Парад страху: як 9 травня стало ганьбою для путіна та символом деградації - огляд політики росії

Ярослав Чорногор

Директор програми російських і білоруських студій аналітичного центру Рада зовнішньої політики "Українська призма". Кандидат історичних наук. Закінчив історичний та економічний факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

росія входить у новий етап системної кризи: навіть зростання цін на нафту не рятує федеральний бюджет від рекордного дефіциту, а підготовка до параду 9 травня перетворилася на ганебну операцію з виживання режиму. При цьому кремль дедалі відвертіше демонструє неготовність до реальних мирних переговорів. Водночас москва стрімко втрачає вплив на Південному Кавказі, де Вірменія фактично розпочала курс на стратегічне зближення з ЄС, - в рамках Програми російських і білоруських студій експерти  Антон Оксентюк, Михайло Сінаюк та Ярослав Чорногор представляють новий щотижневий #аналізагресора, в якому вони розбирають актуальні новини внутрішньої та зовнішньої політики росії.

Аналіз актуального стану російського бюджету

Протягом останнього тижня ми отримали перше практичне розуміння того, в якому стані наразі перебуває російський бюджет після початку нової війни на Близькому Сході, яка призвела до різкого зростання світових цін на нафту. Для росії це стало суттєвим фактором фінансової підтримки, оскільки до цього ситуація з бюджетом стрімко погіршувалася.

Перш за все йдеться про статистику виконання федерального бюджету рф за січень–квітень 2026 року. Згідно з офіційними даними, за перші чотири місяці року дефіцит бюджету становить 5,8 трлн рублів, або 2,5% ВВП. Це вже суттєво більше за поточний річний план дефіциту - 3,7 трлн рублів. Для порівняння: за аналогічний період 2025 року дефіцит федерального бюджету складав 2,9 трлн рублів.

Однак для нас важлива не лише загальна цифра дефіциту за січень-квітень, а насамперед те, як змінилася ситуація саме у квітні, коли росія почала отримувати додаткові доходи від зростання цін на нафту. Саме тут ми бачимо показовий момент. Так, навіть попри різке покращення нафтової кон’юнктури, дефіцит бюджету за квітень зріс ще приблизно на 1,3 трлн рублів.

Це означає, що додаткові нафтогазові надходження не змогли зупинити погіршення бюджетних проблем. Так, у березні нафтогазові доходи російського бюджету становили 617 млрд рублів, а у квітні - 856 млрд рублів. Тобто місячне зростання склало приблизно 239 млрд рублів. Слід нагадати, що у січні та лютому 2026 року росія отримувала від нафтогазових доходів лише 331 млрд і 314 млрд рублів, відповідно. Такі показники були для москви фактично катастрофічними, адже вони створювали величезний розрив між доходами та різко збільшеними витратами на війну.

Водночас квітневе зростання нафтогазових доходів не змінило головного тренду. Навіть отримавши додаткові сотні мільярдів рублів завдяки дорожчій нафті, російський бюджет все одно продовжує погіршуватися. Причина цього достатньо очевидна: витрати зростають швидше, ніж держава здатна нарощувати доходи.

За січень–квітень 2026 року витрати федерального бюджету рф збільшилися на 15,7% порівняно з аналогічним періодом минулого року, тоді як доходи, навпаки, скоротилися на 4,5%. Таким чином, зростання цін на нафту дало росії лише тимчасову фінансову передишку, але не вирішило структурну проблему бюджету.

Ситуація навколо російського параду 9 травня

Травень 2026 року зафіксував остаточний перехід російської державної системи в режим екзистенційного страху, де підготовка до «сакрального» параду 9 травня перетворилася з демонстрації сили на масштабну операцію з виживання режиму.

Параноя кремля, яку відзначають як міжнародні експерти, так і внутрішні спостерігачі, стала публічною в момент, коли російська влада почала шукати зовнішніх посередників для забезпечення «тиші» в день свята.

Проте спроби випросити гарантії безпеки лише підкреслили вразливість кремля, чия впевненість у контролі над небом остаточно розвіялася після паралічу понад 40 аеропортів у центральних та східних регіонах рф. Атаки на авіаційну інфраструктуру поставили москву в ситуацію класичного цугцванга: будь-яка силова «відповідь возмездія» за ці інциденти лише розв'язує руки Україні для ударів безпосередньо під час святкувань, тоді як мовчання остаточно девальвує статус путіна як «сильного лідера».

Стратегічна пастка поглиблюється через критичний дефіцит засобів протиповітряної оборони. Стягування комплексів «Панцирь-С1» та інших систем ППО з регіонів до столиці, зафіксоване розвідками та підтверджене експертами ISW, створило величезні «дірки» в обороні глибокого тилу.

Як зазначив командувач Сил безпілотних систем ЗС України Роберт Бровді, саме це ослаблення регіональних рубежів відкриває перед українськими дронами шлях до практичних, а не лише символічних цілей.

Поки кремль фокусується на захисті «картинки» на Красній площі, стратегічні енергетичні та військові об'єкти в тилу залишаються фактично беззахисними. Це демонструє ієрархію страхів режиму: збереження власного фасаду є важливішим за захист реальної життєздатності держави.

