москва втрачає Кавказ і розширює військове співробітництво з диктатурами, - огляд політики росії

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Росія втрачає свій вплив на Кавказі, розмова путіна з Макроном та Трампом, а також будівництво російських військових заводів у Венесуелі - в рамках Програми російських і білоруських студій інтерн Михайло Сінаюк та експерти  Антон Оксентюк та і Ярослав Чорногор представляють новий щотижневий #аналізагресора, в якому вони розбирають актуальні новини внутрішньої та зовнішньої політики росії.

Росія втрачає свій вплив на Кавказі

Протягом десятиліть Закавказзя залишалося полем, де москва відігравала домінатну роль. Однак, з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, ця геополітична архітектура почала стрімко руйнуватися. Особливо яскраво це проявилося через загострення відносин з Азербайджаном, який нині рішуче демонструє свою здатність витісняти кремль з регіону.

У Вірменії, традиційному союзнику росії, аналогічним чином продовжує зростати розчарування москвою. Єреван зневірився у росії як надійній союзниці, особливо після подій у Карабаху. Це підштовхнуло Вірменію до рішучого повороту на Захід, що проявляється у заявах про бажання вступити до ЄС. Для кремля це є катастрофічною втратою.

Одночасно росія втратила свій вплив і на Іран, що стало результатом «12-денної війни». Азербайджан має ворожі відносини з Тегераном та є стратегічним союзником Ізраїлю. Втрата Вірменії як фактора стримування Азербайджану, а також погіршення союзницьких відносин з Іраном, фактично позбавили росію можливості стримувати Баку.

Але саме в останній час відзначилися безпрецедентним загостренням у відносинах між росією та Азербайджаном. 25 грудня 2024 року пасажирський літак Azerbaijan Airlines розбився поблизу Актау, Казахстан. За даними розслідування, літак був пошкоджений над росією, імовірно, російською системою ППО «Панцирь-С1». Азербайджан звинуватив росію, виявивши фрагменти ракети, подав позов до міжнародного суду та розкритикував спроби москви приховати інцидент.

Наступний акт загострення відносин стався нещодавно. Протягом останнього тижня слідчий комітет та мвс рф почали масштабні репресії проти вихідців з Кавказу та Центральної Азії. Кульмінацією стало вбивство 27 червня в Єкатеринбурзі двох азербайджанців, братів Зияддина та Гусейна Сафарових. Реакція Баку була миттєвою та рішучою. Міністерство закордонних справ Азербайджану різко засудило дії російських силовиків. Азербайджанські депутати демонстративно відмовилися від участі у засіданні міжпарламентської комісії з росією. Мінкульт Азербайджану скасував усі заплановані російські заходи. У заяві прямо вказано, що це відповідь на "позасудові вбивства та насильство" за національною ознакою. Азербайджанські силовики провели обшук в офісі «Sputnik-Азербайджан». Росія, у свою чергу, через Дмітрія Пєскова висловила "жаль", але це виглядає як спроба мінімізувати наслідки, не визнаючи корінних проблем.

Наразі Баку перебуває у сильній позиції та не має наміру йти на поступки кремлю. Образ опонента росії є важливим для входу на Європейський енергетичний ринок. Тому Азербайджан буде дотримуватися "турецької стратегії" і частково підтримувати Україну. Показовим свідченням глибини розриву є позиція Азербайджану щодо внутрішніх подій у Вірменії. Офіційні азербайджанські ЗМІ просувають наратив про необхідність для Ніколи Пашиняна подолати деструктивні сили, які прагнуть дестабілізувати Вірменію та влаштувати переворот. Азербайджан демонструє протистояння москві навіть у ставленні до свого формального "ворога" – Вірменії.

Отже, росія остаточно втрачає свій багаторічний вплив на Південний Кавказ. Цей процес є результатом не лише військових провалів кремля в Україні, а й його системної політики. Азербайджан успішно використовує цю ситуацію для посилення своєї регіональної ролі, вибудовуючи нові альянси та переорієнтовуючись на Захід та Туреччину. Для кремля це означає стратегічну поразку.

 Телефонна розмова Трампа і путіна

Телефонна розмова Дональда Трампа та владіміра путіна, що відбулася 3 липня, вкотре засвідчила незмінність позиції кремля щодо війни в Україні. Попри сподівання Білого дому на досягнення припинення вогню та інтенсивні дипломатичні зусилля Трампа, результату розмова не принесла. Сам американський президент публічно висловив "глибоке розчарування".

Ця стагнація у переговорному процесі прямо пов'язана з непохитною вірою путіна у перемогу на фронті. Російський лідер чітко заявив, що "росія досягне своїх цілей" в Україні і не відмовиться від них. Його постійне відхилення запропонованого Трампом 30-денного договору про припинення вогню, який був схвалений Україною, підтверджує цю впевненість. Путін дійсно вважає, що виграє війну, і тому не має жодних стимулів для компромісних переговорів зараз.

Ця самовпевненість підживлюється ситуацією на полі бою: російські війська, попри надзвичайно високі людські та матеріальні втрати, продовжують просуватися на сході України. Для кремля ці тактичні успіхи, хоч і здобуті ціною величезних ресурсів, є підтвердженням правильності обраної стратегії. Таке сприйняття реальності з боку москви вказує на те, що путін не бачить необхідності змінювати свій курс. Відсутність згадок про дати наступних переговорів делегацій чи особистої зустрічі між Трампом і путіним під час обговорення, а замість цього зосередження на ситуації навколо Ірану, Сирії та Близького Сходу, ще раз підкреслює, що Україна не є для кремля темою для негайних компромісів.

