Путінська війна з утраченими цілями

24 лютого річниця війни. Війни, масштабів якої людство не бачило з часів Другої Світової. Удари балістичних ракет, авіація, танкові клини, РСЗО, окопи, лінії фронту – все це людство прагнуло уникнути понад 70 років. Однак, вранці 24 лютого Путін розбомбив усі наші «ніколи не знову», і вже через місяць ми отримали Бучу й Ізюм, які стали символами трагедії сьогодні, на рівні з Освенцимом та Треблінкою.

Через рік нашого хороброго спротиву постає питання: а що було справжньою метою Путіна? Які справжні цілі він переслідував, розпочинаючи один із найкривавіших конфліктів у Європі? Адже ми тверезомислячі люди не можемо допускати, що путін сам вірить у пропаганду, яку згодовує росіянам. Звісно, він чудово знає, що в Києві немає ніяких нацистів, що Україна не планувала ніяких бойових дій і силових рішень для Донбасу. Оглядаючись назад, я твердо можу сказати, що рік війни був роком постійної зміни путінських цілей та планів: від недопущення розширення НАТО до відстояти коридор у Крим.

15 грудня Путін направив вимоги до НАТО щодо повернення до кордонів 1997 року та відмови у вступі Україні та Грузії. Ці вимоги нібито мали стримати Росію від війни, яка на той час почувалася не захищеною та відчувала загрози. Дивно, але Путін не вимагав від НАТО провести «денацифікацію київського режиму» та «демілітаризацію України». Хоча публічно називає Захід куратором Києва. Тобто можемо бачити, що перед війною головним питанням для Путіна було вирішення стосунків саме із Заходом, а не Україною.

Отримавши логічну відмову, Путін оголосив нові цілі: демілітаризація, денацифікація та звільнення територій Луганської та Донецької областей, і 24 лютого вторгся зі 7 сторін в Україну. Рішучий спротив українців по-факту призвів до колосальних втрат російської армії і її виведення з-під Києва. Фактично, поразка росіян у битві під Києвом і під Харковом ставила хрест на цілях «денацифікації» та «демілітаризації».

Очевидно, що Путін мав визначити нові цілі у війні, хоч і не заявив про них публічно. Рішення приєднати захоплені території до РФ та постійні вимоги переговорів доводять, що новими цілями стали утримання захоплених територій. Саме на це спрямовувались значні зусилля росіян під кінець року. Зрештою, їм навіть довелося відступити з Херсона без бою, і війська звідти мали укріпити нову лінію фронту.

Однак, у міру того, як відбулась мобілізація і вербування зеків у ЧВК Вагнер, Путін вирішив таки спробувати відвоювати Донецьку область. Утримання захопленого Півдня України і спроба захопити всю Донецьку область на сьогодні залишаються головними цілями агресії проти України. Ми розуміємо, що Путін не відмовився від своїх загарбницьких планів, але його реально досяжними цілями у війні на сьогодні є фокус виключно на окремих регіонах.

Таким чином, війна, що розпочиналась як намір зупинити розширення НАТО та захопити Україну, на даному етапі відбувається за декілька регіонів, які не становлять стратегічної цінності для Росії, окрім як сухопутного коридору до Криму. Путін утратив сотні тисяч солдат, зробив Росію найбільш підсанкційною країною світу, отримав додаткове розширення НАТО за рахунок Швеції та Фінляндії і все це, щоби завоювати декілька регіонів України? Невже заради такого варто було розпочинати масштабну війну?

Ми бачимо, що тільки за один рік Путін декілька разів змінював цілі війни. Однозначно, що він буде продовжувати змінювати цілі своєї війни в залежності від ситуації на фронті. Хоробрість українців і солідарність Заходу змусили його зробити свої цілі дуже маленькими і обмеженими. Але можемо не сумніватися, що будь-які мінімальні успіхи російських окупаційних військ знову змусять його розширювати свої цілі. Тому всі разом ми маємо зробити все можливе, щоб єдиною його ціллю у війні стало врятувати свої війська і вийти з України.

Віктор Андрусів, Телеграм-канал (англомовну версію статті опубліковано у блозі Інституту Кенана, США)

Фото wilsoncenter.org