Пряма лінія путіна, війна без миру та підготовка до зіткнення із Заходом,— огляд політики росії

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публічні сигнали від путіна під час «прямої лінії», падіння ключових секторів російської економіки, ультимативна переговорна позиція щодо України й спроби юридичного тиску на ЄС через заморожені російські активи свідчать: кремль обрав стратегію затягування війни та гри «all-in», розраховуючи на виснаження України й розкол західної єдності у 2026 році, – в рамках Програми російських і білоруських студій експерти  Антон Оксентюк, Михайло Сінаюк та Ярослав Чорногор представляють новий щотижневий #аналізагресора, в якому вони розбирають актуальні новини внутрішньої та зовнішньої політики росії.

Путінська “пряма лінія”. Про що говорив російський диктатор

На росії основною політичною подією цієї п’ятниці стала так звана “пряма лінія” – пропагандистський формат, коли путін відповідає на питання журналістів та “звичайних росіян”, формально демонструючи своє “єднання” з народом. Але якщо раніше російська пропаганда дійсно використовувала цей формат для підняття внутрішнього рейтингу путіна, то цього разу кремль змінив стратегію.

Усупереч російській же соціології за листопад, яка демонструвала найбільшу (понад 20% усіх опитаних) зацікавленість російського населення у питаннях, пов’язаних виключно із завершенням війни, кремлівський очільник майже всю першу годину заходу присвятив перелічуванню “перемог на фронті” та звинуваченням на адресу України у небажанні завершувати війну. Дійшло навіть до того, що путін привів до студії російського бойовика, якому наказав розповідати про “звірства української армії”. Таким чином меседж кремля був цілком зрозумілим – в його розумінні саме подібні наративи є тим, чого хоче та потребує російський соціум, незалежно від реальної ситуації.

Це також доводить, що ні Україні, ні країнам Заходу не слід розраховувати на думку росіян, як фактор, який формує політичну позицію путіна. Як мінімум стосовно російсько-української війни.

Разом із цим, якщо розглядати путінську “пряму лінії” через призму важливих для України сигналів, ми назвемо кілька моментів, які необхідно проаналізувати. Насамперед вони стосуються теми мирних переговорів.  

путін знову продовжив зосереджуватися на російській позиції “двоякості”. Так, ми одночасно почули й про російські максималістські умови припинення війни (згадка про путінський ультиматум від червня 2024 року), відповідно до якого Україна має віддати москві всі території чотирьох областей, включно з Херсоном та Запоріжжям, відмовитися від шляху до НАТО, обмежити армію та інші радикальні вимоги, і тільки потім росія виявить готовність піти на “запропоновані їй компроміси”, без їх деталізації.

Сама згадка про червневий ультиматум знову порушує питання про те, чи готова москва насправді відмовитися від своїх зазіхань у Херсонські та Запорізькій областях. Адже якщо для них подібна відмова не є тим самим “компромісом”, тоді актуальні переговори є заздалегідь провальними.

Цілком зрозуміло, що друга “компромісна” заява була зроблена, аби наразі не втратити прихильності Дональда Трампа напередодні чергового раунду російсько-американських переговорів, які мають пройти у Сполучених Штатах найближчими днями. Про що це говорить? Існує висока ймовірність того, що саме наступний переговорний раунд дійсно продемонструє, чи можлива зупинка війни на цьому етапі протистояння. Але навіть попри це, очевидно, найближчим часом кремль шляхом розвитку контактів по лінії Віткоффа та Дмітрієва буде продовжувати тягнути час та намагатися звинуватити Україну у зриві або ж затягуванні переговорного процесу. І судячи з тому, які заяви зробив путін під кінець “прямої лінії”, він знайшов новий, фактично найбільш небезпечний для України, фактор тиску.

Мова йде про нову вимогу путіна – зробити так аби “українці, що проживають на території росії, мали змогу проголосувати на виборах на території рф”, при цьому заявивши про цифру у 5-10 млн таких осіб. І це саме та реальна російська мета, на якій неодноразово наголошували експерти Української призми, заради якої росія й веде усіх ці мирні переговори – бажання повернути власний довгостроковий вплив на внутрішню політику України, таким чином отримавши можливість контролювати її суверенітет.

