В очікуванні неминучого: де, як, коли і чому пройде український наступ – стаття ВВС

Про наступ української армії, що готується, вже кіделька місяців дуже багато говорять на різних рівнях причому не тільки в Україні, а й на Заході та навіть у Росії. У поданні офіційних осіб, військових експертів, журналістів він виглядає настільки неминучою подією, що обговорюють його деталі, цілі, можливий результат, але не саму можливість його початку. Українська армія стала справжнім заручником ситуації, коли від неї вимагає наступати, здається навіть противник.

Востаннє про те, що такий наступ відбудеться, заявив Президент України Володимир Зеленський 10 травня. В інтерв'ю ВВС він сказав, що "морально, з погляду мотивації, з погляду комплектації бригад" українська армія готова до наступу. "З погляду техніки ще не все дійшло... Потрібно дочекатися. Потрібно ще якийсь час", - сказав він.

Українці не проводили масштабних наступальних дій з осені минулого року, коли внаслідок стрімкого удару було звільнено десятки тисяч квадратних кілометрів у Харківській і Донецькій областях, а потім і Херсон, який Володимир Путін лише встиг проголосити центром нового анексованого суб'єкта Росії.

Нинішній наступ відрізняється тим, що він начебто не стане сюрпризом для окупаційних військ: київські чиновники його анонсують ще з січня цього року. З іншого боку, невідомими залишаються його цілі, масштаби та наслідки, а головне – час його початку та напрямок, на якому Україна збирається наступати.

Ознаки наступу

Головне питання: чи відбудеться український наступ, чи всі розмови про нього – це хитра інформаційна операція, завданням якої може бути будь-що – спантеличити російських військових, мобілізувати українців, активізувати західну допомогу Києву?

Зауважимо, що про справжні плани українського генштабу нам нічого не відомо, але всі ознаки вказують на те, що Україна справді готується до масштабної наступальної операції проти російських військ (або до серії операцій), і відбутися ці події можуть уже найближчим часом.

Перша ознака – концептуальна. Річ у тім, що Росія веде в Україні війну з неіснуючими в реальності цілями – адже не можна ж серйозно мати на увазі під цим "денацифікацію та демілітаризацію України", заявлені Володимиром Путіним більше року тому.

Цілі ж України у цих бойових діях визначені максимально конкретно, на рівні заяв усіх її політичних і військових лідерів. Це – відновлення контролю над територією України у межах 1991 року. Тобто, включно з окупованою частиною Донбасу і Кримом.

Далі – вмикається чиста логіка. Переговори між Україною та Росією не відбуваються, причому обидві сторони констатують, що можливостей для будь-якої дипломатії наразі немає. А це означає, що Київ може досягати своєї мети єдиним способом – силою звільняючи свою територію від окупаційних військ.

Номенклатура постачання західних озброєнь в останні місяці також вказує на те, що ЗСУ готуються наступати. Наприклад, в останніх пакетах термінової допомоги США, що виділяють у рамках особливих розпоряджень президента, здебільшого містяться боєприпаси, але є й пункти, які можна відносити лише до ведення маневреної війни.

Наприклад, у пакеті допомоги від 19 квітня містяться боєприпаси для розмінування та розгородження, а в останньому, оголошеному 3 травня – тягачі для транспортування важкої техніки. Такі машини потрібні для швидкого перекидання гусеничної бронетехніки, яка на далеку відстань своїм ходом зазвичай не пересувається.

Раніше в пакетах допомоги з різних країн фігурували інженерні, командні, ремонтно-евакуаційні машини, колісні броньовані автомобілі різних класів, паливозаправники, мостоукладальники та навіть броньовані підвізники боєприпасів.

Постачання подібної спецтехніки свідчать про підготовку наступу навіть більше, ніж коли у пакетах допомоги фігурують бойові машини.

Про близькість українського наступу може свідчити і рішення окупаційної адміністрації Запорізької області "евакуювати" жителів 18 населених пунктів (зокрема, досить великих міст Токмак та Енергодар – саме тут розташована Запорізька АЕС). Українська влада називає хаотичне та неорганізоване переміщення людей депортацією. Тут застерігають, що вивезені таким чином мешканців прифронтових сіл і міст росіяни можуть надалі використовувати як живий щит чи як заручників.

Але головне, що подібні дії – "евакуацію" цивільного населення в тил – росіяни проводили напередодні оголошення про "непросте рішення" відвести війська з Херсона у листопаді минулого року.

