«Від Люблінської унії до волинських масакр...» - у Львові презентували польську книгу українського історика

Днями у Львові відбулась презентація польськомовної монографії професора Богдана Гудя (Bohdan Hud) „Od unii lubelskiej do rzezi wołyńskich. Cztery eseje o historii polsko-ukraińskiej”, Warszawa: Pracownia Wydawnicza, 2024/«Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про польсько-українську історію». – Варшава: Видавнича майстерня, 2024.

В анотації до книги сказано, що вона складається з чотирьох, пов’язаних між собою змістовно, авторських есе, присвячених найактуальнішим проблемам українсько-польських відносин нового й новітнього часу – Люблінській унії, «довгому» (за визначенням Еріка Ґобсбаума) українсько-польському ХІХ століттю, Варшавській умові або ж договору Пілсудський – Петлюра 1920 р., а також ґенезі й характеру т.зв. волинських масакр 1943 р.

У першому есе автор представляє протилежні точки бачення на Люблінську унію 1569 р. Він дезавуює й далі присутній в українській історіографії міф про окупацію Королівством Польським внаслідок Люблінської унії земель Київщини, Волині й Поділля; показує, що de facto давня Річ Посполита була федерацією Польщі, Литви й Русі, а православна  руська шляхта й маґнатерія мали рівні права й привілеї з поляками й литовцями. Водночас він задається низкою питань: чому вже на початку XVII століття практично всі вельможні руські роди втратили свою ідентичність, а середня й дрібна шляхта в роки Хмельниччини перейшла на бік повсталих козаків і селян; чому в ХІХ столітті йшлося про відродження Речі Посполитої лише Польської; і зрештою – чому пов’язані колись з поляками спільною долею українці, білоруси й литовці хвалять цей час значно менше від поляків? У висновках підкреслюється, що наявні між українцями й поляками розбіжності у баченні «спільного» минулого слід враховувати в процесі творення сучасних інтеграційних структур, перш за все – «Люблінського трикутника» й «Тримор’я».

У другому есе автор зосереджується на аналізі відносин між українським і польським населенням Правобережної України (Київська, Волинська й Подільська губернії або ж Південно-західний край Імперії Романових) після поділів давньої Речі Посполитої і входження її східних земель до складу росії. Автор поділяє погляд французького дослідника, професора Сорбонни Даніеля Бовуа, що конфлікти між українцями й поляками на Правобережжі мали переважно етно-соціальний характер, позаяк власне поляки були власниками практично всіх тутешніх земель, а українці/русини – їхніми кріпосними душами. Практично тотальне польське панування базувалося на жорстокому насильстві з боку шляхти та їхніх слуг, що було використане російською місцевою адміністрацією, яка застосувала давню римську засаду «поділяй і владарюй». На позір підтримуючи селян-єдиновірців, вона спровокувала вибух хвилі селянського насильства щодо польських революціонерів-шляхтичів у період т.зв. Січневого повстання 1863-1864 рр. Селяни, об’єднані в сільські караули, придушували повстанський рух так нещадно, що росіяни були змушені висилати війська не для боротьби з повстанням, а для порятунку поляків. У наступні роки внаслідок ліквідації кріпосного права, розвитку буржуазного способу виробництва й вибуху демографічної «бомби»  загострилася боротьба між селянами й поміщиками-поляками за землю, а також ліси, луки, пасовища, водойми. Селянські виступи придушувалися російськими військами й жандармерією, але навіть вони були безсилими стримати хвилю селянської анархії в роки першої російської революції 1905-1907 рр., а особливо – після падіння російського самодержавства в лютому 1917 р. Коли пута самодержавства, які стримували в людях не лише добрі почування, а й злі наміри, опали, то, як писав професор А.С. Ковальчик, «один одному кинувся до горла». Таким чином, протягом кількох місяців 1917-1918 рр. польська «землевласницька Аркадія» на Правобережжі перестала існувати – була буквально зрівняна з землею, а т.зв. «панський світ» зберігся лише в Східній Галичині й західній Волині в межах відродженої Речі Посполитої Польської.

У третьому есе автор роздумує про те, чи Варшавський договір – інакше «союз Пілсудський-Петлюра» – став наслідком логічного поєднання зусиль колишніх пригноблених народів Російської імперії, що свого часу співіснували в межах давньої Речі Посполитої, чи двостороннім порозумінням двох соціалістів-революціонерів. Аналіз ситуації виразно вказує на те, що формування українсько-польських союзницьких відносин було практично неможливе. На перешкоді цьому стояли щонайменше три чинники: складне, часто криваве, історичне минуле, про яке пам’ятали не лише політичні лідери двох держав, але й широкі маси населення; боротьба УНР і ІІ РП за територію й кордони, передусім Східну Галичину й західну Волинь та аграрне питання, позаяк селяни Правобережжя побоювалися репресій за ті збитки, яких вони завдали польським землевласникам, забравши крім усього іншого, й їхню землю. У зв’язку з цим процес порозуміння між Україною й Польщею тривав понад пів року, при чому поляки вимагали від українців повного політичного й економічного підпорядкування, що для останніх було недопустимо. Отож, польсько-український військово-політичний договір був, образно кажучи, договором двох джентльменів, «союзом зі страху» перед агресією біло-червоного московського імперіалізму. Так само польсько-совєцький Ризький мирний договір 1921 р. став наслідком страху перед людським і військовим потенціалом більшовицької росії, яка, відродившись, могла завдати Польщі нищівного удару у відповідь. Додаймо, що аналіз характеру Варшавської умови 1920 р. дає можливість проводити певні паралелі між історією й сучасністю українсько-польських відносин.  