Стратегія цієї путінської заяви теж цілком зрозуміла. Таким чином він отримує новий привід не визнавати “легітимність української влади” після потенційних президентських виборів в Україні. Адже є очевидним, що Київ не піде на подібну російську вимогу. А тому в інтересах України максимально швидко почати працювати з адміністрацією Дональда Трампа та заявити, що з огляду на фізичну неспроможність організувати “процес голосування на російській території”, Київ не піде на такий крок.

Втрата геополітичного впливу через економічний стан

Економічна ситуація в росії починає напряму впливати на її геополітичне становище. Важливо розуміти, що зубожіння громадян не є критичним для кремля. Справжнім крахом для нинішнього режиму є втрата статусу глобальної держави та здатності впливати на світову політику.

Сьогодні російська економіка входить у фазу системної стагнації, яка за всіма ознаками нагадує «британський сценарій» 70-х років: виснаження ресурсів після війни та перетворення колишньої імперії на регіонального гравця. Військовий інструментарій ще працює, але економічний фундамент під ним стрімко руйнується. Системна криза, яку ми спостерігаємо наприкінці 2025 року, має всі ознаки незворотності.

Ключовим чинником дестабілізації є обвал нафтових доходів. У грудні 2025 року ціна на російську нафту марки Urals опустилася до рівня 37–40 доларів за барель, що є найнижчим показником з часів пандемії. Важливо розуміти, що при еталонній ціні Brent нижче 60 доларів, російська нафта продається з рекордним дисконтом у 23–25 доларів. Цей розрив зумовлений посиленням санкційного тиску на «Роснефть» та «Лукойл», а також фізичним блокуванням «тіньового флоту» в Чорному морі. Країни-покупці, такі як Китай та Індія, користуються вразливістю москви, «викручуючи руки» експортерам і забираючи ресурс за ціною, що ледь покриває собівартість видобутку та складну логістику. Оскільки нафтові доходи надходять до бюджету із затримкою у два-три місяці, фіскальний шок від грудневого падіння цін повною мірою проявиться у березні 2026 року.

Паралельно з енергетичним сектором відбувається деградація промислового ядра. Сталеливарний сектор рф за підсумками 2025 року зафіксував падіння виробництва на 20%, що повернуло галузь до показників 2011 року. Внутрішній попит на метал, який є «хребтом» індустріальної економіки та ВПК, фактично рухнув. Найбільші оборонні підприємства, як-от «Уралвагонзавод», змушені скорочувати персонал через дефіцит імпортних комплектуючих та неможливість підтримувати темпи виробництва в умовах вбивчої ключової ставки Центробанку. Бюджетний прогноз, затверджений урядом Мішустіна, офіційно передбачає збільшення державного боргу в шість разів до 2042 року. Це пряме визнання того, що росія більше не може самозабезпечуватися і переходить до моделі хронічного життя в борг.

Соціальний вимір кризи також досяг критичної межі. За десять місяців 2025 року кількість банкрутств фізичних осіб зросла на третину, перевищивши 517 тисяч випадків. У грудні 2025 року споживання впало на 0,9% у реальному вираженні. Люди витрачають більше номінальних рублів, але купують менше фізичних товарів. Економіка «військового кейнсіанства», де високі виплати військовим стимулювали попит, вперлася в інфляційну стелю. Попит падає, збитки бізнесу зростають, а кадровий голод у 3 мільйони осіб унеможливлює будь-який розвиток поза межами виробництва снарядів.

Таким чином, березень 2026 року стає часом, коли кремль опиниться перед неминучим вибором. У цей момент зійдуться три вектори: вичерпаються ліквідні резерви Мінфіну для покриття дефіциту, повний ефект від нафтового ембарго та енергетичної ізоляції ЄС, а також наслідки фізичної блокади танкерів у Світовому океані. путіну доведеться обирати між продовженням війни ціною остаточного перетворення росії на сировинний додаток Китаю без права голосу в міжнародних справах, або фіксацією збитків і пошуком шляхів до нормалізації відносин із Заходом для порятунку залишків економічної суб'єктності.

