У честь якого короля Русі перейменувати вулицю Винниченка?

Максим Козицький, голова Львівської обласної військової адміністрації, опублікував 16 квітня 2025 року на сайті ЛОВА ініціативу стосовно перейменування львівської вулиці Володимира Винниченка. Ба більше, очільник Львівської області закликав громадськість долучитися до обговорення його пропозиції.

На початку свого звернення керівник Львівська ОВА зазначив, що завдяки активній позиції львів'ян майже всі топоніми часів московської окупації перейменовано. А далі наголосив, що Український інститут національної пам'яті недогледів контраверсійну історичну постать Володимира Винниченка. Можна припустити, що політичну об'єктивність працівників Інституту дещо затьмарила літературна спадщина Винниченка, яка заслужено зачислена до  золотого літературного фонду України. Натомість, як політичний діяч, Володимир Винниченко не спромігся усвідомити і відстоювати справжні  національні інтереси України.

Передбачувано, дискусія щодо пропозиції Максима Козицького поширилась як у Львові, так і поза межами королівського міста. Супротивниками перейменування вулиці несподівано стала плеяда патріотичних інтелектуалів, серед яких – депутат Микола Княжицький, письменник Андрій Любка, директорка «Центру досліджень визвольного руху» Дарія Гірна та інші достойники. А в мережі Facebook під постом Софії Челяк, колишньої директорки «Форуму видавців», здіймались дев'ятибальні хвилі обурення, які злагоджував конструктивізм поміркованих дописувачів. Особливо здивували суспільно-політичні погляди проти перейменування авторитетного літературного зюбра Юрія Винничука у його статті «Бий своїх...» Але це окреме питання для світоглядної дискусії в руслі суспільно-історичних закономірностей України.

Натомість когорту активних прихильників перейменування вулиці очолив Антон Петрівський, діючий десантник і представник робочої групи з питань декомунізації при Львівській ОВА. Військовослужбовець Петрівський аргументував свою позицію доцільністю перемістити суспільну пам'ять про Винниченка в літературну нішу, а вулиці Львова називати іменами нинішніх полеглих героїв.

Особливо аргументованим стає фактаж від Антона Петрівського, якщо на його докази поглянути крізь призму бачення або Андрія Ізрика, або Юрія Макарова, або інших прихильників перейменування. Під протестуючим дописом Софії Челяк проти перейменування Андрій Ізрик написав: «Це не про деколонізацію, це про те, що не може бути в одному місті [Львові] ліцей ім. Героїв Крут і вулиця чувака, через якого вони і стали героями. Та й із Петлюрою він [Винниченко] якось погано уживається на одній карті [Львова]».

Королі Руси-України

Консультант Львівської ОВА Антон Петрівський в етері зазначив: «Є ініціатива від військового середовища  перейменувати вулицю Винниченка на честь короля Юрія І. Це так само історична особистість, яка чому залишилась поза увагою мешканців Львова. А король Юрій І був онуком короля Данила. Фактично, є два визнаних короля періоду королівства Русі, а це орієнтовно 150 років була така королівська держава. Перейменування вулиці Винниченка у честь короля Юрія І було би дуже гарним акцентом нашої тисячолітньої традиції державності. А також підкреслило би європейський контекст України як у той період, так і в теперішньому часі. Адже королівство Русі тоді було великою потугою. І тепер ми теж  стаємо великим європейським гравцем. Я вважаю, що в міській раді така пропозиція не мала створити якихось заперечень».

Позиція Антона Петрівського конструктивна, проте вона потребує деяких історичних уточнень. Найперше необхідно визначитись із історичною топонімікою. Якщо у Вікіпедії або якійсь книзі зустрічається назва «Київська Русь», це означає, що автор некомпетентний. Як нема Київської України, Львівської України, Житомирської України, так ніколи не було Київської Русі чи якоїсь іншої Русі. У давніх історичних документах була назва Русь, а пізніше Королівство Русь. Усе решта від лукавого – від чужинецьких і доморощених маніпуляторів. У нинішніх політичних обставинах допускається писати «Давня Русь» або «Русь-Україна». Назва «Київська Русь» є кабінетною й виникла у XIX столітті в середовищі фальсифікаторів історії України.

Поза увагою громадян України залишається не лише історична постать короля Юрія І, а також і київські королі, які докладали зусиль, щоби протистояти тогочасному деструктивному ставленню до Русі політичної і церковної влади Константинополя. Благовірний святитель і митрополит Іларіон Огієнко застережливо навів цитату із послання єресіарха Фотія, який у 867 році облудно нахвалявся  своєю начебто причетністю до Хрещення Русі: «Але тепер навіть ці руси змінили еллінську й нечестиву науку, якої перше дотримувались, на чисту й непідроблену віру християнську, і тепер із любов’ю стали нашими друзями і підданими».