Зрештою, про готовність до наступу вголос говорять представники найвищого військового та політичного керівництва України.

"Якщо у глобальному сенсі, то у високому процентному режимі ми готові. Далі питання за Генеральним штабом, за командуваннями… Як тільки буде Божа воля, погода та рішення командирів, - ми це зробимо", - заявив ще 28 квітня на прес-конференції міністр оборони України Олексій Рєзніков.

Позиція Заходу

Є й ще один фактор, який нібито додатково спонукає українців готуватися до швидкого наступу, про який у Києві вважають за краще зайвий раз не говорити вголос.

Західні ЗМІ та деякі військові експерти стверджують, що Київ відчуває суттєвий тиск у цьому відношенні з боку своїх західних союзників. Логіка тут проста: суспільства західних країн продовжують підтримувати Україну у війні, яку вона веде проти Росії, але показники цієї підтримки у низці держав неухильно падають.

І зараз для того, щоби підтримка України залишалася на колишньому рівні, а тим більше якщо Київ просить розширити її номенклатуру наданням йому сучасних винищувачів, західні обивателі мають переконатися, що їхні гроші витрачають зі зримим результатом: ось, мовляв, це все було недаремно, завдяки західній допомозі Україна завдала Росії відчутної поразки.

"У Києва немає іншого реального вибору, окрім як почати великий весняний або літній наступ, - писав наприкінці квітня в Times експерт з Росії, професор Марк Ґалеотті. - Щоби зберегти підтримку Заходу, Зеленський має показати те, що вашингтонські інсайдери називають "поверненням" інвестицій”.

Ідеться у цьому зв'язку і про деякі політичні чинники. Мають на увазі під цим насамперед ситуацію у США. Президент Байден і демократична більшість у Конгресі від початку великої війни надавали Україні безпрецедентну допомогу. Певні побоювання щодо майбутніх обсягів і ритмічності цієї допомоги вже викликала перемога республіканців на проміжних виборах до Конгресу.

Але наступного року США обиратимуть президента, і перемога на них республіканського кандидата – особливо якщо ним виявиться Дональд Трамп – може обіцяти Києву величезні проблеми у військово-політичних відносинах із Вашингтоном. Тому, мовляв, Україні потрібно досягати максимальних результатів на полі бою, доки у Білому домі не змінився голова.

На словах у Києві демонструють упевненість у тому, що американські вибори не вплинуть на підтримку США. "Вибори у Штатах за рік. Хто знає, де ми будемо. Я вірю, що ми вже переможемо", - заявив у свіжому інтерв'ю ВВС Володимир Зеленський.

Але про тиск на Київ прямо кажуть і конкретні західні лідери. Невідомо, кого саме мав на увазі президент Чехії Петер Павел, але це він минулого тижня заявив в інтерв'ю Guardian, що "хтось може мати спокусу підштовхнути (українців до наступу), щоби продемонструвати якісь результати".

"Для України буде дуже погано, якщо цей контрнаступ провалиться, тому що іншого шансу у неї не буде, принаймні цього року", - сказав він.

Утім, це не означає, що Павел виступає проти того, щоби Київ ішов в атаку. На його думку, розпочинати її українцям варто лише тоді, коли вони будуть максимально готовими до цієї операції, адже успішні торішні наступи неабияк пояснювалися чинником несподіванки, а на них цього разу розраховувати не доводиться: росіяни міцно окопалися на окупованих ними територіях і зараз явно очікують на хід українців.

Тиск зсередини

Важливий чинник – доволі сильний тиск у зв'язку з наступом українське керівництво відчуває зсередини країни. І в цьому, як не парадоксально, влада на чолі з Володимиром Зеленським може звинувачувати насамперед самих себе.

Ще з початку цього року вищі керівники України цілеспрямовано "розігрівали" як західних партнерів, так і українське суспільство анонсами швидкого контрнаступу, що мало надати вирішальний вплив на перебіг війни.

У рамках цієї своєрідної кампанії у лютому цього року стартував масштабний рекрутинговий набір під егідою українського МВС під назвою "Гвардія наступу". Її метою було формування нових штурмових бригад, які – це заявляли прямо – мали звільняти тимчасово окуповані Росією території України.

У наративі української влади про майбутній наступ знаходиться місце та опис кровопролитних боїв за Бахмут: нібито під цим містечком Донецької області величезною ціною перемелюються боєздатні частини російської армії, і це дає українцям час для того, щоби краще підготувати той самий наступ.