Крах російського імперського проекту вже зафіксований у цифрах грудневої статистики. Держава, яка претендувала на роль глобального полюсу сили, наприкінці 2025 року виявляється неспроможною забезпечити стабільність власної валюти, промисловості та соціальної сфери. Березень 2026 року не обов'язково принесе миттєву зміну режиму, але він точно принесе усвідомлення того, що росія як велика держава припинила своє існування, залишивши по собі лише борг у 200 трильйонів рублів та армію банкрутів. Для України це означає необхідність збереження стійкості протягом зимового періоду, оскільки навесні ресурсна база агресора впреться в стіну, яку неможливо обійти лише за допомогою пропаганди чи ядерного шантажу.

Зовнішньополітичні новини

Аналіз актуального стану переговорів

Аналіз поточної геополітичної ситуації та стратегічного планування кремля вказує на те, що світ увійшов у період найбільш небезпечної дипломатичної та військової турбулентності за останні десятиліття. Грудневе засідання колегії міністерства оборони рф стало не просто формальним звітом, а публічною декларацією намірів владіміра апутіна щодо переходу до фази «великої війни», яка виходить далеко за межі українського фронту.

Стає очевидним, що будь-які розмови про близьку мирну угоду на цьому етапі є лише формою видавання бажаного за дійсне. путін грає з відкритими картами, прямо заявляючи, що не піде на жодну угоду, яка не фіксуватиме його абсолютну перемогу, тоді як Україна не може прийняти умови, що означатимуть її поразку та подальший державний розпад.

Ключовим маркером цієї безкомпромісності є концепція «історичних земель», яку путін знову вивів на передній план. Це поняття не обмежується окупованим Донбасом чи Кримом; у розумінні кремля воно охоплює всю територію України. Його заява про готовність «звільняти історичні землі військовим шляхом» у разі відмови Києва від «розмови по суті» — це прямий ультиматум, що не передбачає компромісу щодо кордонів.

Більше того, завдання створення так званої «буферної зони» безпеки, озвучене путіним і конкретизоване міністром оборони Бєлоусовим, означає намір окупувати прикордонні регіони України, включаючи Харків та Суми, щоб відсунути фронт від російських кордонів. Бєлоусов прямо вказав, що ключовим завданням на 2026 рік є не стабілізація фронту, а нарощування темпів наступу. Це свідчить про те, що росія готується до сценарію «all-in», ставлячи все на воєнне обрушення української оборони, яке москва вважає неминучим.

Дипломатична гра навколо цих територіальних претензій ускладнюється втручанням Китаю та специфічною позицією адміністрації США. Пекін не зацікавлений у швидкому мирі без здобуття росією нових територій, оскільки для нього це є прецедентом легалізації майбутньої агресії проти Тайваню. Москва, відчуваючи цю підтримку, виставляє неможливі пакетні умови: в обмін на запропоноване Вашингтоном зняття санкцій та повернення контролю над ЗАЕС, кремль вимагає не лише міжнародного визнання нових кордонів, а й гуманітарної капітуляції України — закріплення статусу російської мови та позицій московської церкви. Така ескалація вимог робить будь-який діалог безплідним, перетворюючи переговори на інструмент виграшу часу для підготовки нових ударів.

Особливе місце в стратегії путіна займає Європа, яку він під час колегії міноборони назвав «деградуючою» та позбавленою цивілізації. Відмова від ідеї стати «рівноправною частиною Заходу» свідчить про остаточний розрив і перехід до відкритої конфронтації. Бєлоусов прямо заявив про «форсовану підготовку НАТО до зіткнення з росією на рубежі 2030-х років». Проте аналіз дій кремля вказує на те, що москва не збирається чекати 2030 року. Росія вже почала підготовку до агресії проти Європи, використовуючи війну в Україні як полігон та інструмент виснаження західних ресурсів. Путін робить ставку на внутрішній розкол Європи, призиваючи європейців до зміни «ворожих еліт» на ультраправих та ультралівих популістів, з якими йому буде простіше домовитися на умовах визнання російських сфер впливу. Експлуатація страху європейського населення перед великою війною є частиною цього плану з демонтажу європейської єдності.