Четверте есе зачіпає, без сумніву, найважчу історичну проблему в сучасних польсько-українських стосунках – волинські масакри або Волинську трагедію 1943 р. Автор свідомо обрав дефініцію – «масакри» в множині, – заперечуючи тим самим трактування польськими істориками подій на Волині 1943 р. як односторонньої акції українського руху опору (УПА), спрямованої на цілковите винищення місцевої польської людності. Тим самим автор обґрунтовує засадність твердження І. Лисяка-Рудницького, що «озвіріння було по обох сторонах конфлікту». Автор також звертає увагу на багатовимірний характер волинських подій, починаючи від того, що на моральність місцевої селянської людності протягом понад півтора століть українські організації не мали жодного впливу. Натомість його здійснювали росіяни й поляки. Головним чинником, який проголошував гасло усунення з Волині усіх «іновірців» (поляків і євреїв), була російська православна церква. Перед першою світовою війною вона об’єднала в рядах шовіністичного Союза русского народа (чорної сотні), центр якого знаходився в Почаївській лаврі, усіх селян Волинської губернії. Всеохопність російських впливів підтверджує факт усвідомлення волинськими дядьками своєї ідентичності, як «руської» або навіть «русскої», про що згадує Д. Вітовський. У роки Української революції волинські селяни творили про більшовицькі «республіки», нападали на обози Дієвої Армії УНР, а в 1920 р. в рядах будьонівської Першої кінної армії боролися з «київською виправою» Пілсудського та Петлюри. У міжвоєнний період у волинському воєводстві тотальними були просовєтські й прокомуністичні впливи. Партизанський рух, інспірований совєтами, тривав тут до 1932 р. А вже в 1925 р. волинські комуністи опрацювали план другої пролетарської революції на Волині, в ході якої планувалося знищити польські садиби й вимордувати їхніх мешканців.

Про масштаби комуністичних впливів свідчить і той факт, що в 1935 р. у ковельській тюрмі на 200 в’язнів налічувалося 195 комуністів і лише 5 націоналістів. Не дивно, що в 1939 р. православне населення Волинського воєводства зустрічало червону армію квітами й тріумфальними арками. Тому складно зрозуміти, яким чином протягом кільканадцяти місяців після початку німецько-совєтської війни ОУН вдалося зробити з волинян «дегенеративних націоналістів», як це стверджують польські історики. Правдоподібно, антипольська агітації ОУН і УПА падала на сприятливий ґрунт, який протягом століть готували московські шовіністи й комуністи. Сприяла цьому й виразно антиукраїнська політика польських властей, особливо напередодні Другої світової війни. Загалом ситуацію на Волині в 1943 р. можна охарактеризувати одним словом – анархія. Симптоматично, що, згідно зі словами одного з рапортів польського підпілля, «не переорана українською політичною працею Волинь завжди була схильна до анархії». В цих умовах напади на польські поселення й оселі здійснювали й бульбівці (це власне вони вирізали польське населення села Паросля Сарненського повіту 8 або 9 лютого 1943 р.), і націоналісти-бандерівці, і комуністичні боївки, і звичайні кримінальні банди. Головною рушійною силою деполонізації Волині, що підтверджують польські автори й польські документи, була темна селянська маса, інспірована «з лісу» збройними формуваннями різного політичного забарвлення, про що згадувалося вище. Самим селянам йшлося про речі цілком прості – здобути землю й майно сусідів-поляків. Згідно з рапортом ОУН селяни бачили незалежну Україну, як шматок кращої землі ближче до села і черевики на ногах своєї дитини.

Проте, найбільш заінтересованим в усунення поляків з Волині був Кремль, позаяк, не буде поляків, то не буде проблеми кордонів 1 вересня 1939 р. Тому волинські ліси аж кишіли спецзагонами НКВС, а в рядах УПА було дуже багато совєцьких агентів, які часто стояли на чолі антипольських акцій – Порицьк/Павлівка, курінний Василь Левочко. Таким чином, багатовимірність волинських подій дезавуює твердження польської історіографії про те, що волинська трагедія була запланована, зорганізована й здійснена однією політичною силою – ОУН-Б. Щоправда, це не знімає з української сторони, зокрема з ОУН-Б і УПА, відповідальності за численні жертви з боку цивільної польської людності. Як писав понад 30 років тому Ярослав Дашкевич, події 1943 р., навіть якщо брати до уваги різні побічні чинники (комуністичні й німецькі провокації, міжвоєнну політику польських урядів і т.п.), заслуговують на суворе й однозначне засудження зі сторони українців. Тож пошук і ексгумація жертв Волині’43, як і створення їхніх символічних могил, є нашим християнським обов’язком і водночас шляхом до польсько-українського суспільного примирення.

Наголосимо,  що професор Богдан Гудь чи не єдиний український історик, який намагається достукатись до польського читача  і, опираючись на факти, насамперед на польські джерела і на праці польських істориків, польською мовою подає український голос щодо суперечливих українсько-польських питань, які, на жаль, у Польщі надміру політизовані. Більше того, антиукраїнська тематика кожен раз використовується у внутрішній польській політичній боротьбі, а відтак виплескується у міжнародну політику.

Скріншот з відео – під час презентації монографії „Od unii lubelskiej do rzezi wołyńskich. Cztery eseje o historii polsko-ukraińskiej”, автор монографії професор Богдан Гудь ліворуч