити військові видатки у реальному вираженні.

Проте це замороження не призвело до стабілізації, а лише підсвітило кризу в регіонах. Дефолт Хакасії та Кузбасу, де заблоковані рахунки бюджетних установ та спостерігаються масові затримки виплат зарплат вчителям і лікарям, є провісником розпаду загальноросійського соціального контракту. Регіони, що залежать від експорту вугілля та металів, опинилися в ізоляції від федерального центру, який більше не має ресурсів для «гасіння пожеж» у глибинці.

На мікроекономічному рівні ми спостерігаємо феномен «репресивної інфляції», яка концентрується виключно у сегменті базового споживання. Стрімке подорожчання продуктів харчування, ліків та тарифів на транспорт на фоні здешевлення електроніки свідчить про катастрофічне зубожіння населення, де попит залишається лише на товари першої необхідності.

Парадоксальна ситуація на ринку пального, коли бензин у росії став дорожчим, ніж у Сполучених Штатах, підкреслює фіскальний відчай держави: податкове навантаження у 70% у ціні літра є прихованою формою вилучення грошей у громадян для фінансування державних потреб.

Це, у свою чергу, паралізувало логістичну систему країни. Масові банкрутства тисяч автоперевізників та десятикратне падіння імпорту важких вантажівок вказують на фізичний знос транспортної інфраструктури, що робить внутрішній товарообіг дедалі дорожчим та менш ефективним.

Простір, що звільнився, миттєво заповнюють китайські компанії, які вже контролюють п’яту частину ринку перевезень, створюючи умови для повної економічної протекції Пекіна над російським логістичним простором.

Обережні прогнози на другу половину 2026 року вказують на те, що російська економіка зіткнеться з ефектом «технологічного тромбу». Різке підвищення митних зборів на імпорт електроніки та чіпів на 147%, покликане латати діри в бюджеті, остаточно заблокує спроби модернізації виробництва.

Росія увійде у стан вимушеної примітивізації, де дефіцит критично важливих ліків, таких як препарати для хіміотерапії, та захмарна вартість вищої освіти, що вже перевищила європейські показники, створять глибоку соціальну депресію.

Незважаючи на відсутність миттєвого краху, ми побачимо перехід до економіки «осадженої фортеці», де держава-мародер легалізує фізичне насильство для доступу до приватних даних та ресурсів бізнесу. Найбільш нетривіальним прогнозом є можливість прихованої приватизації залишків стратегічних активів на користь Китаю в обмін на підтримку курсу рубля, що де-факто означатиме втрату економічного суверенітету при збереженні формальних атрибутів державної влади.

Перспективи 2027 року виглядають ще похмурішими через графік повної відмови Європейського Союзу від російського СПГ та трубопровідного газу. Коли останнє вікно в Європу буде законодавчо зачинене, росія опиниться у повній монопсонічній залежності від Китаю, який диктуватиме ціни нижче граничної собівартості. Це неминуче призведе до необхідності масштабної девальвації рубля для покриття рублевого дефіциту бюджету, що спричинить новий виток інфляції та остаточне знищення заощаджень громадян.

Таким чином, полога спіраль виснаження, по якій росія спускається з 2025 року, у 2026-му досягне критичного нахилу. Економіка вичерпання ресурсів залишає кремлю лише два шляхи: або радикальне скорочення геополітичних амбіцій, або перетворення на замкнену депресивну територію, де виживання режиму забезпечується прямим пограбуванням населення та розпродажем надр за безцінь єдиному доступному покупцю на Сході.

Затримання танкера російського «тіньового флоту» Францією

Затримання танкера Grinch військово-морськими силами Франції 22 січня 2026 року в морі Альборан стало не просто черговим санкційним інцидентом, а чіткою політичною маніфестацією Парижа.

В умовах, коли Сполучені Штати на початку року задали агресивний темп фізичного перехоплення суден тіньового флоту — від резонансного затримання “Marinera” до нейтралізації ще шести танкерів у Карибському басейні — Еммануель Макрон відповів власною демонстрацією сили. Ця операція, проведена за підтримки Великої Британії, мала на меті підкреслити європейське лідерство у сфері безпеки та довести, що Франція володіє політичною волею та технічною спроможністю одноосібно (або на чолі коаліції) забезпечувати дотримання міжнародного права у стратегічно важливих водах Середземномор’я.

Париж свідомо обрав шлях прямої конфронтації, легалізований через 110-ту статтю Конвенції ООН з морського права, щоб продемонструвати: «право на огляд» відтепер є інструментом активної боротьби з російськими «прапорами-примарами».

Аналіз дій французького Генштабу вказує на зміну доктрини: від пасивного фінансового тиску Захід перейшов до фізичного вилучення ресурсів. Затримання Grinch, який завантажився в Мурманську і намагався під фальшивим прапором Коморських островів проскочити Гібралтар, стало «холодним душем» для логістів кремля. Макрон використав цей випадок, щоб випередити внутрішньоєвропейську дискусію про «втому від санкцій», ставлячи партнерів по ЄС перед фактом: Франція діє так само рішуче, як і США, і готова бути гарантом енергетичної блокади на континенті.

Це прямий виклик не лише москві, а й тим європейським країнам, які досі вагалися щодо радикальних кроків проти тіньового флоту. Виведення справи у кримінальну площину через прокурора Марселя свідчить про намір Франції створити юридичний прецедент конфіскації вантажу, що може стати моделлю для всієї Європи.

