Україна і Трамп: тверда позиція важливіша за лояльність

Олександр Косвінцев

Політичний біженець із Мордору, в Україні з 2007 року

У великій війні ілюзії коштують надто дорого. Україна вже не раз переконувалася, що красиві слова про підтримку можуть розходитися з реальними рішеннями, а доленосні кроки ухвалюються не в Києві. Тому доводиться дивитися тверезо – на мотивації, характери й політичні механіки тих, від кого залежить продовження допомоги або спроба нав’язати «швидке врегулювання». І в цій розмові неможливо оминути одну конкретну постать. Як ви вже могли зрозуміти, йдеться про Дональда Трампа.

І тут варто сказати відверто. Моральна потворність Трампа ні в кого з нормальних людей не викликає сумніву. І не лише моральна: у нинішнього господаря Білого дому явно не все гаразд з головою. Підтверджень цьому – безліч. Але ось у чому річ: члени й прихильники Республіканської партії не просто підтримують Трампа, а боготворять – принаймні більшість. І постає питання: невже в республіканців є якась зайва хромосома, яка штовхає їх «їсти моральне лайно»?

Ні, американські республіканці – не новий вид homo sapiens. Просто іноді політика перестає бути суперечкою про курси розвитку й перетворюється на сцену, де одна людина затуляє собою інституції. Навколо Трампа вибудувалася саме така конструкція – не просто електоральна підтримка, а емоційна броня, крізь яку майже неможливо пробитися аргументом.

Стиль Трампа – це не про акуратність і не про сумнів. Це стиль тарана. Удар, повтор, тиск, знецінення опонента, гучність замість нюансу. Він говорить не так, щоб переконати всіх, а так, щоб запалити своїх. І в цьому є своя ефективність: в епоху втоми від складних пояснень різка фраза звучить як визволення. Просте звинувачення звучить як ясність. Агресія сприймається як сила.

Але в цій моделі є небезпечна підміна. Коли лідер стає мірилом істини, факти починають гнутися під форму його висловлювань. Якщо він сказав – значить так і є. Якщо реальність не збігається – тим гірше для реальності. Партія в таких умовах поступово перестає бути фільтром і стає підсилювачем. Не коригувати – а віддзеркалювати. Не стримувати – а виправдовувати.

Чому це спрацьовує? Тому що Трамп майстерно працює з відчуттям втрати. Він говорить із тими, хто відчуває, що їх обійшли, забули, виштовхнули з нового світу. Він перетворює їхнє роздратування на політичну енергію. Він спрощує складні процеси до образів: ворог, зрадник, змова, «вони проти вас». Це емоційно потужно. Це збирає довкола нього не просто прихильників, а людей, для яких він – символ спротиву.

Медіа лише підсилюють ефект. Кожен скандал – дрова у вогнь. Кожна атака – привід згуртуватися. Критика перетворюється на доказ правоти: «Якщо його так бояться, значить він небезпечний для системи». Виникає замкнене коло, де будь-який зовнішній тиск цементує внутрішню лояльність.

У результаті політична ідентичність зливається з особистою. Підтримка Трампа для багатьох – це вже не про конкретні рішення, а про відчуття належності. Відступити означає визнати, що ти помилявся. А визнання помилки потребує сили, якої в розпеченій атмосфері майже не лишається.

Жорсткість тут у тому, що йдеться не лише про нього. Йдеться про середовище, де гучність винагороджується, де конфлікт приносить дивіденди, де поляризація стає стратегією. Трамп виявився фігурою, ідеально придатною для такої епохи – епохи роздратування, недовіри й бажання простих відповідей.

І поки суспільство жадатиме крику більше, ніж аналізу, постаті такого типу як Трамп з’являтимуться знову. З тим самим натиском, з тим самим умінням перетворювати розкол на ресурс. Ім’я може змінюватися. Механіка – майже ні.

І ось тут важливо зрозуміти: така політична механіка рідко обмежується внутрішнім порядком денним. Коли лідер звикає мислити категоріями особистої перемоги, швидкої угоди й демонстративної сили, цей стиль неминуче виходить за межі країни. Зовнішня політика починає підпорядковуватися тим самим принципам – ефектність замість системності, «гучний результат» замість складної стратегії, швидкість замість стійкості. Союзники перетворюються на змінну, конфлікт – на привід для ефектного ходу.

