«Тільки разом ми зможемо побудувати країну для життя», - повна промова Світлани Тихановської

Конференцію «Нова Білорусь», що сьогодні, 8 серпня, розпочала роботу у столиці Литви – Вільнюсі, відкрила своїм виступом її організаторка, лідерка демократичних сил Білорусі Світлана Тихановська. Приблизно 15 хвилин доповідачка зводила свій спіч до думки про об’єднання всіх білоруських демсил та спільний шлях. Звертає на себе увагу те, що вона жодного разу у промові не вжила слова росія, путін та один лише раз словосполучення «критикувати лукашенка». Пояснюватимуть такий «феномен» будуть експерти. політологи та просто хейтери.

Україні Тихановська присвятила коротесенький абзац. Мабуть тому, що її команді наразі не вдається налагодити конструктивного діалогу з з офіційним Києвом і перейти у тепліші стосунки через, в основному, небажання останнього.

Світлана Тихановська також критикувала себе, як політикиню, але подала це так, щоби в опонентів вибити побільше підстав для закидів у свій бік.

Звісно, її слова розберуть на шматки, критикуватимуть об’єктивно та суб’єктивно. Будуть і ті, хто за завданням режиму, особисту неприязнь чи інші причини нівелюватиме всю промову, до слова, непогано написану.

ЗІФ пропонує україномовний варіант звернення Світлани Тихановської.

ПРО СУБ’ЄКТНІСТ І БІЛОРУСІВ

Дуже хвилююся, чи вистачить нам два дні поспілкуватися і подивитися один одному в очі. Чи можемо ми почути один одного. Чи кожен зможе відчути, що його вислухали, і чи знайдемо ми спільно мову щодо основних тем?

Тиждень тому ми запустили форму зі збору зауважень і пропозицій щодо Конференції. І знаєте, якими були дві найчастіші відповіді на запитання: припиніть сваритися та об’єднайтеся довкола спільного плану. З вашого дозволу, я би хотіла сьогодні поговорити про виконання цих прохань.

Я розумію, що перебуваю в унікальній ситуації. Кажу це не тому, що роками займалася політикою і йшла до цього все життя. А тому, що 2 роки тому більшість білорусів у країні та за її межами поставили «пташку» навпроти мого прізвища (під час голосування на виборах президента Білорусі 9 серпня 2020 року, - ЗІФ). Я усвідомлюю, що справа була не в мені, адже я тоді була просто можливістю сказати «ні» диктатурі та «так» змінам. Можливістю проголосувати за своїх кандидатів, котрі не дійшли до цієї миті перегонів. І тепер я маю як честь, так і дуже складний обов’язок звертатися до всіх вас і розмовляти з міжнародним співтовариством на різних рівнях від імені усіх нас. Ось уже 2 роки у нас, - у тієї Білорусі, котра за свободу, і проти диктатури та війни, є недосяжна раніше перевага, - суб’єктність. У нас з’явився політичний інструмент сказати: «Ми білоруси! Ми тут! І ми продовжуємо вимагати змін!».

ПРО СВОЇ ПОЛІТИЧНІ НЕДОЛІКИ

Ім’я Світлани Тихановської перестало належати тільки мені. Воно стало політичним інструментом цілого народу. Якщо відверто, якби на моєму місці опинився хтось інший, можливо він чи вона були би більше готовими до цього. Тому що я чудово усвідомлюю, що я не така лідерка, як, наприклад, Віктор Бабаріко чи Марія Колеснікова. Я не маю такої природної харизми, як у Сергія Тихановського. І нема такого твердого характеру, як у Вероніки Цепкало. Я не така наполеглива, як Павло Латушко. Я не маю і сотої частки витримки Миколи Автуховича та гостроти розуму Вадима Прокоп’єва. Я не володію таким досвідом, як Микола Статкевич або Зянон Пазняк. І взагалі я вважаю, що якби білоруси у 90-их краще чули тих людей, наша країна взагалі би не могла опинитися перед загрозою втрати суверенітету. Я не володію всіма тими сильними якостями цих людей і багатьох інших. Те, що маю я . – це почуття відповідальності та готовність працювати, щоби досягнути того, чого мені не вистачає, чому я не вчилася і що не було мені дано від народження.