Своєрідним апогеєм інформаційної підготовки до наступу можна вважати заяву голови військової розвідки України Кирила Буданова в інтерв'ю USA Today, опублікованому на початку березня: він спрогнозував, що "навесні відбудеться вирішальна битва (між Україною та Росією), і вона буде останньою перед тим, як ця війна закінчиться".

В іншому інтерв'ю журналісти українського Forbes попросили Кирила Буданова накласти футбольну аналогію на 12 місяців Великої війни. "Рахунок 1:1, 70-та хвилина", - відповів головний військовий розвідник України.

Важко сказати, чи такого результату хотіла досягнути подібною інформаційною політикою українська влада, але в результаті всередині України чимала частина її суспільства, насамперед у тилових регіонах країни, виявилася "перегрітою" очікуванням тріумфального "контрнаступу" українських військ, який нарешті закінчить цю доволі набридлу війну.

Продовжуючи футбольну аналогію Буданова, багато тисяч українців чекають початку наступу ВСУ приблизно як старту чемпіонату світу, на якому їхня збірна має статус фаворита.

І тепер довгоочікуваний "контрнаступ" став предметом мемів у соцмережах і за їх межами. Український поп-рок-гурт "Антитіла", відомий, зокрема, своєю піснею "Фортеця Бахмут", навіть оголосив про попередній продаж квитків на свій концерт у Ялті на 23 серпня 2024 року – місто, як і весь Крим, на думку музикантів, на той час має повернутися під контроль Києва.

Такі настрої дивують і відверто сердять українців, що воюють на фронті, та їхніх близьких. Про згубність подібних очікувань починають говорити і військові експерти.

"У будь-якому випадку, цей наступ обійдеться нам дорого. Ми знову отримуватимемо похоронки, знову ховатимемо багато хороших людей. Але це потрібно зробити... Це зовсім не буде свято, це не буде легка прогулянка... Чим пізніше ми його почнемо, тим краще до нього встигнемо підготуватися. Тому вкрай небажано підганяти у спину наші Збройні сили цими бажаннями суспільства, що "ми тут втомилися в тилу без хороших новин, дайте нам переможеньку", - сказав виданню NV військовий експерт Євген Дикий.

Схоже, починають усвідомлювати проблеми із надмірно оптимістичними та завищеними очікуваннями українського суспільства та західних партнерів від майбутнього наступу й у київських владних кабінетах.

"Очікування щодо нашого контрнаступу переоцінюють у світі", - констатував в опублікованому на цьому тижні матеріалі Washington Post міністр оборони Олексій Резніков.

"Більшість людей... чекають чогось грандіозного", - сказав Резніков і попередив, що цих людей може спіткати розчарування.

"Але я не можу сказати вам, яким буде масштаб цього успіху: 10 кілометрів, 30 кілометрів, 100 кілометрів, 200 кілометрів?" - стверджує міністр оборони України. Його слова якраз ілюструють те, що в Міноборони України швидше за все тверезо оцінюють складність завдань і важливість успіху.

"Не думайте про цей контрнаступ як про останній, тому що ми не знаємо, що з нього вийде. Якщо цей контрнаступ буде успішним у звільненні наших територій, то зрештою ви скажете: так, воно було останнім. А якщо ні, то це означає, що нам потрібно готуватися до наступного контрнаступу", - заявив в опублікованому 10 травня інтерв'ю німецькому Bild міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

Нарешті, у свіжому інтерв'ю ВВС про очікування від цього наступу висловився і сам Володимир Зеленський: "У мене підхід дуже простий. Ми робитимемо все для того, щоб ворог утікав. А куди він добіжить, чесно кажучи, я думаю, залежить від нашого духу. Чим потужнішими ми будемо у контрнаступі, тим далі вони тікатимуть… Але сказати, що відразу після цього контрнаступу буде повністю відновлено суверенітет України, я поки що не можу, бо це війна”.

Коли?

Як виглядатиме наступ українських військ і коли він розпочнеться, зі зрозумілих причин залишається таємницею за сімома печатями.

На початку квітня секретар українського Радбезу Олексій Данилов заявив в інтерв'ю "Радіо Свобода" (визнано в Росії "іноагентом"), що інформацію про те, де і коли розпочнеться ця операція, знає не більше "трьох – п'ятьох людей на планеті".

