Ще про легітимність Зеленського, або Закони про коней на переправі

Роман Терлецький

Правник, аналітик. Досліджує взаємодію держави і релігійних організацій в Інституті Академії наук України. З початку повномасштабної війни дав присягу Народу України як доброволець ДФТГ м. Києва «Загін №9». Голова церковної ради єдиного в Україні Храму-пантеону загиблим воїнам-героям в російсько-українській війні

Питання легітимності чи нелегітимності президента Володимира Зеленського після 20 травня 2024 року поступово стає головною темою. Поки що в Україні. І поки не буде поставлена крапка всередині країни, її будуть юзати усі, кому не лінь: і за межами країнами, і явно не в інтересах нашої держави.

На минулій прес-конференції президент не дав суспільству ні грамотного роз’яснення цього питання ні альтернативи. Мовляв, «я легітимний, якщо не вірите, то спитайте у Еммануеля [Макрона], який до мене скоро приїде, - він підтвердить. А хто думає інакше - сповідує російські наративи».

Хто з радників Гаранта надоумив його так коментувати і записувати в зрадники держави всіх, хто думає і ставить логічні запитання, залишається таємницею, ба більше, це підкреслює як кадровий голод Офісу так і недалекоглядність консультантів.

 Та мова не про кадрову політику Офісу, а про конституційну кризу, і в цьому контексті хочеться прояснити таке.

Автори Конституції у далекому 1996 році, виписуючи розділ про повноваження президента, навіть подумати не могли, що держава порине у нинішню трагедію, тому й не дали конституційного шансу на пролонгацію повноважень Гаранта під час воєнного стану. Парламенту дали, а президенту – ні, чим заздалегідь підлили масла в і без того яскраве українське політичне багаття. «Легітимність» стала смачною поживою, делікатесом, який просмаковує  як внутрішня опозиція, так і зовнішній ворог.  

Та ми маємо зрозуміти, що в правовому і конституційному питанні існує два взаємодоповнювальних поняття: ДУХ Закону і БУКВА Закону, і нинішня небезпечна ситуація спонукає повернутися до усвідомлення цих понять в контексті того, що над чим превалює. Недавнє звернення Офісу до Конституційного Суду України (КСУ) для трактування БУКВИ Закону у визначенні легітимності нинішнього Гаранта може зіграти сумний жарт, адже суспільство, переслідуваному роками складу КСУ, не довіряє і позитивне рішення може бути сприйняте дуже неоднозначно. Через відомі усім обставини КСУ не виглядає на сьогодні незалежним, відтак його рішення не сприйматимуться суспільством як авторитетні і вільні від впливу Банкової.

Тому з БУКВОЮ Закону все дуже неоднозначно і суперечливо. Тепер перейдімо до його ДУХУ.

На долю Володимира Зеленського випала нелегка місія виправити помилки, яких до нього припустилися усі попередники. І ті, що нас обеззброювали, і ті, котрі підписували нікчемні безпекові угоди, сліпо вірячи у порядність партнерів, і ті, що виводили народ на майдани, не забуваючи при цьому збагачуватися. І свої, Зеленського, помилки, усвідомлення того, що поняття «партнер» може трактуватися двояко: і як друг, і як особа, яка підло скористається моментом, задовольнить свої потреби і кине. У всіх розуміннях кине.

Саме Володимир Зеленський має поставити крапку у війні зі споконвічним, метафізичним ворогом українства. Адже за два роки саме Зеленський підняв цивілізований світ на допомогу Україні, саме Зеленський, як ніхто, розуміє ситуацію у світі і на фронті, саме Зеленський вільно і довірливо комунікує зі світовими лідерами, саме йому вони вірять, і саме від них залежить ситуація на передовій. Саме Зеленський є носієм унікальної інформації, від правильного використання якої залежить наша Перемога.

І складно на сьогодні уявити ситуацію, коли комусь іншому доведеться продовжувати війну, а національна ознака кожної нової влади тикати пальцем на дії попередників і взагалі може завершитись втратою державності.

У цьому контексті не зовсім згоден з тією парадигмою, що взяв на озброєння Офіс президента: хто сумнівається у легітимності, той, мовляв, проти України і живе російськими наративами. Вона хибна у своїй суті. Категоричність, тим більше у стані війни, абсолютно недоречна. Лякати суспільство, об’єднане спільним горем, - шлях в нікуди. І ототожнювати себе з державою також не варто. Краще ототожнити себе з народом, який воює, і попросити підтримку у нього, а не лякати. Народ повірить і підтримає, адже саме джерелом влади і легітимації є Народ.

При Зеленському почалася війна, він її і має закінчити, саме він має або підписати мир, або підняти Прапор перемоги. Без недоречних на сьогодні дискусій про легітимність/нелегітимність, без вишукування ворогів там де їх нема і без недолугих кадрових рішень. Українці мають відчути єдність з владою, а влада, поясненнями правдивої ситуації, має розділити тягар прийняття управлінського рішення з народом. Основою легітимності для Зеленського наразі є не Макрон чи Байден, не скалічена Конституція і суперечливі закони. Його, як Президента України легітимізує одне: довіра народу і віра його діям і словам.

   Роман ТЕРЛЕЦЬКИЙ, правник, аналітик