Жовтневий переворот

Коли я вчився у школі, то ніяк не міг збагнути, чому це річницю жовтневої революції святкують сьомого листопада. Бо було би логічно або святкувати в жовтні, або назвати революцією листопадовою. Пояснення вчителів про старий і новий стилі літочислення, про Григоріанський і Юліанський календарі мене не переконували.

З висоти нинішнього досвіду я можу сказати про це все дуже багато.

Парадокси радянського літочислення не піддавалися логіці взагалі. Як і багато чого із того, що відбувалося на одній шостій світової суші. Бо, наприклад, як пояснити той факт, що радянські празники відзначали за новим стилем, а Різдво комуністи святкували за старим стилем і нав’язували це святкування усім православним. Комуністично-кадебістська московська церква і тепер дотримується такої традиції. Але тут ми поговоримо про справи геть далекі від Бога – про диявольську сутність імперських режимів, аж до нинішнього.

Кремлівська пропаганда і лжеісторики перетворили збройний соціал-демократичний переворот 1917 року на велику жовтневу революцію. Насправді, день початку перевороту став початком великої війни за оновлення російської імперії. Ця війна закінчилася повним крахом для України у 1922 році. Саме тоді було узаконено загарбання України та ще тринадцяти держав красивою вивіскою – створення СРСР. На багатьох іноземців вона діє і тепер. Але, ближче до справи.

Кожного сьомого листопада усі учні, студенти, працівники держустанов і підприємств, колгоспів та всі, хто не хотів бути зарахованим до антирадянських елементів, виходили на вулиці і площі населених пунктів «на мітинги». Партійні та номенклатурні працівники шикували всіх у колони, вручали прапори, лозунги, транспаранти та портрети «дорогого Леоніда Ілліча» з іншими членами політбюро і вели народ до світлого майбутнього. Бо «світле майбутнє» було у ті часи тільки на трибунах, у газетах і в телевізорі. Люди жили геть бідно та жодного бажання іти на оці помпезні заходи із промивання мізків не хотіли. Це їхнє небажання проявлялося після мітингів. Гори плакатів і портретів двірники потім визбирували по ярках і кущах довкола доріг та площ. Наші люди поспішали додому, бо саме в цей день мали можливість прибрати на городах, спалити сухе листя та бадилля, завершити збір урожаю. Наші люди відчували, що це не наше свято. Навіть навпаки… Тому стільки сміття, як палилося у цей день, не палилося жодного іншого дня. Тоді палити листя не забороняли.

Святкування річниці того перевороту, особливо у першій половині двадцятого століття, особливо відзначення круглих дат «революції», перетворювалося на чергові трагедії для української нації. На деяких з них варто наголосити.

Почнемо згадувати із десятої річниці так званого великого жовтня. Отже рік 1927. Розпочато будівництво Дніпрогесу – Дніпровської гідроелектростанції у Запорізькій області. Люди наймалися на роботу і втікали з неї за декілька днів. Для того, щоб отримати одного робітника доводилося приймати п’ять чоловік – жалілися керівники робіт. А чому? Тому, що умови праці були каторжними – бетон мішали ногами, а розвозили його тачками та розносили на ношах. Плюс погане харчування та повна відсутність житла. Люди мерли, як мухи. Мертвих просто скидали в річку, а бувало і таке, що і слабких теж. Відомо, що при будівництві «Дамби Гувера», де вже широко застосовували екскаватори та бетономішалки, де працювали закордонні спеціалісти та вели хоч якусь статистику, загинули 96 робітників. Скільки будівельників Дніпробуду передчасно пішли з життя, ніхто не рахував. Окрім того, повністю або частково затоплено 56 населених пунктів. Звісно, людей звідти виселили, але культуру, духовність, історію – знищили.

Цього ж 1927 року відбувся ХV з’їзд ВКП (б), на якому прийняли рішення про початок колективізації та про боротьбу із троцькізмом. Саме цей рік варто вважати початком терору, узаконеного державою. Наслідки тих рішень ми пожинаємо дотепер. Маємо у сусідах державу-терориста.

1932 рік, 15 річниця жовтневого перевороту. Початок голодомору в Україні. Не голоду, а саме голодомору – організованого московськими окупантами геноциду української нації. За різними оцінками, у 1932-33 роках російсько-більшовицьким окупаційним режимом було знищено від п'яти до десяти мільйонів українців. Нація втратила носіїв ідентичності, селянську еліту, тих, хто тримався українського кореня і плекав мову, вирощуючи зерно.

