Український білорус із великим серцем

Юрась Дєгтярьов – білорус, чия любов у серці охоплює дві країни: Білорусь та Україну. Й за обидві країни болить – вони переживають чергові трагічні періоди своєї історії. Хоч і народився у Білорусі за часів СРСР, але вчився у школі з білоруською мовою викладання. Тепер, за лукашенка, за рідну мову переслідують. 1994 рік він називає початком окупації Білорусі режимом «ябацьки», проти якого бореться і з України – Юрій верстає газету, яку підпільно друкують і роздають у Білорусі, де панує свавілля пропаганди, а доступ до правди обмежено. Повномасштабна війна захопила його у Києві, куди він перебрався після прискіпування міліції і кадебешників…

Від учителя до друкаря  

Юрась Дєгтярьов у Гомелі закінчив педагогічне училище і став вчителем початкових класів, а потім у Могильові – педінститут. Спочатку співпрацював з деякими виданнями, потім був подвійний інфаркт і Юрась оговтавшись перейшов на самозайнятість: став підприємцем у сфері поліграфії та дизайну.

Під час президентської кампанії 2020 року в Білорусі брав активну участь на боці демократичних політиків і виготовляв рекламну продукцію для об’єднаного штабу.

«Коли почали давити все білоруське, якщо ти розмовляєш білоруською, то ти, як у вас кажуть, бандерівець. а у нас – змагар, причому в такому негативному значенні», - каже співрозмовник Білоруського інформаційного центру у Львові.

Увага «псів лукашенка» до тих, хто мислить інакше чи то пак вільно у Білорусі, не могла не оминути Юрія Дєгтярьова. Ще під час виборчої кампанії 2020 він друкував передвиборчі листівки, які редагувала Вольга Ковалькова (заочно засуджена у березні цього року до 12-ти років колонії), для пенсіонерів. Після придушення лукашенком протестів з осені 2020 року Юрась перейшов у підпільний формат протесту – долучився до самвидаву нелегальних газет. І не лише як дизайнер і верстальник, але і їх розповсюджувач.

Виклики в міліцію і внутрішня міграція

У ту пору йому і зателефонували з райвідділку та запросили на розмову. Підпільник одразу запитав чи прихопити йому зі собою «тривожну валізку» із книгами, документами та ліками, що завше була з ним під час мітингів та протестів. У міліції радили не брати. Причиною таких запросин стала світлина, на якій Юрась у вишиванці брав участь у мітингу. Тоді ж його внесли у картотеку та зняли відбитки пальців. Заступник начальника відділу поліції, з яким запрошений підпільник навіть дозволив собі посперечатися, попередив про можливу адмін- чи кримінальну відповідальність за повторну участь у мітингах.

Уникнути затримання під час першої хвилі репресій Юрію допоміг випадок – путівка в санаторій. Там він і займався газетною справою і таким чином уникнув уваги «правоохоронних» органів.

Другі запросини у міліцію відбулися на початку 2021-го. Цього разу причиною стали диверсії на «чугунці». У відділі запевнили, що не підозрюють напряму його у нищенні залізничного майна, а хочуть лише почути інформацію на цю тему, що, можливо йому відома.

Після відносно спокійної розмови та виходу на вулицю Юрася там чекали двоє кадебешників. Потім був обшук щодо поширення і друку газет. І хоча слідів підпільник не залишив у комп’ютері, ноутбук усе ж відібрали і склали протокол.

Третьої зустрічі зі силовиками мешканець Могильова уникнув свідомо. На нього донесли сусіди навпроти будинку, які побачили у помешканні біло-червоно-білий прапор. Міліція грюкала у двері, але Юрій не відчиняв. Це, мабуть, його і врятувало, припускає співрозмовник БІЦу у Львові.

«Я переїхав в інше місто. Це було дуже жахливо. Із квітня 2021 року виїхав з Могильова та до серпня 21-го року жив у іншому місті. Але було, знаєте, не те що страшно, була якась постійна напруга. Якийсь дзвоник у двері – ніхто не знає, де я живу, а тут дзвінок у двері. Якісь Свідки Єгови, ще хтось. А я вже собі думаю: так, ховати комп’ютер, одразу всю інформацію прибирати. Або ти йдеш по місту. В місті, хто був у Білорусі, знає – там дуже велика щільність силовиків на квадратний метр. І вони всюди… Ходять по троє, по четверо. Було дуже жахливо. Але коли наше видання визнали – були спочатку екстремістські матеріали якісь там конкретні – екстремістським формуванням. Тобто усіх, хто причетний до розповсюдження, створення уже вважають екстремістами, а це у нас за крок до тероризму. А тероризм – розстрільна стаття. То редактор мені запропонував: час виїжджати, якщо ти хочеш жити!», - згадує Юрій.

З Могильова – до Києва і Львова

Після внутрішньої, білоруської, міграції довелося перебиратися за межі країни. Герой нашої оповіді обрав Київ. У столиці України він не був самотнім – щотижня на Майдані збиралися білоруси – такі ж емігранти та ті, хто тут жив віддавна. Разом із ними влаштовував мітинги, акції з певних нагод. Заодно знайомилися, взаємодопомагали один одному з різних питань.