Наслідки для російської економіки в короткостроковій перспективі будуть виражатися в критичному подорожчанні логістики. Оскільки 62% нафти рф експортується через «сірі» канали, перетворення Гібралтару на «французький фільтр» робить кожен рейс тіньового флоту екстремально ризикованим. Це неминуче призведе до зростання фрахтових ставок і страхових премій до рівнів, що з’їдають маржу експортерів.

Перспектива ж вказує на те, що формується постійна морська патрульна місія НАТО, де Франція претендуватиме на ключову роль. Якщо раніше тіньовий флот вважався «невловимим», то тепер він стає заручником силової дипломатії. Для рф це означає не лише втрату доходів через нафту по 35-40 доларів (при поточній стелі в 44 долари), а й перспективу повної зупинки морського експорту через ключові вузли, що зробить бюджет-2026 абсолютно нежиттєздатним.

Тристоронні мирні переговори в ОАЕ

Протягом останніх кількох днів ми спостерігали за значною активізацією переговорного процесу, головною частиною якої став початок тристоронніх переговорів в ОАЕ на рівні представників України, США та росії, які розпочалися 23 січня та тривали два дні (23 та 24 січня). Подібний офіційний формат використовується фактично вперше. Раніше росіяни систематично намагалися або відтягнути можливість проведення зустрічі у подібному форматі, або ж перевести будь-які мирні переговори виключно на рівень російсько-американського треку, виключивши з нього Україну.

Йому передував візит представників Дональда Трампа, Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера, до москви, де вони провели кілька годин переговорів особисто з путіним. У цьому плані слід зазначити важливе та показове спостереження – відсутність залучення мзс рф у реальному, а не формальному чи суто пропагандистсько-показовому, процесі переговорів. Адже на цій зустрічі додатково були присутні лише ті російські кремлівські чиновники, які справді залучені до контактів з американцями, а саме Кіріл Дмітрієв та Юрій Ушаков. Те саме ми спостерігаємо й у переговорах в ОАЕ, де російська делегація складається переважно з представників міноборони, а саму групу очолив керівник гру генштабу рф Ігорь Костюков, а не Мєдінскій, як це було під час серії тогорічних переговорів у Стамбулі.

Це говорить про цікавий та доволі важливий момент – якщо після зустрічей в ОАЕ ми побачимо, що путін вирішить передати ведення мирних переговорів під патронаж мзс рф та Лаврова, це стане чітким сигналом про справжнє ставлення кремля щодо подальшого процесу мирного врегулювання.

Адже в такому випадку ні про які перспективи реалістичних рішень в рамках переговорного процесу мова навіть не йтиме. Особливо враховуючи той факт, що російський міністр закордонних справ апелює виключно найбільш радикальною риторикою. Щобільше, наразі не можна бути цілком впевненим, що сам Лавров взагалі має реальну інформацію про стан актуального переговорного процесу.

Але навіть попри це, ми не спостерігаємо публічних ознак зміни російської позиції стосовно основних питань, серед яких найбільш принциповим є тема територій. Як і раніше, кремль вимагає від України віддати їм усю територію Донецької області, не говорячи про те, що в будь-який момент путін може “згадати” свої інші ультимативні вимоги, як-от, можливість довгострокового впливу на українську внутрішню політику (участь у виборах проросійських сил, амністія російських агентів та зрадників, повне зняття двосторонніх економічних та фінансових санкцій між Україною та росією). Наразі не зрозуміло, чи готовий путін йти на компроміс, наприклад у форматі створення демілітаризованої, так званої “вільної економічної зони”, з відведенням російських сил від лінії бойових дій. І саме від цього залежатимуть результати переговорів в ОАЕ.

Російська стратегія стосовно ініційованої Дональдом Трампом Ради миру

Ще однією важливою темою останнього тижня стали обговорення  створеної Сполученими Штатами Рада миру. Так, 21 січня, під час наради російської ради безпеки, путін офіційно виступив із власною “пропозицією” спрямувати $1 млрд до Ради миру, але зробити це коштом заморожених російських активів.

Більш важливим стало те, що в ході цієї ж промови путін заявив про проведення переговорів зі Сполученими Штатами стосовно використання заморожених російських активів “для відновлення територій, постраждалих в ході бойових дій”. Цілком очевидно, що в даному контексті подібні заяви з боку кремлівського очільника фактично підтверджують, що росія шукає шляхи для повернення власних заморожених активів різними шляхами.

Очевидно, що з погляду путіна “постраждалими територіями в першу чергу виступатимуть ті території, які москва контролює, а також безпосередньо територія самої росії. Не слід виключати, що кремль захоче повернути частину власних заморожених активів і для відновлення власної нафтопереробної інфраструктури, постраждалої в ході атак БПЛА, або ж в рамках будівництва різного роду проектів на окупованих територіях, які посилюватимуть російський вплив.

Тобто, у цьому контексті «мільярдна пропозиція» путіна в межах Ради миру виглядає як спроба легалізувати використання цієї організації для «відновлення» територій, які контрролює росія і які зруйновані російською ж армією. Особливо враховуючи, що Дональд Трамп розглядає новостворений орган не лише як інструменту вирішення суто проблеми Сектору Газа, але в глобальному контексті, у тому числі, й стосовно російсько-української війни. На практиці це може виглядати як пропозиція путіна, за якої Рада миру мала б ухвалити «спільну постанову», за якою використання заморожених російських активів повинно розповсюджуватися “на всі постраждалі від війни території”. Це означає, що в інтересах України передати Сполученим Штатам суттєву занепокоєність Києва такою перспективою.