Таким чином, позиція рф залишається незмінною: путін переконаний у своїй перемозі, і ця впевненість, підкріплена повільним, але постійним просуванням на фронті, не залишає простору для дипломатичних зрушень. Ця ситуація, ймовірно, продовжиться як мінімум до осені, доки на полі бою не відбудуться кардинальні зміни, які могли б змусити кремль переглянути свою стратегію.

Розмова Макрона з путіним

Чергова телефонна розмова лідерів великих держав з владіміром путіним – цього разу президента Франції Еммануеля Макрона – теж підтвердила незмінність позиції кремля щодо війни в Україні. Попри прагнення Заходу до дипломатичного врегулювання, москва продовжує демонструвати свою непохитність, зосереджуючись на власних геополітичних інтересах, а не на пошуку компромісів щодо припинення бойових дій.

Еммануель Макрон, ініціюючи дзвінок, акцентував увагу насамперед на іранській ядерній програмі та збереженні Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Він зазначив готовність путіна до співпраці у цьому питанні, підкресливши важливість таких гарантій для підтримки стратегічної стабільності. Це свідчить про те, що Франція, як і інші світові гравці, прагне зберігати канали комунікації з росією з питань глобальної безпеки, які є для них пріоритетними. Однак саме такий підхід, що дозволяє путіну обговорювати інші теми, може побічно зміцнювати його впевненість у тому, що час працює на нього, і що міжнародна спільнота змушена взаємодіяти з ним, попри агресію в Україні.

Питання війни в Україні, як і в недавній розмові з Дональдом Трампом, також було обговорено, проте жодного прогресу в ньому співрозмовники не досягли. Це є показовим сигналом. Схоже, що путін не бачить жодних причин для зміни своєї стратегії чи позиції. Він, як і раніше, переконаний у здатності російських військ досягти поставлених цілей в Україні, незважаючи на величезні втрати та міжнародну ізоляцію. Ця впевненість підживлюється повільним, але, з його точки зору, постійним просуванням на окремих ділянках фронту, що створює ілюзію успіху та підкріплює жорстку позицію кремля.

Небажання путіна йти на поступки чи навіть обговорювати реальні шляхи деескалації конфлікту свідчить про його віру у власні сили та розрахунок на виснаження Заходу. Кремль, очевидно, робить ставку на те, що європейські країни, зіткнувшись із власними внутрішніми проблемами та економічними викликами, зрештою зменшать підтримку України, дозволивши росії закріпити свої територіальні "здобутки".

Розмова Макрона з путіним вкотре продемонструвала, що дипломатичні зусилля Заходу поки що наштовхуються на глуху стіну російської впертості. Кремль продовжує демонструвати, що не готовий до реальних переговорів щодо України, оскільки путін, за всіма ознаками, все ще вважає себе переможцем у цій війні, і це визначає його поведінку на міжнародній арені.

Військова співпраця рф та Венесуели

Відкриття росією заводу з виробництва зброї та боєприпасів у Венесуелі є знаковим кроком, що демонструє довгострокову стратегію москви щодо зміцнення своїх позицій у Латинській Америці та подолання міжнародних санкцій. Цей проект, домовленості щодо якого були досягнуті ще у 2006 році між владіміром путіним та Уго Чавесом, після значних затримок нарешті починає функціонувати, випускаючи до 70 мільйонів патронів калібру 7,62 мм на рік. Він відображає не лише бажання росії забезпечити свого ключового партнера, а й ширші тенденції у її військово-промисловому комплексі на тлі війни в Україні.

Запуск виробництва, яке здійснювалося компанією "рособоронекспорт", що входить до "ростеху", є важливим кроком у розвитку технологічного співробітництва з Венесуелою. Перша черга включає чотири виробничі лінії для випуску набоїв з різними типами куль, а в майбутньому планується налагодження повного циклу виробництва автоматів Калашнікова (АК-103). Ця зброя, призначена для армії, поліції та інших силових структур Венесуели, підкреслює прагнення росії створювати локалізовані виробничі потужності у партнерських країнах. Це дозволяє не лише забезпечувати зброєю союзників, а й потенційно обходити санкції, демонструючи "всьому світу", що росія "завжди виконує свої зобов'язання перед партнерами", як зазначив гендиректор "Рособоронекспорту" Алєксандр Міхєєв.

Цей крок у Венесуелі є частиною ширшої стратегії росії з диверсифікації та зміцнення своїх військових постачань. Паралельно з цим, надходять повідомлення про те, що Північна Корея будує найбільший в історії КНДР військовий завод, продукція якого, за даними видання Bild, призначатиметься для експорту до росії. Це свідчить про нагальну потребу москви у великих обсягах боєприпасів та зброї для ведення війни в Україні, змушуючи її звертатися до таких держав-ізгоїв, як Північна Корея. Запуск виробництва у Венесуелі та потенційні закупівлі з КНДР підкреслюють, що російський військово-промисловий комплекс працює на межі своїх можливостей і шукає будь-які шляхи для підтримки високого темпу бойових дій.

Для західних країн, і зокрема Європи, ці події слугують чітким сигналом. Європа має в рази більше витрачати на зміцнення своєї військової потужності, аби досягти паритету з росією. Відкриття заводу у Венесуелі та розширення співпраці з Північною Кореєю лише підтверджують довгостроковість російських планів щодо ремілітаризації та збереження агресивного курсу. Це вимагає від Європи не лише збільшення оборонних витрат, а й ширшого використання українського досвіду у протидії сучасним загрозам.

Дії росії у Венесуелі та Північній Кореї є яскравим свідченням її зусиль з нарощування військового потенціалу та зміцнення геополітичного впливу, попри міжнародні санкції та ізоляцію. Це формує новий ландшафт безпеки, що вимагає від Заходу перегляду своєї оборонної стратегії та консолідації зусиль для протидії зростаючим викликам.