Путін має на меті підірвати ядерний заряд в космосі

Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцоговині (2010-2017 рр.)

Путін має на меті підірвати ядерний заряд в космосі для знищення телекомунікаційних супутників ЄС та США. ЗМІ повідомили, що США занепокоєні планами Кремля розмістити ядерну зброю в космосі, щоб мати змогу атакувати супутники й спричинити глобальний хаос.

За словами голови Космічного командування США генерала Стівена Вайтінга, якщо Росія підірве ядерну боєголовку на низькій орбіті (300-1200 миль), то це виведе з ладу до 10 тис. апаратів, тобто до 80% усіх супутників у космосі. 

Це не тільки стане величезним ударом по військовій розвідці, а й може знищити інтернет, мобільний зв’язок і GPS для значної частини світу, що стане «космічним Перл-Гарбором».

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, Москва посилила активність у космосі, включаючи масштабні перешкоди супутниковому зв'язку та GPS, що вже зачіпають цивільну авіацію у Східній та Південній Європі. Розвідка країн-членів НАТО раніше повідомляла, що РФ розробляє нову зброю, призначену для знищення системи «Starlink», яку Кремль розглядає як серйозну загрозу безпеці Росії. Зокрема, зброя «зональної дії» розпилюватиме хвилю високо щільних уламків у напрямку орбіт супутників, життєво важливих для роботи системи «Starlink». Це негативно вплине на європейський телекомунікаційний та навігаційний простір, створюючи ризики для критичної інфраструктури, транспорту й оборонних систем.

Космос стрімко перетворюється на новий фронт глобального протистояння. Намір Росії розмістити ядерну зброю на орбіті означає якісний зсув від традиційних форм стримування до космічного виміру конфлікту. Відтак захист орбітальних систем стає критично важливим елементом безпеки для кожної країни.

Крім того, це протирічить Договору про космічний простір 1967 року, який закріплює принцип виключно мирного його використання та прямо забороняє розміщення ядерної зброї і зброї масового знищення на орбіті. 

Стратегічна мета Москви полягає у створенні системної нестабільності шляхом підриву технологічної основи сучасного світу. Космос у цьому контексті розглядається як інструмент асиметричної війни, який дозволяє завдати непропорційно великої шкоди противнику.

Це вписується у ширшу логіку гібридної стратегії Кремля. Застосування ядерної боєголовки на низькій орбіті здатне знищити більшість супутників, що фактично паралізує глобальні системи зв’язку, навігації та розвідки. Для Європи це означає не лише військові ризики, а й масштабний колапс цивільної інфраструктури – від транспорту до фінансових систем.

Подібна атака здатна спровокувати масштабну міжнародну кризу та ескалацію конфлікту між провідними державами. Навіть без фактичного застосування, ядерна зброя в космосі вже виконує функцію залякування. Потенційний хаос на орбіті стає інструментом політичного тиску, який дозволяє Москві впливати на рішення західних урядів. Це розширює арсенал гібридних методів впливу Кремля.

Для запобігання війни в космосі європейські країни мають прискорити інвестиції у космічну безпеку та посилити координацію з союзниками по НАТО. Водночас чинна міжнародно-правова база, зокрема Договір про космічний простір 1967 року, вимагає оновлення.

Паралельно Москва включилась у боротьбу з США за іранський уран. ЗМІ повідомляють, що близько 450 кілограм іранського урану, збагаченого до 60%, Москва намагається перетворити на предмет окремого торгу, де саме вона претендує на роль посередника і фактичного розпорядника зазначеного ресурсу.

Значна частина цього запасу знаходиться на об’єктах, які вже зазнали ударів після початку війни 28 лютого, тому йдеться про матеріал, що вже став частиною бойових дій, а не лише дипломатичних схем.

Вашингтон просуває іншу модель, у якій Тегеран або сам передає цей уран, або США, як прямо заявляв міністр оборони Піт Гегсет, забирають його іншими способами, тобто результат досягається через прямий примус.

Повернення Кремля до цієї пропозиції дає Ірану додатковий канал маневру і послаблює американський тиск, відкриваючи простір для затягування переговорів і торгу навколо умов завершення війни.

