Яка Україна нам потрібна після перемоги над Росією?

Після того, як ми переможемо у цій війні – а ми переможемо – нашим найбільшим ворогом стане... ні, не Росія, не місцевий «олігархат», і навіть не місцевий авторитарний популізм (який нині при владі).

Нашим головним ворогом стануть наші завищені очікування від найближчого майбутнього. Бо завищені очікування неминуче ведуть до розчарування – розпачу - фрустрації – припинення соціальної активності (або її переходу в радикально-войовничі, тобто деструктивні форми).

Нам захочеться одразу після війни збудувати, нарешті, «цілком справедливе» суспільство – а інакше за що померли наші побратими? Але «цілком справедливе суспільство» - це те саме, що град Кітеж, побудований комунізм, загалом «рай на Землі». Це те, чого не буває.

У цю ментальну пастку українці потрапляли вже неодноразово – спершу разом з росіянами, а потім уже й самотужки.

У масштабах усього СРСР це трапилося наприкінці 1920-х років. Будували ж комунізм і народне щастя, яке ось вже близенько, натомість спершу відкотилися у клятий буржуазний ренесанс (НЕП), а потім партія так наламала дров із макроекономічною політикою, що в містах розпочався справжній голод. Як так, за що ж боролися, де справедливість?! Треба було швидко знайти зрозуміле народу пояснення, і партія його знайшла: в усьому винні «вороги народу». Далі ви знаєте.

Після Майдану ми вже самотужки розіграли дещо інший сценарій: завищені очікування – ілюзія, що громадянське суспільство отримало в ЗАТ «Україна» не міноритарний, а контрольний пакет – розпач від того, що воно чомусь «не працює» і розподіл суспільних благ залишається нестерпно несправедливим – радикалізація вимог до влади – перетворення постмайданної влади з непростого союзника на головного ворога (!) – обрання Зеленського – півроку на «експерименти молодняка» - а потім цілком очікуваний відступ влади в багатьох сферах на домайданний рівень і ще нижче (зокрема в освіті, контролю за медіа, тощо). Я про це докладніше писав тут.

Неможливо не мати ідеалів і не прагнути їхнього втілення. Але настанова на те, що «від завтра» (за рік-два після війни) наша держава мусить стати ідеально справедливою (хай як при цьому хтось розумітиме справедливість) – це шлях до суспільної катастрофи.

Реальна мета – побудувати не «справедливу державу», а державу, в якій є цивілізовані механізми (1) обстоювання власних поглядів на справедливість та (2) залагодження суперечок, пов'язаних із різним розумінням справедливості (а такі суперечки будуть завжди (!), бо такою є людська природа).

Іншими словами, реальна мета – увійти в той «вузький коридор» (Аджемоґлу, Робінсон), де перебувають держави, яким вдалося запустити постійний змагальний процес взаємодії та взаємопоборювання між сильною державою і сильним громадянським суспільством. І жити в цьому коридорі, бо це й є найнормальніший спосіб суспільного існування зі всіх, які досі винайшло людство.

Якщо не налаштуємося на це, а будемо знову прагнути досягти якогось відносно безконфліктного суспільного стану, в якому, нарешті, можна буде «розслабитися» й насолоджуватися пасивним щастям – буде нам біда.

Praemonitus, praemunitus – «попереджений = озброєний».

Олексій Панич, філософ, перекладач та громадський діяч; провідний науковий співробітник НВО «Дух і Літера», член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, (сторінка у FB)

Фото npr.org