Водночас, поки США намагаються запропонувати прагматичний мирний план, європейські еліти, згідно з оцінками видання Berliner Zeitung, потрапили у пастку власної інфантильності. Висуваючи ідеї про введення військ в Україну без реальних ресурсів для їхнього забезпечення, Європа фактично блокує реальний переговорний процес, уникаючи солідарної відповідальності за складні рішення.

Це лише підживлює впевненість путіна у слабкості Заходу. Він бачить, що європейські лідери не готові до «брудних» компромісів, але й не здатні на рішучу військову відсіч. У такій ситуації диктатор відчуває успішність своєї тактики — особливо на тлі гуманітарного тиску через енергокризи в українських містах, які він розглядає як докази деградації спротиву.

Росія свідомо готується до тривалої війни, про що свідчить постановка комплексу «Орєшнік» на бойове чергування та нарощування ядерного потенціалу як основного інструменту стримування Заходу. Кремль переконаний, що Україна незабаром «посиплеться» як на фронті, так і в тилу через енергетичне виснаження та внутрішні чвари. Прогнози Бєлоусова про «неминуче обрушення оборони ЗСУ» та заяви путіна про «розвал української державності» — це не просто пропаганда, а внутрішня переконаність російського керівництва, на якій базується їхнє небажання йти на поступки. Вони вірять, що 2026 рік стане роком їхнього тріумфу, якщо темпи наступу будуть збережені.

Отже, ситуація наприкінці 2025 року демонструє повну відсутність простору для компромісу. путін не приховує своїх планів: воювати, розширювати буферні зони та готуватися до кидка в Європу, якщо НАТО надасть таку можливість. Будь-яка угода до весни 2026 року в нинішніх умовах виглядає для України як шлях до швидкого краху. Майбутнє залежатиме від того, чи зможе Захід — і особливо Америка — перестати бути наївним і зрозуміти, що перед ними ворог, який взагалі не зацікавлений у мирі. Єдиним стримуючим фактором залишається здатність України тримати фронт і підвищувати ефективність своєї оборони, оскільки для путіна сила — це єдина мова, яку він вважає гідною «розмови по суті».

Стратегія центробанку рф для протидії “репараційному кредиту” ЄС 

Протягом останнього тижня ще однією важливою новиною, яка продемонструвала підготовку російської влади до “відповіді” на потенційне рішення про використання Євросоюзом заморожених активів рф в рамках репараційного кредиту для України, стало офіційне рішення центробанку рф подати позов до арбітражного суду москви проти бельгійського депозитарію Euroclear на суму близько $229–230 млрд.

Цілком зрозуміло, що таке рішення буде прийняте на користь російського центробанку. Сама подача позову відбулася ще 12 грудня, таким чином відіграючи роль додаткового фактора тиску на  Бельгію саме напередодні саміту ЄС, на якому європейські лідери мали ухвалити рішення про репараційний кредит. Сама суть російського кроку полягає у тому, аби підготувати юридичний “базис” для того, аби проводити конфіскації активів Euroclear за межами Євросоюзу. Зрозуміло, що в цьому плані мова йде про так звані “дружні” до рф країни. До того ж сам центробанк рф вже заявив про те, що аналогічні “позови” будуть розширені щодо інших європейських банків.

З огляду на те що замість репараційного кредиту європейські лідери домовились про спільну позику на суму 90 млрд євро, подібний тиск з боку москви відіграв свою роль. Проблемою є й те, що якщо у майбутньому ЄС вирішить повернутися до реального розгляду теми репараційного кредиту, подібна стратегія тиску зі сторони кремля все ще буде залишатися “на столі”.