І вже в цьому контексті Україна опиняється не абстрактною «далекою кризою», а частиною тієї ж логіки. Війна Росії проти України для Трампа – це не лише геополітичний вузол, а й можливість показати себе миротворцем, який «може домовитися». Проблема в тому, що коли на перший план ставиться сама угода, її змістовна сторона відходить на другий. А в умовах агресії це означає ризик, що ціну «швидкого миру» заплатить не агресор, а жертва.

Трамп мислить категоріями перемоги й поразки, сили й слабкості. Для нього затяжна підтримка союзника – це не стратегія стримування агресора, а «безкінечні витрати». Він пропонує миттєве «врегулювання», яке на практиці може означати заморожування конфлікту по лінії фронту або територіальні поступки. І в цій логіці виграє не мир, а той, хто вже захопив більше.

Проблема в тому, що Кремль чудово розуміє цю психологію. Убивця Путін уміє грати у вичікування. Його стратегія – тягнути час, підвищувати ставки, виснажувати опонента. Якщо на Заході з’являється лідер, готовий оголосити «мир» за будь-яку ціну, це стає вікном можливостей. Не тому що Кремль раптом хоче компромісу, а тому що пауза дає шанс перегрупуватися, посилити військову економіку, дочекатися нової тріщини в Західній коаліції.

Україна опиняється у складній пастці. З одного боку – залежність від військової та фінансової допомоги США. З іншого – змушування  до «реалістичного» миру, який фактично закріплює результати агресії. І постає болісне питання: як поводитися? Підлаштовуватися? Пом’якшувати формулювання? Демонструвати лояльність у надії зберегти підтримку?

Досвід показує, що «иляти» не працює. Коли європейські лідери намагалися зачарувати Трампа – апелювали до «спільних цінностей», підкреслювали особливу роль США, – це не зупинило його скепсис щодо НАТО. НАТО для нього – це передусім фінансовий тягар, а не стратегічна архітектура безпеки. І що більше партнери намагалися його умаслити, то частіше він підвищував ставки.

Президент Зеленський опинився в подібній ситуації. Спроба говорити з Трампом мовою прагматизму й вдячності не змінила базової установки: якщо можна швидко «закрити питання», нехай Україна буде гнучкішою. Але гнучкість у питаннях території – це не дипломатичний нюанс. Це питання суверенітету й виживання держави.

Чи означає це, що Україні потрібно йти на прямий конфлікт з адміністрацією Трампа? Навряд чи. Але це означає, що ставка лише на персональну лояльність – тупикова. Якщо Трамп діє в логіці сили, то повагу в нього викликає не поступливість, а твердість. Чітка позиція, аргументована не мораллю, а інтересами самих США: поразка України – це сигнал Китаю, це підрив довіри до американських гарантій, це демонстрація того, що агресія окупається.

Україні важливо зміщувати розмову з площини «допоможіть нам, бо нам важко» в площину «це вигідно вам». Підтримка України – це не благодійність, а інвестиція в стримування авторитарних режимів. Якщо цей аргумент упакований жорстко й раціонально, він краще вписується в трампівську картину світу.

Паралельно – максимальне зміцнення зв’язків з Європою, розвиток власного ВПК, зниження критичної залежності від одного центру сили. Чим менше Україна виглядає прохачем, тим важче її продавити. Суб’єктність народжується не з емоцій, а зі здатності витримувати тиск.

Твердість не означає хамство. Це означає відмову приймати нав’язану позицію, де справедливість підміняється швидкістю угоди. Якщо від України вимагають «реалізму», вона має право вимагати реалізму і від США: Росія не зупиниться на Донбасі, якщо відчує слабкість.

І в цьому контексті зміна тактики може полягати не в ескалації риторики, а у відмові від ролі молодшого партнера, який має бути вдячним за будь-яке рішення. Україна воює не за чиїсь рейтинги, а за своє існування. І повага до цього факту починається з внутрішньої готовності його відстоювати – спокійно, послідовно й без страху втратити прихильність того, хто цінує передусім силу.

Олександр Косвінцев.

Фото від пресслужби Білого дому.