Росія також підриває легітимність дій США, просуваючи тезу про відсутність доказів створення ядерної зброї, і заперечує власну участь, хоча іранська сторона говорить про військову допомогу з боку РФ, що дозволяє їй зберігати вплив без прямої відповідальності. У такій схемі іранський уран стає для Москви не предметом врегулювання, а засобом тиску, який ускладнює для США контроль над фінальними умовами війни.

Ідея вивезення іранського урану з’явилася не вперше, бо подібні механізми вже використовувалися в ядерній дипломатії для зниження ризиків і винесення найбільш чутливих матеріалів під зовнішній контроль. У таких моделях ключову роль зазвичай відігравали МАГАТЕ або багатосторонні домовленості, де відповідальність, верифікація і доступ до матеріалу не концентрувалися в руках однієї держави. Нинішня ситуація відрізняється тим, що Москва позиціонує себе не просто учасником процесу, а центром зберігання і контролю саме в момент, коли частина запасів уже перебуває на об’єктах, уражених ударами, а отже питання транспортування, обліку і перевірки стає ще складнішим.

Іран при цьому не демонструє готовності безумовно відмовитися від накопиченого урану, а заяви його представників про військову допомогу з боку Росії показують, що між двома сторонами зберігається окремий канал взаємодії, важливий для всієї схеми. За таких умов вивезення урану перестає бути суто технічною процедурою і перетворюється на питання про те, хто отримує право контролювати критичний ядерний матеріал, визначати режим перевірки і впливати на політичну систему врегулювання після війни.

Іран отримує додатковий інструмент для ведення переговорів, бо близько 450 кг урану зі збагаченням 60% - це не просто накопичений обсяг, а ресурс із високою політичною і безпековою вагою. Така кількість збагаченого урану послаблює позицію США, бо дає Тегерану простір для торгу там, де Вашингтон намагається нав’язати односторонні умови.

Факт ударів по ядерних об’єктах означає, що частина цього урану зберігається на пошкоджених майданчиках і може бути розосереджена. Ускладнення інвентаризації, перевезення і перевірки підвищує для США ціну будь-якої силової або контрольної операції.

Публічна готовність Москви забрати іранський уран дає Тегерану додатковий канал маневру в переговорах з США. Чим переконливіше виглядає російська альтернатива, тим важче Вашингтону зберігати модель, у якій саме американський тиск має змусити Іран прийняти нав’язані умови.

Позиція США про готовність забрати уран іншими способами, озвучена міністром оборони Пітом Гегсетом, фіксує для Вашингтону високий поріг ескалації. У таких умовах будь-яка російська схема з вивезенням урану працює проти США, бо ускладнює застосування сили без додаткових політичних наслідків. Зосередження контролю над іранським ураном, збагаченим до 60%, у руках однієї держави шкодить інтересам США, бо переводить питання перевірки і зберігання цього запасу з міжнародних процедур у сферу політичних домовленостей.

Враховуючи це, США поновили санкції проти російських нафтових гігантів «Лукойл» і «Роснефть», скасувавши тимчасові послаблення, що діяли після початку блокування Іраном Ормузької протоки. Хоча Вашингтон дозволяв певні транзакції з російською нафтою для стримування світових цін на нафту, які перевищили $100 за барель, провал мирних переговорів США з Іраном змусив Адміністрацію президента Д. Трампа повернутися до політики тиску на РФ.

Відновлення санкцій США проти російських нафтових компаній свідчить про повернення Вашингтона до жорсткої стратегії щодо Москви. Тимчасові послаблення були тактичним кроком для стабілізації глобального нафтового ринку під час кризи в Ормузькій протоці, однак, зміна безпекової ситуації змусила США знову надати пріоритет геополітичним інтересам, а не ринковим ризикам.

Провал переговорів делегацій США й Ірану в Ісламабаді та ескалація конфлікту навколо іранського режиму аятол підштовхнули США до поновлення тиску на Росію, що може мати різні наслідки: з одного боку, посилення економічного удару по енергетичному сектору РФ, а з іншого – новий виток волатильності на світових ринках нафти.

Фото - Getty Images