1937 рік – 20-річчя червоного перевороту. Українські письменники почали відкрито говорити про голодомор, творча інтелігенція народжувала ідеї, які не просто не вписувалися в систему координат червоних окупантів – вони суперечили сутності радянської держави. Саме тому цілеспрямовано та жорстоко сталіністи-сатаністи почали нищити письменників та всю інтелектуальну еліту України. 1 111 кращих представників літератури, культури, науки й освіти за декілька днів до 7 листопада в радянському концтаборі в урочищі Сандормох (Карелія) жорстоко вбили. Спочатку їх роздягали, потім оглушували дерев’яною довбнею, відтак вивозили і скидали у глибоку яму, де на кожного чекала куля. Отака сутність «найгуманнішої і найвільнішої» країни у світі, про яку і ми у шкільних хорах співали: «Я друґой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишит чєловєк!».

Це я розповів лише про один епізод «святкування» червоних вампірів 37-го року. А того року їх було тисячі. Адже саме на цей рік припадає офіційний початок «великого терору» (у відповідності до оперативного наказу НКВC СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р.)

До 30-ої річниці «великого жовтня» у 1947 році масштаби червоних шабашів набрали вражаючих масштабів. Тут скажемо тільки про дві «спецоперації», як люблять називати геноцид інших народів наші вороги. Інформацію взято із Вікіпедії.

«Операція «Захід» - каральна акція уряду СРСР проти УПА, примусова наймасовіша депортація населення Західної України (за винятком Закарпаття), проведена 21 жовтня 1947 року. Одним із головних завдань операції було нейтралізувати український визвольний рух у Західній Україні, зокрема діяльність Української повстанської армії та тих, хто їй співчував і допомагав. Протягом одного дня із Західної України до Казахстану та віддалених районів Сибіру депортували понад 78 тисяч осіб. Виселенню підлягали за попередньо складеними списками члени родин оунівців і повстанців. Це не єдина, але наймасовіша депортація, здійснена в Західній Україні. Усього в 1940-их і на початку 1950-их років із Західної України насильно вивезли 203 тисячі осіб. Більшість із них опинилася в Казахстані».

«Операція «Вісла» - етнічна чистка, здійснена протягом квітня-липня 1947 року з метою асиміляції українського населення під маніпулятивним приводом обмеження підтримки українського підпілля місцевим населенням. Було насильно переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3 936 людей (з них: 823 жінки, 27 священників; унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців), убито 655 осіб, заарештовано 2 800 членів українського руху ОУН та УПА на Закерзонні. Оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, убила 1 509 українських повстанців, знищила 1 178 бункерів і криївок».

У наступні роки таких масових проявів тоталітаризму вже не було. Російсько-радянські окупанти полювали за лідерами, відправляли їх у концтабори в Сибір, обробляли народ дустом пропаганди… Та у мене ще і донині живе таке враження, чи то краще назвати його переконанням, що кожен «червоний день календаря» щороку у совіцькій імперії підфарбовувався кров’ю кращих українців.

Багато з нас чинили опір, виступали проти червоного демона, робили спроби протиставити зерна правди тому вулкану брехні, що лилася на наші голови звідусіль. Але все це було безперспективним, бо одразу присікалося спецслужбами та жорстоко каралося. Доведені до відчаю декілька людей вчинили публічні акти самоспалення. Так Василь Омелянович Макух, учасник українського руху опору в СРСР, воїн УПА 5 листопада 1968 на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві. Олекса Миколайович Гірник, український дисидент, політв'язень, Герой України вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України у 1978 році. Інформацію про ці вчинки замовчували за роки радянської влади.

Усі ми, одурманені опіумом комунізму, ходили чемно на демонстрації і «святкували» річниці власних трагедій, про які нам нічого не було відомо…

Найбільше на мітингах у Довгому виступав Андрій Йосипович Нодь. Директори шкіл і керівники підприємств на посадах мінялися частіше, а він був спочатку сільським головою, а відтак головою ветеранської організації. За багато років натренувався говорити так, що його промови були палкішими та переконливішими, ніж виступи тих самих директорів шкіл. Його потім навіть до райцентру запрошували на всілякі урочистості. Але засуджувати ні його, ні когось іншого навіть у думках не можна. Бо якби хтось із керівників насмілився у ті роки відмовитися від виступу на мітингу, чи хтось би посмів не вийти на мітинг – він би позбувся не тільки посади, але і свободи.

Слава Богу, що ми позбулися того мракобісся у 1991 році. А наші вороги живуть у тому самому радянському світі донині. Кривавий диктатор і його кліка тримають своїх людей за горло. Та якби тримали тільки їх – що нам до того. Але вони дають рабам зброю і спрямовують її у наш бік. Орда лізе і вбиває кращих представників української нації, ґвалтує і катує мирних жителів на тимчасово окупованих територіях. Але наша перемога вже близько. Зовсім скоро ми відзначатимемо наш День Перемоги над путлерівською ордою.

Слава СЗУ!

Слава нації!

Василь Кузан, голова Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України (сторінка у FB