Більше того, той же Данилов 9 травня в ефірі національного телемарафону сказав, що остаточного плану наступу ще не затверджено в кабінеті Президента Зеленського: "У нас є декілька варіантів. Вони всі перебувають у роботі. І залежно від обставин, які будуть на той чи інший час, прийматимуть ті чи інші рішення".

Власне, час початку наступу українських сил – це один із ключових чинників його успіху чи невдачі. Оскільки російська армія має кратну перевагу над українською у кількості та якості бойових літаків, уже зараз зрозуміло, що наступ відбуватиметься головним чином по землі. А тут вирішальне значення набуває стан ґрунту: він має бути доволі твердим для того, щоби по ньому могла без проблем рухатися важка військова техніка.

Цього ж року весна на півдні і сході України видалася досить холодною та дощовою: на півночі Донецької області на початку квітня і зовсім ішов снігопад. Тому нинішнє потепління активізувало розмови про швидкий старт української наступальної операції.

Тим часом багато військових експертів зазначають, що такі міркування, як постачання певних озброєнь, погода чи стан ґрунту самі по собі не можуть бути підставою для визначення дати початку наступу. Така складна операція залежить від дуже великої кількості факторів, серед яких – готовність власних сил та оцінка стану сил противника, що ґрунтується на даних розвідки, наявність запасів боєприпасів і безліч інших, менш очевидних для стороннього спостерігача.

Наступу передують серйозні приготування служб тилу, які у тісній взаємодії з ударними групами.

Нарешті існує задум операції, відображений у чітких планах генерального штабу. Загалом, початок українського наступу визначає не так "генерал грязюка", як генерал Залужний.

Цю обставину також не беруть до уваги багато коментаторів, які вважають, що ЗСУ завдадуть удару відразу ж, як тільки отримають певну зброю або висохнуть ґрунтові дороги.

Хто наступатиме?

Дані про те, які сили Україна нагромадила для наймасштабнішої наступальної кампанії в історії своєї армії, зрозуміло, також засекречені. Про них ми можемо судити лише за уривчастими даними у пресі.

Наприклад, відомо, що саме під цю операцію створено (коректніше сказати, сформовано на базі існуючих підрозділів Національної гвардії, поліції і прикордонної служби) дев'ять штурмових бригад "Гвардії наступу".

Наприкінці квітня генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ заявив, що західні партнери Києва "навчили і спорядили більш ніж дев'ять нових українських бронетанкових бригад".

Із відкритих джерел відомо, що в місцях розташування в тилових регіонах України розміщуються декілька нещодавно створених бригад ЗСУ, однак чи мав на увазі їх Столтенберґ, точно невідомо.

Цілком імовірно, що йдеться про інші з'єднання: президент Чехії Петер Павел в інтерв'ю Guardian сказав, що коли 28 квітня він та прем'єр-міністр Словаччини Зузана Чапутова зустрічалися з Володимиром Зеленським у Києві, український Президент запропонував кожному з них узяти на себе озброєння однієї механізованої бригади поза загальною програмою, яку координує США.

У будь-якому разі протягом останніх місяців в Україні неозброєним оком можна було помітити активізацію мобілізаційної роботи Збройних Сил. І йдеться не лише про барвисту рекламу "Гвардії наступу". Ситуація початку великої війни, коли перед військкоматами шикувалися черги охочих отримати зброю і стати на захист своєї країни, залишилася в минулому, і зараз звичайним явищем для багатьох міст і сіл України стали "мобілізаційні рейди" співробітників військкоматів.

Так чи інакше, обережно припускають експерти, на сьогодні можна говорити про те, що під наступ українських сил додатково підготовлено не менше 12 бригад загальною чисельністю не менше 30 тисяч осіб.

До речі, у своїй програмній статті для державного агентства "Укрінформ", опублікованій у вересні минулого року, головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний писав, що якщо українське військове та політичне керівництво ухвалить рішення про відновлення контролю Києва над Кримським півостровом у 2023 році, то для такої операції чи серії операцій "знадобилося створення однієї чи кількох угруповань у складі від десяти до двадцяти загальновійськових бригад".

Чим воювати?

Скільки техніки Україна задіє для наступу, сказати важко, бо вона приховує інформацію про постачання озброєнь та їхню наявність у військах. Ще восени минулого року в інтерв'ю журналу Economist той самий Валерій Залужний заявив, що "може перемогти ворога", але для цього йому потрібно "300 танків, 600-700 БМП, 500 гаубиць".

