Санкції – не панацея: як московські нафта й газ розколювали єдність Заходу

Перше застосування санкцій США проти СРСР – грудень 1939 року після бомбардування радянською авіацією мирного населення Фінляндії та виключення СРСР з Ліги Націй. Паралельно американці запровадили санкції проти Третього райху після пакту Молотова-Ріббентропа. Американське ембарго забороняло постачати до СРСР військові матеріали, зокрема авіаційний бензин. Заборону було скасовано за наполяганням Рузвельта в січні 1941 року, ДО нападу гітлерівської Німеччини, в час, поки СРСР був партнером Третього райху.

Після 1945 року ситуація змінилася настільки докорінно, що постало питання не купівлі Москвою нафтопродуктів, а самостійного експорту радянської нафти на зовнішні ринки. Радянський Союз використав нафту з родовищ Баку, Грозного та Прикарпаття для підтримки дружнього режиму в Болгарії та Фінляндії у 1948 році, внаслідок чого суверенна та незалежна Фінляндія, де не було радянських військ, підписала договір про позаблоковість, відмову від НАТО та врахування «особливих радянських інтересів».

Москва навчилася впливати на світові енергетичні ринки експортом агресії в 1956 році, коли різко накачала Єгипет озброєнням і військовою технікою в ході Суецької кризи через Чехословаччину в стилі «іх там нєт». За наслідками війни поставки сирої нафти з регіону Близького Сходу до Європи впали на 73%. Створивши дефіцит, розробили й механізми його заміщення.

За 10 років між 1955 та 1965 Москва наростила видобуток нафти більше, ніж утричі: з 71 до 243 млн. тонн – за рахунок освоєння нових родовищ Уралу та Надволжя.

Вирішальний момент настав із проривом дешевої радянської нафти на ринки капіталістичних країн, першою з яких стала Італія. Державна італійська нафтова компанія ENI наприкінці 1958 році уклала контракт з «Союзнєфтєгазом» про бартерні поставки нафти в Італію в обмін на синтетичну ґуму. Цьому передувала таємна поїздка президента концерну до Москви. Такий крок виглядав щонайменше дивно з огляду на все попереднє десятиліття, упродовж якого уряд християнських демократів в Римі просто-таки слізно благав Вашингтон і союзників по НАТО не допустити перетворення Італії в нову радянську республіку. Настільки активно тоді гарцювала Компартія Італії. Аби хоч якось набути пристойного вигляду, Італія в 1959 році погодилася розмістити на своїй території американські балістичні ракети «Юпітер» із термоядерними боєголовками.

Які й спровокували драматичні події, відомі в США як Жовтнева, а у нас – як Карибська криза, бо СРСР відповів симетрично, таємно доправивши морем власні ракети та боєголовки на Кубу.

Після Карибської ракетно-ядерної кризи 1962 року США застосували проти СРСР санкції у вигляді ембарго на поставку трубної продукції для будівництва нафтопроводу “Дружба” в межах блоку НАТО. Однак тут «євроатлантична єдність» дала тріщину: проти санкцій виступила ФРН, а Італія та Велика Британія постачали Москві необхідне обладнання та матеріали. Трубопровід «Дружба» запрацював у 1964 році попри санкції США.

Експортний нафтопровід «Дружба», ініційований у 1959 році урядами СРСР, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та НДР, був розрахований, з одного боку, на продаж нафти в Європу за цінами вдвічі нижчими ринкових, а з другого – на тісну технологічну кооперацію з Заходом. Компресорні станції для перекачування нафти та сталеві труби великих діаметрів планувалося закуповувати в розвинених західних демократіях (40 % всіх труб великого діаметру, необхідних для реалізації проектів 7-ої п’ятирічки в СРСР, закуповувались в ФРН та Швеції; відповідно до угоди 1960 року між СРСР та Італією, остання упродовж 5 років отримувала безоплатно поставки сирої нафти в обмін на виготовлення дефіцитних труб).

Така тенденція викликала закономірні перестороги на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні, де розуміли небезпеки кооперації між СРСР та Європою через перспективи політичного тиску.

