Тактика вольового зламу: війна як психологічна пастка

Є війни, де танки наступають, а є – де наступає втома. Тиша, в якій лунає дрон, страшніша за гармату. путін не веде війну за територію – він веде війну за нервову систему. Його головна мета – зламати не фронт, а мозок.

Коли дивишся на російську стратегію без ілюзій, стає очевидно: це не про військову перемогу, а про моральний обвал. Випалена Харківщина, порожні школи, забиті морги, нескінченні атаки по ТЕЦ – усе це не для того, щоб «взяти місто», а щоб посіяти в головах українців оте тлінне «навіщо?».

Власне, це і є головна формула путінізму: якщо не можеш підкорити – виснаж. Якщо не можеш завоювати – розклади. Волю, цінності, зв’язки, розуміння себе як частини чогось більшого. Український спротив – це колективний психічний бар’єр, і його треба не переламати, а розмочити. Повільно, буденно, як вода роз’їдає бетон.

Тому й тіла загиблих «повертають» у форматі медіа-провокацій. Тому й нові «референдуми» – не для легітимності, а для імітації нормальності. Тому й ООН, і нові миротворчі ініціативи – лише театральна димова завіса для чергового удару в тил.

Але найцікавіше – це сама логіка путінської машини. Її парадоксальна ціль – зробити так, щоб українці здалися самі. Щоб одні втекли, інші впали в апатію, а решта – почали сваритись між собою. Це класична гібридна схема, де мішенню є не держава, а колективна психіка. Не армія – а звичка до боротьби.

Тож не дивно, що кремль влітку 2025-го ставить усе на карту. Коли Україна вистоїть – це буде поразка не лише військова, а символічна. Це буде доказом того, що навіть тоталітарна система з арсеналом тортур, дезінформації та ракет – безсила проти нації, яка знає, хто вона є.

А от якщо українська воля здригнеться – тоді почнеться наступ не на Одесу, а на світогляд Європи. Бо там, де не зупинили тирана – він вважає, що йому дозволено все.

Ми не знаємо, де зараз буде умовний «останній бій». Це може бути міст над Дніпром, а може – останній генератор у Миколаєві. А може – ранкове «я втомився» десь у кухні київської багатоповерхівки.

Але кожен цей пункт – вузол спротиву. Бо воля – не ресурс. Це – середовище. Якщо в ньому з'являється тріщина, воно не ламається – воно починає протікати.

Тому допомога Заходу не має бути жестом вдячності – це має бути захист свого власного майбутнього. Бо поки українці тримаються – Захід може жити без ракетної тривоги. Але це – поки.

Максим Голубєв, журналіст, сторінка у FB