Тоді його слова багато хто сприйняв, як бажання ЗСУ отримати західні танки і бронемашини – на той момент політичне рішення про їх постачання ще не прийняли.

Наразі західна бронетехніка в Україну поїхала, але, за підрахунками дослідницької групи Oryx, Київ отримав 36 танків Leopard 2A4, 24 Leopard 2A6, 14 Challenger 2, що не дуже відповідає цифрі, яку озвучив генерал Залужний. Однак це якщо рахувати тільки західні машини – основні поставки були зовсім іншими.

Західні країни намагаються озброювати Україну, наскільки можна, технікою радянських зразків. І, судячи з підрахунків Oryx, лише танків           Т-72 різних модифікацій, включаючи випущені ліцензії, в Україну з початку війни було поставлено понад 480 одиниць.

Частина цих танків уже побувала в боях і була знищена, але більшість машин, імовірно, залишаються в резерві. Усього ж ЗСУ отримали від західних партнерів 575 танків, і ще 182 мають поставити.

За даними того ж джерела, Україна отримала з початку російського вторгнення 325 БМП і готується отримати ще 340. Причому, як і у випадку з танками, це дуже різні машини. Серед них є і застарілі БМП-1, і найсучасніші важкі M2A2 Bradley.

Oryx також підрахував, що Україна отримала 1 180 бронетранспортерів і чекає ще на 380. Серед них також є застарілі гусеничні М113, а є важкі сучасні Stryker.

Загальну оцінку цим цифрам дати складно. З одного боку, в інтерв'ю ВВС цього тижня Володимир Зеленський сказав, що початок наступу відкладається, тому що Україна чекає на доставку на її територію всієї необхідної для цього військової техніки. З іншого боку, наприкінці квітня генсек НАТО Єнс Столтенберґ заявив, що західні партнери Києва поставили в Україну 98% обіцяних їй бойових машин.

Обсяг запасів снарядів, ракет та інших боєприпасів ЗСУ оцінити неможливо, оскільки єдина непряма ознака, за якою можна зрозуміти рівень "снарядного голоду" у військах, - це їхня витрата в боях. Однак цей показник не відображає причин, з яких армія економить снаряди, - вони можуть закінчуватися, або їх можуть берегти саме для наступу.

Так само складно оцінити, навіть з урахуванням приблизних оцінок дослідницьких груп, необхідний для наступу обсяг запасів озброєнь, військової техніки та боєприпасів – оскільки невідомий задум українського Генштабу.

Певні сумніви щодо технічної готовності українських військ до масштабного наступу містилися у витоку таємних документів Пентагону. На початку квітня Washington Post цитувала один із таких документів, у якому йшлося про "значні недоліки у формуванні та підтримці (українських) сил" і про ймовірність того, що результатом такої операції будуть лише "скромні територіальні придбання".

У Києві на цей витік відреагували нервово. З одного боку, тут звернули увагу на те, що ця оцінка датована початком лютого, а відтоді багато чого у формуванні сил змінилося. З іншого, саркастично зазначив співрозмовник ВВС в українській владі, подібні оцінки походять від тих самих аналітиків, які прогнозували, що Київ упаде найпізніше через 72 години після початку повномасштабного вторгнення Росії.

Напрямок наступу

Напевно, найбільш таємна частина наступу, що готується – де саме він розпочнеться. Якщо відкинути відверто навіжені версії, що озвучують російські воєнкори, - на кшталт захоплення ЗСУ частини Білгородської та/або Брянської області з перспективою подальшого "обміну" захопленої території на частину Донбасу чи Крим – то військові експерти та ЗМІ виокремлюють п'ять можливих напрямів наступу.

Запорізький напрямок. Вважають найімовірнішим напрямом атаки через його переваги для української армії. Адже успіх під час цього наступу дозволить українцям не лише повернути контроль над Запорізькою АЕС, а й – у разі виходу тих, хто атакує, до Азовського моря – перерізати "сухопутний міст" у Крим, по суті, ізолювавши розташоване там угруповання. Крім того, у такому разі під загрозою української артилерії опиниться практично вся територія Кримського півострова, що, стверджують деякі аналітики, надалі створює передумови для "жесту доброї волі" російських військ із Криму. Недолік цього напрямку нападу: потужні лінії оборони, що спорудили росіяни, і відкрита місцевість, що не сприяє наземному наступу проти сильнішого в повітрі противника.