У Києві Юрій знайшов «дуже класних сябров», частина з них зараз воюють за Україну та Білорусь, деякі, на жаль, потрапили у полон і про них понад рік нічого невідомо...

«Коли розпочалося [повномасштабна] війна, коли ми усі – білоруси особливо якийсь сором і ганьбу пережили за те, шо ми білоруси, за те, що з нашої країни летить смерть. Пішли записуватися в тероборону. Пригадую, яка там була черга, жінки… Це було щось. Відкриття для мене. Товариша записали в резерв, а мене відправили додому, бо для людей уже не було зброї, обмундирування – все же позабирали. А оскільки я білорус, то мені сказали: «Йди!» - згадує Юрась.

І він пішов здавати кров у центр переливання. Черги там були не менші, ніж у тероборону – записували на тижні наперед:

• Товариша не записали, бо в нього була онкологія. Його мама пішла, її теж відмовили через вік – було вже 60 років. Мене записали в резерв. І коли я вже був у Львові, волонтерив, мені потелефонували і сказали: «От потрібна ваша група».

Дзвінок був із Києва. Але сказали, що можна здати на Пекарській, 65, у Центрі переливання крові. Проте і тут потенційний донор не підійшов через перенесені інфаркти.  

Місто, в якому затишно моїй душі

У Львові Юрась верстає підпільну газету «Білоруський час», яку висилає на Батьківщину, де її друкують і потайки розповсюджують раз на тиждень за усіма правилами конспірації. Більша частина людей, залучених до створення газети, живе за межами Білорусі, зокрема, у Польщі. Система влаштована таким чином, що творці видання не знають нічого один про одного та ніколи не бачилися. Контактують через Мережу. Газету в Білорусі роздають безкоштовно - залишають у поштових скриньках. Її розповсюджувачі постійно ризикують - за таке режим навряд чи омежиться штрафом.

«Це круто – приведи мене куди завгодно, допитуй – я не знаю, що би я не вигадував, усе буде неправдою», - зізнається Юрась.

Перші дні повномасштабного нападу росії на Україну згадує з болем. Адже режим лукашенка віддав територію його Батьківщини для агресії проти братнього народу.

«Соромно було виходити на вулицю і дивитися людям в очі. Хоча я сам у Києві – якраз недалеко від Гостомеля, який бомбардували – прокинувся від вибухів. Але я – білорус і не те, що нічого не зробив – не зміг зробити, не зміг це зупинити, вплинути якось. І саме українці, мої друзі, допомогли мені подивитися на це інакше. Я можу допомагати – якщо не воювати, то волонтерити. А ще інформацію подавати в Білорусь», - ділиться своїми переживаннями Юрась.

Тож український білорус узявся допомагати облаштовувати у столиці підвал під бомбосховище, приносив воду і продукти, записався здавати кров. 

«Коли розпочалася війна, 24 лютого, я сам себе розпочав хейтити. Це я зрозумів, бо ні разу, відколи я живу в Україні, на мене хтось косо дивився, або казав: «Ой, ви, білоруси, чому тут сидиш – іди скидай лукашенка». Не було такого! Але сам себе я ставив на місце іншої людини й емоції брали гору. Можливо мені так пощастило, але я не знаю ні своїх знайомих, щоби когось побили чи жорстко покарали… Я ходжу у футболці, на якій написано «Білорусь» і загалом до мене дуже добре ставляться. Я ж ніколи не читав Ліну Костенко – це для мене відкриття було! Я читаю і мені здається, що вона про Білорусь пише. А я вільно дихаю, і я тут живу. Проблем мільйон. Але основне, що я живий, мене слухають. Я щось можу робити, розмовляти з людьми, і, до речі, тут я більше відчуваю білоруськість, аніж у Білорусі» - ділиться відчуттями наш співрозмовник.

Зізнається, що не має проблем із дозволом на проживання в Україні (на відміну від багатьох інших білорусів), тому проживає легально. Більше того, приємно здивований, що за 20 хвилини у Львові зареєструвався як фізична особа-підприємець (ФОП). Тоді як у Білорусі це зайняло би тиждень.

У Львів Юрась приїжджав доволі часто – ще з 1992 року:

- Тоді для мене місто було злиттям історичних епох. Різних. І стилів: культурних, архітектурних, творчих. Пізніше, коли подорослішав, коли сформувався якийсь не політичний, а людський погляд на життя, я зрозумів, що тут дуже видатні люди. По-перше, якщо би не було Львова, я так вважаю, була би більш важкою ситуація з мовою в Україні. Тому що тут це як центр культури не тільки у плані архітектури, історії, але й національної самосвідомості. Я дуже хочу, щоби у нас міста такими були в Білорусі всі…. Коли наш склад закрили (у Львові, - ред.), я хотів їхати в Київ. Мені є там де жити, я там зареєстрований… Але мені тут, я не знаю – у вас є таке слово «затишок» - от мені тут затишно, моїй душі затишно...   

Білоруський інформаційний центр у Львові

Автор фільму – Тарас Хрін
Фото – Тарас Хрін і з архіву Юрася Дєгтярьова