Європа дозріла до розуміння необхідності деімперіалізації, деколонізації та рефедералізації росії

29 лютого цього року путін виступив із щорічним посланням до федеральних зборів рф. Диктатор вкотре брехав про причини та характер російсько-української війни. Все сказане було спрямоване на уникнення відповідальності за злочинну агресію.

Метою промови  напередодні виборів стало запевнення росіян, що в країні “все добре”, що путін веде росію правильним курсом і захищає від агресивного Заходу, а тому його кандидатуру необхідно підтримати на президентських виборах.  Власне путін довів рф до жалюгідного стану, але це не завадило йому відверто брехати про “успіхи” у внутрішній політиці.

Ставлення слухачів до сказаного промовисто читалося на обличчях присутніх. Диктатор розкидався нездійсненими обіцянками, загальна кількість яких про асигнування на національні програми і соціальні виплати у 13 разів перевищила дохідну частину російського бюджету на 2024 рік.

Дуже незначна увага у промові була присвячена російсько-українській війні, що стало  свідченням того, що росіяни втомилися і не хочуть більше слухати про “військові перемоги”.

Крім того послання путіна стало апогеєм агресивної мілітаристської риторики з присмаком погроз приходу апокаліпсису, що отримало освячення і від місцевих церковних ієрархів московського патріархату, які традиційно присутні на таких заходах, цим відразу підтримуючи кожне сказане главою кремля слово. Повна підпорядкованість московської православної церкви інтересам Кремля не вимагає від Путіна дій, що свого часу вжив відомий реформатор - російський цар Петро І у 1721 році. Тоді він просто прибрав за непотрібністю посаду патріарха і увів правління православною церквою через створений ним „Святіший синод“. Тобто Петро І себе вважав очільником православної церкви як і усі його наступники – російські царі, до 1917 року, коли було скинуто самодержав'я і російська православна церква змогла повернула собі можливість обирати патріарха у 1918 році. Правда через деякий час більшовики знову забрали у РПЦ можливість обирати свого патріарха, що було повернуто Сталіним лише у роки Другої світової війни, коли Червона армія терпіла поразки на фронтах з нацистською Німеччиною. Відчувається, що Кирило боїться, щоб путін не вчинив те саме, що Петро Перший і більшовики, тож виконує усі забаганки московського диктатора.

Фактично, у свідомість росіян вкладається концепція «вічної» або, принаймні, «тривалої» за життя Путіна війни як засобу існування країни та нації. Це автоматично ділить прихильників та противників Путіна, опозиціонерів різного калібру, на прихильників та противників війни. Путін прагне "пов'язати" всіх громадян мілітаристською риторикою як новою ідеологією. Отже, її носіями та ретрансляторами стають як «хороші росіяни», які під тим чи іншим приводом перебралися проживати на Захід, так і жителі російської глибинки. При такій політиці буде помилково думати, що тільки влада в кремлі відповідає за війну в Україні. кремль розширив зону відповідальності за війну на усіх росіян, які не виступили проти такої примітивної маніпуляції.

Крім того, путін робить ставку на ядерний шантаж та повне ігнорування Європи, вважаючи її за слабкого та несамостійного гравця.

Росія у виставі театру одного актора путіна стала одним із стовпів світового порядку, а насправді вона сама підриває правопорядок на цілій планеті. Фактично, президент Росії приміряє шинель колишнього диктатора Сталіна, натякаючи на необхідність створення нової «Ялти-2» і вирішення світових питань у контексті його розділу на сфери впливу з відповідним переформатуванням міжнародної безпеки, при цьому вбачаючи в діалозі і дискусії лише одного партнера - США. Росія заявляє про готовність до діалогу зі Сполученими Штатами з питань стратегічної стабільності.

При цьому Європа в путінській свідомості взагалі не розглядається як фактор сучасної цивілізації, її безпеки та стабільності. У зв'язку з цим об’єднаній Європі, очевидно, окрім відверто військового шантажу російського диктатора, доведеться зіткнутися з вкрай негативними проявами російського «союзництва» з країнами «глобального Півдня» - навалою мігрантів, підбурюваних росіянами, ісламською загрозою та тероризмом. Тобто факторами, які принципово заперечують і принижують європейські цінності.

Послання путіна програмує нові обрії доктрини безпеки європейських держав. Очевидно, що незважаючи на твердження не нападати на Європу, путін вирішив очолити глобальний антиєвропейський і у ширшому контексті антизахідний похід, замаскований під «викорінення нацизму та захист російських громадян». У цьому контексті Європа має чітко уявляти ступінь загрози, що йде від росії, враховуючи, що Україна в планах кремля лише перша зупинка, і терміново знайти рішення в галузі безпеки, здатні ефективно зупинити москву. Найпростішим і найефективнішим шляхом у цьому може бути  повна політична підтримка Києва та всебічна військова та економічна допомога Україні у боротьбі з агресором.

А тим часом Європейський парламент ухвалив резолюції на підтримку України і засудження політичних репресій в рф проти опозиції. Європейський парламент абсолютною більшістю голосів підтвердив, що метою його підтримки України є військова перемога Києва і повернення контролю над всіма тимчасово окупованими російською армією територіями.

Європарламентарі визнали, що зусилля міжнародних партнерів на підтримку України недостатні для подолання російського агресора, тому закликали держави-члени ЄС вжити всіх необхідних заходів для якнайшвидшого виконання зобов'язань щодо постачання Україні одного мільйона боєприпасів, посилення санкцій, запровадження нових обмежень і суворого контролю за їх дотриманням, фактично вперше офіційно заявивши, що необхідними умовами запровадження демократії в Росії є її деімперіалізація, деколонізація та рефедералізація. А можливим це зробить тільки перемога у війні України.

   Олександр ЛЕВЧЕНКО, посол України в Хорватії 2010 -2017 рр., історик

(Головне фото - пам'ятник Путіну в Запоріжжі/Радіо Свобода)