Вугледарський напрямок. Успіх на цьому напрямі дозволив би українцям отримати контроль над важливим логістичним вузлом у Волновасі, а вийшовши до Азовського моря в районі Маріуполя, - так само розірвати "сухопутний міст" у Крим.

Херсонський напрямок. Наступ тут пов'язаний із переправою через Дніпро – це, а також коротке плече підльоту для російської авіації із Криму, є його найбільшими недоліками. У разі успіху українські війська підходять упритул до окупованого півострова та можуть піддавати російські військові об'єкти, що розташовані на ньому, артобстрілам. Окрім того, є перспектива відновлення контролю над Новою Каховкою, а відтак каналом, по якому минулого року росіяни пустили дніпровську воду до Криму.

Бахмутський напрямок. Удар у фланги російського угрупування, яке штурмує Бахмут, яким із недавнього часу лякає голова ПВК "Вагнер" Євгеній Прігожин, і подальше повне відновлення контролю України над цим зруйнованим містом має радше політичне, ніж військове значення.

Сватівський напрямок. Успіх на цьому напрямі може призвести до переходу під контроль українців важливого логістичного вузла росіян у Сватовому, а в перспективі – до продовження наступу на Лисичансько-Сєвєродонецьку агломерацію та через особливості рельєфу цієї місцевості до просування ЗСУ на півночі Луганської області аж до кордону з Росією та лінії зіткнення станом на 24 лютого минулого року. Інша справа, що в такому разі ті, хто наступає, своїми руками сильно подовжують для себе лінію фронту, наражаючи себе на небезпеку атак як з півдня, з боку Луганська, так і з півночі, з боку Росії.

Водночас, низка експертів стверджує, що український наступ насправді може виглядати як серія малих наступів – і лише в останній момент стане зрозуміло, на який із них припадає основний удар.

Як дізнатися перемога чи поразка?

Військова наука передбачає, що кожна війна має цілі політичні, а є військові. Політична мета війни зазвичай є тим станом миру, якого хоче досягнути країна, що воює. Такої мети можна досягати різними способами – наприклад, дипломатичними або економічними. Військову мету ставлять перед збройними силами та досягають виключно застосуванням сили.

На думку британського військового мислителя Ліддела Гарта, військова мета є лише засобом досягнення політичної мети, що визначається нею.

Якщо виходити з того, що заявленою політичною метою України є відновлення її суверенітету над усіма окупованими територіями, то військова мета окремої операції – в даному випадку наступу – може відповідати загальному політичному прагненню, але не обов'язково має бути такою ж амбітною. Такою метою цілком можливо і просте поліпшення становища на фронті, яке створить передумови майбутніх кампаній.

Разом із тим треба розуміти, що в будь-якій операції, того ж наступу, має бути початок і кінець. На це виділяють необхідні кошти та ресурси, під цю мету організовують логістику та постачання. Це важливо, оскільки безконтрольний рух уперед може закінчитися поразкою.

Авторитетний військовий експерт, австралійський генерал у відставці Мік Райан написав статтю, в якій виклав ознаки, за якими можна буде судити про успіх чи невдачу українського наступу.

Він виокремив сім ознак того, що український наступ розвивається успішно:

1. ЗСУ змогли забезпечити раптовість. Цілком досягнути цього, можливо, не вдасться, але достатньо буде того, що російська армія не встигне підтягнути резерви та зупинити наступ на самому початку.

2. Україна зможе перешкодити висування російських резервів ударами по штабах, вузлах зв'язку, логістичних центрах та інших "больових точках" російської армії.

3. Українські сили зможуть звільнити значну частину окупованої території.

4. ЗСУ зможе покращити свої позиції щодо подальшого просування у бік Криму.

5. Українські війська зможуть завдати чутливих поразок російським частинам.

6. Українське командування зможе зберегти нагоду для подальшої оборони.

7. Українські партнери зможуть визнати результати успішними.

Ознаками невдачі, на думку Райана, будуть:

1. Якщо Україна не зможе звільнити значні території.

2. Якщо не вийде завдати поразки російським частинам.

3. Якщо українська армія не продемонструє те, що вона здатна проводити складні загальновійськові операції, тобто не покаже, що вона здатна навчатися та розвиватися.

4. Якщо ЗСУ не зможуть гнучко й оперативно реагувати на зміну обстановки, адаптуватися до нових і раптових викликів, а також якщо з'ясується, що у процесі підготовки були допущені серйозні помилки у плануванні й оцінюванні сил противника.