ПРО СВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Але я знаю, що таке відповідальність, коли твої рішення виявитися неправильними і принести людям біль. Як і багато хто з вас, я щодня відчуваю провину, що роблю недостатньо, тому що тисячі людей усе ще перебувають в ув’язненні. Я знаю, що таке ризикнути та закликати людей до чогось, а потім бачити, як зачинаються бізнеси, а сім’ї робітників переживають шантаж силовиків. Я знаю ціну своєму слову, тому що режим робить її непомірно високою. Тому щоразу, коли від мене вимагають прийняти якесь рішення чи озвучити це рішення, але разом із тим не намагаються навіть подумати, як це рішення впровадити, і до яких реальних наслідків ці рішення можуть призвести, я беру на себе відповідальність за цей біль, що можу завдати людям. Ось ця відповідальність і вирізняє мене те становище, в я кому я перебуваю.

Так, Тихановська повинна робити більше. Бути рішучішою. Діяти жорсткіше. Але це не гра в шахи. Це життя людей! І кожен день бачачи, що таке тоталітарна система, в котрій рішення потрібно здобувати будь-якою ціною, я знаю, що не маю права ставитися до людських доль як до цінника за досягнення мети. Тому що цифри у новинах – це не статистика. Це життя хлопця, який у 20-му році знімав кросівки, щоби стати на лавочку. А зараз він як доброволець щодня ризикує собою в Україні. Це життя дівчини-лікарки, у якої через публічне звернення до медиків утратила роботу. Але залишається у країні та допомагає сім’ям політв’язнів. Це життя волонтерки з інвалідністю, котра на сьомому десятку років утікає від переслідування, але надсилає повідомлення, що в неї усе гаразд і пише, що «вітебських» просто так не зламати. Це життя політув’язненої Ксенії Луцкіної, котра перебуває у в’язниці з онкологією, яку не лікують. Щоби впоратися з цією відповідальністю – недостатньо однієї людини.

ПРО СПІЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Одна людина не може бути і військовим генералом, і символом змін; і дипломатом, і лідером спротиву; і захисником політв’язнів, і міністром фінансів. Саме тому всі люди, що зібралися тут, котрі слухають і дивляться це, - потрібні мені, потрібні один одному, і потрібні білорусам. І той мандат, що ви мені довірили 2 роки тому, працює тільки тоді, коли я маю взяти кого за руку, і якщо ми стоїмо поряд, а не проти один одного. Ми ж усі знаємо, наодинці цього не зробить ніхто. Тому тільки від нас залежить: будемо ми завдавати один одному ударів у спину чи підсилимо один одного. Щоби в майбутньому народ Білорусі зміг зробити свій вибір: за вас – нових демократичних лідерів, – без сумнівів. Цей вибір – і я кажу про обрання майбутнього президента, про вибори в парламент чи місцеві органи самоврядування, - робитимуть люди, які покладаються на нас, як ніколи. Перед цими людьми не маємо права вважати себе всього лише опозицією. Ми не можемо дозволити собі бути людьми, чиє завдання лише критикувати лукашенка чи перекричати один одного. Наша мета – знайти вихід з політичної, економічної та гуманітарної криз у Білорусі. А зробити це можна тільки разом і за підтримки більшості. Тому якщо ми, які зібралися тут, не ставимо собі за мету об’єднатися, якщо розмовляємо тільки з тими, хто близький нам, а не зі всіма, якщо політика стає кар’єрою, а не способом зробити життя людей кращим, то всі ми зараз можемо встати та вийти. І взяти на себе відповідальність за ту пустоту, що залишимо по собі білорусам.