Так, коли у 1962 році західнонімецькі фірми зобов’язались поставити до СРСР 163000 тон труб великого діаметру на загальну суму 28 мільйонів доларів, США спробували заблокувати цю угоду. Спершу було задіяно механізм створеного в 1949 році Координаційного комітету з експортного контролю, який складав переліки товарів і технологій, що не підлягали передачі чи продажу країнам «східного блоку». Коли комітет не зміг ухвалити заборону, Вашингтону довелося запустити механізми НАТО: 21 листопада 1962 року Рада НАТО ухвалила резолюцію, яка рекомендувала державам-учасницям припинити експорт трубопрокату до СРСР. Уряд ФРН підкорився резолюції, незважаючи на скандал в парламенті, проте ембарго не тривало надто довго. Велика Британія та Італія сприйняли резолюцію як рекомендаційну та виконали заявлені раніше об’єми поставок труб до СРСР, а не-члени НАТО Швеція та Японія просто проігнорували резолюцію.

Коли поставки радянської нафти до Європи перестали бути критичними наприкінці 1970-х років, розгорнулася експансія трубопроводів, що транспортували природний газ. Вперше радянський газ доправлено до Західної Європи ще 1968 року — покупцем стала нейтральна Австрія. Однак справжній переворот на європейському ринку мав зробити газопровід Уренгой – Помари – Ужгород довжиною майже 4500 кілометрів, який мав утричі збільшити радянський потенціал експорту газу.

Враховуючи економічний спад і 25 мільйонів безробітних європейських робітників, конкуренція, що розгорнулась між підприємствами з ФРН, Італії та Франції за радянські замовлення була вражаючою. Загальну суму поставок (обладнання для компресорних станцій, труби широкого діаметру, високоякісний сталепрокат) фахівці оцінюють близько 5 мільярдів доларів. При цьому без зайвого галасу Рада НАТО у 1966 році скасувала резолюцію про ембарго на експорт труб.

У США спробували задіяти механізми блокування поставок продукції та технологій до СРСР через Координаційний комітет з експортного контролю, Міжнародну енергетичну агенцію (IEA), Організацію економічного співробітництва і розвитку (OECD) та Північно-атлантичний альянс. Коли ці механізми не спрацювали, у грудні 1981 року президент США Рональд Рейган підписав указ про заборону експорту до СРСР технологій нафто- і газовидобутку та транспортування; у червні 1982 року санкції було розширено, включаючи європейські підрозділи американських підприємств. Характерно, що міністри закордонних справ Європейського економічного співтовариства (попередник ЄС) оприлюднили спільну заяву, в якій засудили американські санкції.

Уряди Великої Британії, Франції, ФРН та Італії дозволили своїм підприємствам виконувати законтрактовані СРСР обсяги поставок; кредитування будівництва компресорних станцій здійснювали німецькі банки; унікальну гусеничну техніку поставляли японські фірми.

Газопровід Уренгой – Помари – Ужгород розпочав роботу в січні 1984 року. Успішно працює й понині, складаючи чи не найцінніший компонент української газотранспортної системи – поки на повну потужність не включилися проекти російського Газпрому «Північний потік-2», або американського Газпрому – проект «Тримор’я». Після підриву російських «північних потоків» в Європі російський трубопровідний газ все ще отримують Австрія, Угорщина та Сербія.

Юрій Михальчишин, сторінка у FB

P.S. 

Німецькі медіа провели розслідування і зробили невтішний висновок: до Німеччини попри санкційний режим може потрапляти нафта з росії через дочірнє підприємство «Роснефти» Rosneft Deutschland GmbH. Сировину останнє ввозить нібито з Казахстану.

Як пише Українська правда, розслідувачі виявили, що головне митне управління Німеччини на початку вересня зобов’язало митні органи Берліна і Франкфурта-на-Одері «без затримок» пропускати нафту для Rosneft Deutschland.

Тож дочка «Роснефти» в Німеччині може імпортувати сиру нафту без безпосередньої її перевірки на предмет обходу санкцій.