Війна як засіб збереження впливу: особливості політики РФ на пострадянському просторі

Цього року минає 30 років від завершення активної фази Придністровського конфлікту (Республіка Молдова), в результаті якого був не тільки порушений суверенітет Молдови, але й певною мірою змінено геополітичну конфігурацію у Центрально-Східній Європі.

У 1990-1992 роках Республіка Молдова пережила справжню війну, в результаті якої Придністров’я – найбільш індустріально розвинений район республіки, проголосило власну незалежність.

Очевидно, що витоки Придністровського конфлікту лежать в історичному минулому Республіки Молдова, у т.ч. і у політиці Москви щодо формування її території, як і територій ряду інших республік колишнього СРСР. Проголошення курсу на перебудову генеральним секретарем колишньої КПРС Михайлом Горбачовим відкрив можливості для пришвидшення процесів національної суверенізації та зростання ролі національного фактора у житті різних республік, у т.ч., й Молдови.

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років активізовується взаємодія Молдови та Румунії, відбувається переведення молдавської мови на латинську абетку тощо, що категорично негативно сприймається частиною населення республіки, у першу чергу російськомовного, що проживало у Придністров’ї. У таких умовах виникнення Придністровського конфлікту було неминучим, особливо враховуючи досить активну підтримку Москви Тирасполю (столиці Придністров’я). Фактично, у 1990-1992 роках Придністров’я стало тим майданчиком, на якому Москва почала «відпрацьовувати» новітні алгоритми взаємодії з регіональними елітами, засоби ескалації конфлікту та його переведення у так званий «заморожений стан», а також переговорний процес, в якому РФ, яка де-факто була учасником конфлікту, стала де-юре «миротворцем» та «посередником». Тож не дивно, що Угода про принципи врегулювання конфлікту у Придністров’ї була підписана президентами Молдови та РФ – М.Снєґуром та Б.Єльциним. В результаті угоди Молдова повинна зберігати нейтральний статус – не вступати у військово-політичні альянси, НАТО, насамперед. 

Подібний сценарій РФ намагається реалізувати та в Україні, одночасно застосовуючи алгоритми, вироблені й перевірені під час Придністровського конфлікту, та досвід ведення військових операцій у гірських районах (на кшталт Грузії у 2008 році) чи урбанізованому середовищі (як от у Сирії).

Прагнення України самостійно вирішувати власну долю та стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин призвели до активізації втручання РФ у внутрішні справи України, у т.ч., за допомогою економічних та політичних заходів (енергетичний та політичний тиск тощо). Події Революції Гідності засвідчили, що цього недостатньо для збереження України у сфері впливу РФ. Євроінтеграційні прагнення України викликали негативну реакцію з боку північного сусіда, який у 2014 році розпочав війну проти України. Ця війна стала відвертим виявом неімперіалістичних прагнень Кремля, в яких Україна продовжує обіймати важливе геополітичне значення. Алгоритм дій в Україні, направду, нічим не відрізнявся від того, що робила радянська влада упродовж усього XX століття у різних формах, приєднуючи нові території та радянізуючи Центрально- та Східноєвропейські держави після завершення Другої світової війни: підбурення та підтримка самопроголошених урядів (анклавів), у т.ч., військовими засобами. Фактична анексія АР Крим, що відбулася у 2014 році, примітивізувала бачення ситуації в Україні як російським політикумом, так і суспільством. Наступні події – війна на Донбасі, гібридна війна в Україні та за Україну у світових медіа тощо, стали своєрідною підготовкою цьогорічного повномасштабного військового наступу на Україну, який розпочався 24 лютого з території РФ та Білорусі.

Тактика «випаленої землі», яку РФ застосовує в Україні, покликана нажахати як українське суспільство, так і світову громадськість можливими наслідками «неприйняття» РФ та її абсурдних вимог.

Але заяви Кремля варто слухати уважно. 1 лютого цього року президент РФ В.Путін заявив про необхідність повернення інфраструктури НАТО до позицій 1997 року – без Польщі, Румунії, країн Балтії, що не може не викликати запитання: хто наступний?

 Ілюстративне фото: Foreign Policy