ПРО «ДОМОГОСПОДИНЮ», КОМПРОМІСИ І СПІЛЬНИЙ ОРГАН

Як би мене не називали: домогосподинею, британською королевою, засланою агенткою, Це жодним чином не змінить життя мого сусіда на житловому майданчику. Саме тому наше з вами завдання створити об’єднання, що працює. Не дозволити режиму, пропаганді й особистим образам роз’єднати нас і дати опонентам привід для тріумфу. І так, сьогодні та кожен наступний робочий день спільної праці кожному з нас доведеться іти на компроміси. Нам усім потрібно буде пам’ятати, що в політиці нема поняття «мені не подобається». Є тільки поняття «чи допоможе це людям, перед котрими ми відповідальні. Ми повинні створити колективний орган керівництва і прийняття рішень. І там повинні бути професійні, авторитетні і сміливі люди. Там обов’язково повинні бути люди, які відповідають за безпеку, за економіку, за службу розвідки. І так, це дуже складні завдання. І люди, які за них візьмуться, ризикуватимуть не лише своєю репутацією, але і безпекою – як своєю, так і своїх близьких. Оскільки вони стануть великою проблемою для режиму. І головне, ці люди мене зараз чують. Адже якщо ви ті, хто з нами зараз не візьмете на себе цю відповідальність, - то хто тоді?!

ПРО ДИВО, ДОВІРУ І 5 ЦІЛЕЙ

Досвід останніх двох років навчив мене, що не можна сподіватися на диво. Якщо щось повинне бути зробленим – потрібно просто брати та робити. А якщо тобі вдаватиметься – до тебе приєднуватимуться інші. І зараз нам не обов’язково погоджуватися один із одним у всьому. Для демократії нормально сперечатися, переконувати, обговорювати, говорити різними голосами. Те, що нам справді потрібно – це довіряти один одному, зосередитися на спільній меті та бути готовими пробачати особисті образи заради спільної справи. Звісно, не потрібно втаємничувати конфлікти, і їх краще обговорювати відкрито. Саме тому я тут. Саме тому завтра ми зробимо відкриту сесію запитань і відповідей, де у будь-кого з вас буде можливість сказати мені все, що ви думаєте, запитати. Решту часу на цій Конференції я закликаю провести у спільній праці, у відкритих дискусіях із напрацювання наступних кроків, спрямованих на 5 завдань:

• звільнити та реабілітувати всіх ув’язнених за політичними мотивами;
• провести чесні, вільні та демократичні вибори;
• відстояти незалежність Республіки Білорусь і вивести з нашої країни іноземні війська;
• відсторонити нелегітимний режим від влади;
• забезпечити, щоби у раїні працювали демократичні інституції.

Я знаю, це звучить так, ніби завдань стало ще більше, ніж у 20-му році. Але нам потрібно зізнатися собі, що у будь-якому випадку нам довелося би зіштовхнутися з цими проблемами і єдиний спосіб впоратися з ними – це діяти, як єдиний народ. А захистити свій народ неможливо у суперечках і на конференціях. Нація проходить становлення у важкі часи. І захистити її можна тільки коли кожен і кожна, і я повторю – кожен і кожна, візьмуть відповідальність за її долю. Відчують приналежність до своєї країни. Знайте, якими би різними ми не були, наша мета – робити один одного міцнішими.

ПРО УКРАЇНУ

Ми з вами опинилися в новій реальності, де ми повинні відстоювати саме існування нашої країни. Де за диктатури війни багато білорусів змушені економити навіть на їжі. Де, щоби допомогти Білорусі, ми повинні допомогти і Україні. Бо без вільної України не буде вільної Білорусі. І навпаки.

ПРО СПІЛЬНИЙ ШЛЯХ

В анкеті, яку ми запускали перед Конференцією, одна людина написала: «Потрібно створити надійні структури роботи та бути прикладом демократії. Показати, як можна бути незгодними, але домовлятися. І навчитися визнавати помилки». Я більш як згідна з цими словами. Ми всі повинні визнати, що шлях до Нової Білорусі – це наш спільний шлях. І ми не можемо виключати цього шляху нікого. Бо, як казав мій чоловік Сергій Тихановський, тільки разом ми зможемо побудувати країну для життя.

Фото Юрій КМІТЬ