Про F16: трохи нагадувань

Навколо літаків нас чекає багато полярних настроїв. Перша група – ейфоричні настрої. От зараз ми як росіян зупинимо і вони як повтікають від F16. (Ні, не повтікають). 

Друга група – зраджені настрої. “Літаків мало, союзники зрадили, нащо взагалі їх передавали, якщо Путін ще не втік, а ракети ще летять?” Враховуючи, що завдяки старання ворогів і внутрішніх не дуже розумних чи стабільних людей у нас зараз навкруги СУЦІЛЬНА ЗРАДА, багатьох природно чекає “розчарування” тим, що прибуття перших винищувачів не призведе до того, що росіяни втечуть до Барнаулу.  

Звісно, крім вже уражених ЗРАДОЮ ТОТАЛЬНОЮ у другу групу будуть переходити розчаровані з першої. Тому що завищені очікування формують непропорційне розчарування. Тому давайте трохи про раціональне. 

Надані літаки не мають мети докорінно змінити ситуацію на фронті. Не тому, що партнери цього не хочуть, а тому, що не можна бажати неможливого. 

Літаки самі по собі можуть стати фактором Х, якщо ти можеш розплющити вороже ППО і залишити його авіацію на землі. Ну, як американці в Іраку. Але нам такої функції не підвезли та не підвезуть. Росія, яка розпочинала війну з тотальної переваги у повітрі, не зуміла подолати українську ППО і за 30 місяців війни не змогла зробити ані авіацію, ані ракети вирішальним фактором війни. 

Нам, щоби досягнути такого, потрібно було попередні 30 років робити тільки те, що інвестувати в авіацію. І то не факт, що ми би зуміли досягнути бажаної деякими спостерігачами картини. Бо це надто дорогий та амбіційний план. І в плані техніки, і в плані інвестицій у науку й інфраструктуру, й у питанні підготовки пілотів. Пройти відповідний шлях за 2,5 роки навіть за допомоги партнерів – неможливо. 

Але кожен літак, навіть якщо він не веде до капітуляції Путіна за 15 хвилин, зменшує можливості росіян – можливості завдавати ударів КАБами по військовим і цивільним, дозволяє ефективніше збивати ракети й ударні БПЛА ворога, зменшує тиск на лінію фронту, на енергетику, на критичну інфраструктуру загалом. 

Кожна партія F16 не зводить до нуля ймовірність того, що росіяни влучать у чергову лікарню чи будинок. Але значно зменшує імовірність цього. Війна, як явище, –  це взагалі гра ймовірностей. Будь-яке покращення балансу на нашу користь – це добре. 

Тобто кожен літак стає компонентом дуже багатофакторної війни, де працюють люди, арта, бронетехніка, БПЛА, наземна ППО тощо. Тим компонентом, який буде працювати на подальше виснаження Росії і вичерпання її військового потенціалу. І так, коли країна гонить на фронт танки 50-их років, розповідати про її “невичерпні ресурси” доволі кумедно. 

Хочемо більшого? Так, це природно. Хочете швидше? Це теж природно. Але я, якщо чесно, не бачу ніяких “підводних каменів” у історії з літаками. Підготовка пілотів, інфраструктури, розгортання геть незвичних бойових машин такої складності за 2 роки – це, насправді, до біса швидко. На рівні окремого подвигу. 

Тим більше для України поки немає іншого плану, ніж виснажувати ворога, поступово розширюючі власні технічні можливості. І так, ці літаки та ті, які ще прийдуть – основа нашої післявоєнної безпеки. Бо країна з літаками та ракетами вже набагато більш небезпечна ціль для нової агресії, ніж країна фактично без літаків і ракет, якою ми були до 24.02.22. 

Тому не очікуємо див. Але свій внесок літаки зроблять. В те, щоб Україна збереглася як держава, і ми знову жили у мирній країні. 

Дякую за увагу. 

Юрій Богданов, фахівець із комунікацій та проєкт-менеджер, ТГ-канал