Від Муссоліні до Трампа: як політики намагалися керувати футболом

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

Футбол давно перестав бути лише грою двадцяти двох людей за одним м'ячем. Це ще й гра президентів, прем'єрів, диктаторів, королів та інших високопоставлених уболівальників, які час від часу щиро переконані, що їхній статус поширюється навіть на рішення арбітра.

Чемпіонат світу-2026 лише нагадав стару істину: телефонний дзвінок до президента ФІФА іноді стає не менш популярним сюжетом, ніж красивий гол через себе.

Трамп і червона картка, яка раптом перестала бути червоною

Найсвіжіший приклад уже став однією з головних тем світового футболу. Після вилучення нападника збірної США Фоларіна Балогуна ФІФА несподівано призупинила дію автоматичної дискваліфікації, дозволивши йому вийти на матч 1/8 фіналу проти Бельгії. Це сталося після особистого звернення президента США Дональда Трампа до керівництва ФІФА. Формально організація пояснила рішення застосуванням статті 27 дисциплінарного кодексу, наполягаючи, що дисциплінарний орган є незалежним. Однак у футбольному світі це викликало хвилю звинувачень у політичному тиску, а бельгійська сторона навіть заявила про можливість юридичного оскарження. 

А далі сталося найнеприємніше для прихильників теорії політичного всемогуття. Бельгія спокійно розгромила господарів турніру — 4:1.

Виявилося, що президент може скасувати дискваліфікацію, але не може навчити команду захищатися від бельгійських контратак. 

Це вже було. І не раз. Власне, якщо заглянути в історію чемпіонатів світу, можна побачити цікаву закономірність. Політики регулярно намагалися допомогти своїм збірним. А футбол майже завжди їм мстився.

Італія-1934. Муссоліні

Це класичний приклад політичного втручання. Режим Беніто Муссоліні зробив чемпіонат світу інструментом державної пропаганди. Історики досі сперечаються щодо масштабів тиску на суддів, однак більшість погоджується, що політичний вплив був величезним.

Італія стала чемпіоном. Але разом із золотими медалями отримала й репутацію турніру, який десятиліттями згадують із підозрою.

Аргентина-1978. Генерал Відела

Поки світ захоплювався футболом, військова хунта використовувала чемпіонат для легітимізації режиму. Найбільше суперечок викликав матч Аргентина — Перу (6:0), який відкрив аргентинцям дорогу до фіналу. Жодних юридичних доказів змови так і не було знайдено. Проте підозри живуть уже майже пів століття. А ім'я Хорхе Рафаель Відела сьогодні асоціюється зовсім не з футболом.

Іспанія-1982. Король без втручання

Попри статус господарів, іспанська влада практично не втручалася у футбольні рішення. Результат? Іспанія вилетіла значно раніше, ніж очікували власні вболівальники. І ніхто не звинувачував президента чи короля. Іноді це теж чесний вихід.

Іронія полягає в тому, що найменше підозр викликали саме футбольні результати.

Чому це майже ніколи не працює?

Політики часто переоцінюють свої можливості.

Вони можуть відкрити стадіон, вручити кубок, сфотографуватися з командою та навіть подзвонити президенту ФІФА.

Але вони не можуть забити пенальті, виграти верхову боротьбу, перекрити передачу Де Брюйне, врятувати воротаря після виходу один на один.

Футбол має дивовижну властивість. Він дуже швидко повертає всіх із політичного Олімпу на газон.

Від Муссоліні до Трампа

Історія зробила красиве коло. У 1934 році диктатори намагалися керувати футболом через державну машину. У 1978 році генерали використовували чемпіонат як політичний спектакль. У 2026 році президент найвпливовішої демократії світу, за повідомленнями, особисто просить переглянути червону картку нападнику своєї збірної. 

Часи змінюються. Методи стають цивілізованішими. А реакція футбольного м'яча залишається незмінною. Йому абсолютно байдуже, хто телефонував президенту ФІФА. Бо після фінального свистка на табло залишаються лише цифри.

І якщо там 1:4, жоден президентський указ не перетворить їх на 4:1.