Тогочасні греки – це як мало не нинішні рашисти. Відповідно, що Великі князі та королі Русі протистояли агресивним зазіханням Константинополя та намаганням зухвалих ромеїв політично й економічно покорити Київ, перетворивши давніх українців у свій сировинний придаток. А тому наші адекватні предки нізащо не пішли би просити хрещення у своїх ворогів, щоби не стати для чужинців узаконеними платниками данини.

Хрещення Русі

Християнська історія Руси-України ґрунтовно спотворена як ворогами України, так і своїми некомпетентними лідерами. Наприклад, у головному храмі Ватикану із нагоди 1000-ліття Хрещення Русі коштом американського греко-католицького єпископа Василя Лостена встановлені дві мозаїки – Володимирові Великому і княгині Ользі, хоча щодо Хрещення, то їх роль в історії явно перебільшення, щоб не сказати ще радикальніше. Мозаїки встановлені у соборі Святого Петра в такому престижному місці, де інші католицькі народи вже не мали доступу, хоча й наполегливо десятиліттями домагались цього пріоритету для возвеличення власної церковної історії.

Грецькі церковні диверсанти Кирило і Мефодій теж не займались релігійним просвітництвом Русі, а привласнили уже існуючий руський алфавіт і назвали його своїм іменем. Саме їх, цих нечистоплотних злодійчуків, невідомий русин у кримському Херсонесі навчав руської грамоти по вже перекладеному Святому Письмі на руську мову. «Просвітителі слов'ян» навіть не ступили на Київську землю після офіційного Хрещення Русі (яке в 860 році стало великим розголосом по всій тогочасній ойкумені), а південними путівцями Русі поза городами та поміж соняшниками добрались до Хозарського каганату і привезли хозарам хабар від Константинополя. Мета підкупу Хозарського каганату полягала у тому, щоби хозари нападали на Русь та економічної її нищили, щоби Русь через територію Візантії не прокладала собі доступ до ринків міжнародної торгівлі (див. «Брюссельська хроніка»).

Нестор Печерський, літописець і перший вітчизняний фейкотворець, повичищав із «Повісті временних літ» цінну інформацію про офіційне Хрещення Русі в часи Великого князя Київського Оскольда, про Папу Римського Миколая І, який хрестив Русь і князя Оскольда, а Оскольд у честь Папи Римського взяв собі хресне ім'я Миколай. Про київських князів-католиків та їхнє серійне вбивство на замовлення Константинополя, про становлення та розвиток першої руської церковної структури – Київської Церкви, як і теж про Переяславську єпископію чи митрополію (Бориспільський район, Переяслав), куди після вбивства Великого князя Київського Оскольда і заколоту язичників була змушена виїхати зі столиці Русі ієрархія Київської Церкви. Зникли відомості про канонічну територію Київської Церкви, яку з дозволу нерозкаяного язичника Володимира Великого захопили кримські «попи корсунські» – церковні аферисти із розкольницького Константинопольського патріархату єресіарха Фотія – послідовного антагоніста Папи Римського Миколая І.

Характерна особливість. Як сьогодні Києво-Печерська лавра відіграє деструктивну роль проти становлення незалежності України від Московії, так і в давній період печерські монахи створювали політичні обструкції Великому князеві Київському Ярославові Мудрому, а особливо – першому королеві Русі Ізяславові Ярославичу та його синові королеві Ярополкові Ізяславичу. Це складні історичні питання для подальших окремих публікацій.

Стосовно ж нашої головної теми – ініціативи Максима Козицького перейменувати вулицю Винниченка та пропозицій від військової спільноти назвати вулицю в честь короля Юрія І – то краще вулицю перейменувати у честь другого короля Русі Ярополка Ізяславича, якого Папа Римський Григорій VII коронував 17 квітня 1075 року на короля Русі одночасно із його батьком Ізяславом Ярославичем, сином Ярослава Мудрого. Окрім того, внукові Ярослава Мудрого і королеві Ярополкові Благовірному (Ізяславичу), Папа Григорій VII надав Руське королівство у лен Святого Петра. А це означає, що у 1075 році Королівство Русь прийняли у співдружність тогочасних європейських країн, або як кажуть по-теперішньому – в Європейський Союз.

Країна, яку очолював король, належала до християнсько-західної цивілізації, а країна, яку очолював цар (каган) – до азіатсько-ординського утворення. Саме тому між Києвом і Москвою назавжди пролягла ментальна, а відповідно й світоглядна та ідеологічна прірва.

Якщо будівля політичної структури Львівської ОВА буде стояти на вулиці Короля Ярополка, то це означитиме відновлення давнього долучення і утвердження Русі серед європейських народів, а також і нинішній політичний вектор для майбутнього України. Шкода лише, що Максим Козицький раніше не запропонував свою далекоглядну ініціативу. А обурливі протести проти перейменування вулиці Винниченка зумовлені не вродженою зловредністю, а виключно антиукраїнською парадигмою, яку протестантам ще зі шкільної лави міцно вклали поміж обидві півкулі головного мозку.

Ярослав Левків