5. Якщо Україна не зможе в результаті операції представити це як успіх для своїх громадян і міжнародної спільноти – це серйозне завдання для пропаганди, яке буде особливо важливим, якщо успіхи будуть насправді скромними.

Деякі з цих ознак, які визначив військовий аналітик, можуть здатися спірними, наприклад, теза про необхідність розгрому великих російських частин, що суперечить тій же концепції Ліддела Гарта, який стверджував, що військових цілей не обов'язково досягати шляхом військової поразки армії супротивника.

Але вони цікаві тим, що в них враховується та сама політична мета щодо демонстрації Заходу того, що Україна не просто так потребує військово-технічної підтримки, а й здатна її реалізовувати на практиці.

Як зрозуміти, що наступ почався?

Досягнути раптовості за сучасного розвитку засобів розвідки доволі важко. Нагромадження ударного угруповання ймовірно буде виявлено незабаром, незважаючи на всі заходи таємності та дезінформації.

Перед початком наступу на Харківському напрямку у вересні минулого року російські військові блогери, які перебували на фронті чи мали інформацію з передової, писали про те, що українські війська сконцентровані в цьому районі. Тоді Росії просто не було чим купірувати цю загрозу, але про неї писали у відкритих джерелах.

Імовірно, наступ може відбуватися не на одній ділянці, а на двох і навіть більше, причому місце основного удару не обов'язково буде очевидним одразу. Початку наступу на Харківщині у вересні передувала активізація українських сил під Херсоном.

Перед початком наступу активні бої можуть розпочатися на різних ділянках фронту – сторона, що наступає, може "промацувати" оборону противника, виявляючи найбільш слабкі місця.

Ще однією ознакою початку наступу, що готується, можуть стати удари по цілях у глибокому тилу. У серпні 2022 року в окупованому Криму відбулася низка ударів по аеродромах та інших об'єктах. Ці удари змусять противника вживати організаційних заходів, розосередити авіацію, змінити систему постачання, перемістити командні пункти тощо. Це ускладнює дії командування оборонної сторони з управління військами.

Ударів також можуть зазнати комунікації, якими противник може перекинути резерви до місця прориву.

Нарешті, саме початок наступу також може бути не якимось одним потужним ударом. Інтенсивність боїв може поступово наростати.

Деякі з цих ознак уже помітні – так, у четвер голова ПВК "Вагнер" Євгєній Прігожин оголосив, що український контрнаступ "іде повним ходом". "Підрозділи ЗСУ заходять у фланги, і на жаль, у частині місць це успішно у них виходить", - заявив Пригожин.

Серія ударів по різних об'єктах у російському тилу насамперед по нафтобазах відбулася минулого тижня.

Ціна невдачі

Ціна невдачі в наступі може бути дуже високою. Історія знає чимало прикладів, коли погано підготовлений наступ у результаті закінчувався поразкою військ.

Найсвіжіший приклад – невдала спроба російської армії захопити Київ у лютому 2023 року "за три дні". Цей наступ провалився через помилки у розвідці і плануванні.

Інший приклад – Друга битва за Харків у Другій світовій війні у травні 1942 року. Тоді наступ радянських військ завершився оточенням та практично повним знищенням сил.

Українці – той же голова військової розвідки Кирило Буданов, чиї слова підтверджує і керівник Національної розвідки США Евріл Хейнс – можуть стверджувати, що можливостей для масштабної наступальної операції російські війська зараз не мають і в найближчому майбутньому вони не з'являться. З цього можна зробити висновок, що навіть невдача українського наступу не призведе до стрімких проривів росіян углиб території України, що контролює Київ, і захоплення ними нових земель.

Однак, у березневому інтерв'ю Financial Times міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба казав, якщо український наступ піде не за планом, на Заході посиляться позиції тих, хто підштовхує Київ до компромісів із Москвою. Принаймні розраховувати на отримання західної допомоги у попередніх масштабах, а тим більше на постачання літаків Київ у такому разі навряд чи зможе.

Але в ситуації, коли Росія розпочала загарбницьку війну й оголосила про входження частини території України до свого складу, будь-який компроміс із нею означатиме угоду на умовах Москви, сказав ВВС радник глави офісу президента України Михайло Подоляк.

За його словами, такий результат конфлікту може призвести чи не до колапсу української державності. У країну, частину території якої контролюватиме Росія (а вона напевно не відмовиться від амбіцій непроханої визволительки України від неіснуючих нацистів і негайно розпочне планування наступної "спеціальної військової операції"), не піде жоден розсудливий інвестор, з цієї країни масово виїжджатимуть її мешканці. Україна в такому разі перетвориться на безперспективну "сіру зону", що невпинно стагнує, в центрі європейського континенту, прогнозує Подоляк.

Що далі?

Не все зрозуміло і з тим, як розвиватимуться події у разі, якщо український наступ повністю чи частково досягне своєї мети. Навіть найупевненіші оптимісти в Києві визнають, що одним наступом, як завгодно масштабним і успішним, війну з Росією не виграти. Умовно кажучи, цього року квитки на оксамитовий сезон у Криму українцям брати ще зарано.

Розрахунок Києва, зважаючи на все, полягає в тому, що, показавши успіх на полі бою проти Росії, він стимулює Захід до продовження військової та фінансової підтримки України для нових наступів – і навіть розширення цієї підтримки за рахунок тих же сучасних західних винищувачів – аж до реалізації задекларованої Володимиром Зеленським мети. Тобто поверненню під контроль України всіх територій у межах станом на 1991 рік. Лише після цього, кажуть українські керівники, Київ погодиться розпочати переговори з Росією про післявоєнне співіснування.

На словах із цією позицією погоджуються всі без винятку топ-політики України, а соціологія свідчить, що саме таким бачить бажаний результат війни проти Росії переважна більшість жителів країни.

Насправді є ознаки того, що і в Києві вважають цю позицію свідомо завищеною. У всякому разі, саме так можна було трактувати заяву Андрія Сибіги, заступника глави офісу Президента України, відповідального за зовнішньополітичні питання, у інтерв'ю квітневому Financial Times.

"Якщо нам вдасться досягнути наших стратегічних цілей на полі бою і коли ми будемо на адміністративному кордоні із Кримом, ми готові відкрити дипломатичну сторінку, щоби обговорити це питання (майбутнє Криму)", - заявив він.

Сибіга відразу додав, що не виключає і варіанту зі звільненням Криму військовим шляхом, але в будь-якому разі це можна вважати першим, хоч і не дуже виразним сигналом того, що Київ готовий сісти за стіл перемовин у разі успіху його настання.

Чи переговори?

Навіть більш неоднозначною щодо цього можна назвати позицію західних партнерів України. Спільна позиція, що декларують уголос, західних лідерів полягає в тому, що це Володимир Зеленський повинен визначити той момент, коли він почне переговори з Росією без будь-якого тиску з боку партнерів. А до того моменту Захід допомагатиме Україні "так довго, скільки буде потрібно".

Насправді – вже сьогодні, точніше, на Мюнхенській конференції з питань безпеки, що відбулася в лютому, той же чеський президент Петер Павел застерігав Україну та її партнерів від постановки завищених цілей. За його словами, на певному етапі війни звільнення українською армією своєї території – від себе додамо, мова тут можлива насамперед про військові дії в щільній забудові агломерацій Донбасу – може бути пов'язана з настільки високою кількістю жертв серед бійців, що від максималістських цілей відмовиться саме українське суспільство.

У своїх розрахунках Захід має брати до уваги і суто практичні міркування. Затягування війни на місяці та роки, швидше за все, вигідніше Росії з її практично необмеженим людським ресурсом, готовим зазнавати поневіряння в ім'я реалізації не до кінця зрозумілих цілей "спеціальної військової операції". Україна же залежить не лише від постачання військової техніки із Заходу, а й від західної економічної допомоги, на якій тримається практично вся фінансова система країни.

На тій же Мюнхенській конференції президент Франції Еммануель Макрон утримувався від прямої підтримки заявлених Києвом цілей у ході теперішньої війни, заявивши, що мета Заходу на даному етапі – нарощувати підтримку України, щоби вона могла розпочати контрнаступ, перемогти та розпочати процес переговорів на своїх максимально сильних умовах.

Утім, поки що реальні переговори між Україною та Росією називають неможливими і у Києві, і у Москві. З цією тезою в опублікованому на цьому тижні інтерв'ю El Pais погодився і генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш: на його думку, такі переговори на сьогодні неможливі, оскільки обидві сторони переконані, що можуть перемогти на полі бою.

І, схоже, що зрушити ситуацію з мертвої точки може лише український наступ.

Святослав Хоменко, Павло Аксьонов, ВВС