2026 рік став роком фінального руйнування міфу про недоторканність російських тилів. Сакральна дата, яка десятиліттями слугувала фундаментом консолідації суспільства навколо влади, тепер стала джерелом дестабілізації та приниження. Паралізовані авіавузли, тисячі людей у закритих аеропортах та небо, що прострілюється дронами, стали реальним фоном для військового маршу.

У цій ситуації парад перестає бути інструментом геополітичного впливу, перетворюючись на вразливу мішень, що змушує кремль щохвилини обирати між ганьбою відкритої безпорадності та ризиком катастрофічної поразки під прицілом телекамер.

Російська система безпеки, виснажена економічним дефіцитом та втратою ініціативи, більше не здатна приховувати очевидне: війна повернулася в серце росії, диктуючи власні правила навіть у найбільш «священні» для режиму дні.

Кремль блокує тристоронні мирні переговори

Ще однією важливою новиною останнього тижня стало те, про що експерти Української призми зазначали протягом останніх кількох місяців - кремль дедалі очевидніше демонструє, що на цьому етапі не зацікавлений у реальних мирних переговорах. Щобільше, москва в черговий раз дала зрозуміти, що навіть виконання її територіальних ультиматумів не означатиме автоматичного завершення війни.

Йдеться про нову заяву путінського помічника з питань зовнішньої політики Ю. Ушакова, одного з ключових російських посадовців, який безпосередньо займається переговорним треком і, на відміну від багатьох інших високопоставлених представників російської влади, зазвичай артикулює саме реальну поточну позицію путіна.

Так, Ушаков заявив, що новий раунд тристоронніх переговорів за участі України, США та рф є «недоцільним», доки Україна не «виведе війська з підконтрольної їй частини Донецької області».

Однак головна проблема полягає навіть не лише в цій територіальній вимозі. Набагато важливішим є другий елемент заяви Ушакова. За його словами, після того як Україна гіпотетично виконає цю вимогу, лише «відкриється шлях до довгострокового мирного врегулювання», а бойові дії лише «призупиняться».

Саме це формулювання є ключовим, адже навіть у разі гіпотетичного виконання Україною територіального ультиматуму москви, кремль не збирається автоматично зупиняти війну. Іншими словами, здача територій, у російському баченні, є не умовою миру, а лише попередньою умовою для "початку реальних переговорів". Після цього москва, цілком очевидно, згадає свої традиційні ультимативні вимоги: обмеження української армії, блокування євроатлантичного курсу України, повернення проросійського дискурсу у внутрішню політику, зняття частини санкцій, відновлення можливостей для прямого фінансування російських проєктів в Україні та загальне обмеження українського суверенітету.

А тому очевидно, що ця територіальна вимога виставляється саме з розрахунку на її нереалістичність, а у гіпотетичному випадку її виконання вона не зупинила б війну, а лише відкрила б простір для нових російських вимог, заради яких кремль і розпочав повномасштабне вторгнення - встановлення політичного контролю над Україною

У цьому ж контексті слід розглядати й заяву речника путіна Д. Пєскова про потенційну готовність російського президента вести переговори з ЄС, але без ініціативи з боку кремля. Адже є цілком очевидним, що дана формальна відкритість ніяким чином не відміняє ультимативні та нереалістичні вимоги москви.

Таким чином, ми досі перебуваємо в ситуації, коли реальні зміни в російській переговорній позиції можливі лише за умови суттєвого погіршення економічного становища росії. Адже необхідно пам'ятати, що сам тристоронній формат переговорів став можливим через поєднання двох факторів: наростання проблем у російській економіці в другій половині 2025 року та дипломатичного тиску з боку адміністрації Дональда Трампа. Наразі ці фактори для кремля виглядають менш жорсткими. Саме тому за нинішніх умов не варто очікувати позитивних зрушень у темі мирних переговорів.

Зменшення російського впливу на Південному Кавказі

Геополітична конфігурація Південного Кавказу у травні 2026 року зазнала незворотної трансформації, що ознаменувала собою остаточний демонтаж російської монополії в регіоні та перехід Вірменії до стратегічного партнерства з Європейським Союзом. Серія політичних подій 4–5 травня в Єревані, зокрема проведення форуму Європейської політичної спільноти та першого саміту Вірменія-ЄС, стала точкою неповернення, де Вірменія офіційно відмовилася від статусу «молодшого партнера» москви на користь інтеграції в західну архітектуру безпеки.

Цей дипломатичний прорив, підкріплений бажанням Нікола Пашиняна вступити до ЄС та візитом Емманюеля Макрона до Ґюмрі — безпосередньо в зону розташування 102-ї російської військової бази — продемонстрував повну неспроможність кремля виступати гарантом стабільності. Москва, яка роками маніпулювала конфліктом навколо Карабаху для збереження ролі «арбітра», після завершення гарячої фази протистояння опинилася в ізоляції: її традиційні інструменти впливу, як-от ОДКБ, де-факто паралізовані, а спроби тиску через МЗС та виклики послів виглядають як агонія колишнього впливу.

Слабкість росії на Кавказі є прямим наслідком її внутрішнього економічного виснаження та військового тупика в Україні. На тлі дефіциту федерального бюджету рф, який за перший квартал 2026 року, яке ми вже писали, сягнув критичних 4,6 трильйона рублів через систематичні удари по експортній інфраструктурі та НПЗ, кремль втратив здатність до фінансового маневру.

Єдиним важелем впливу, що залишився у розпорядженні путіна, є енергетичний шантаж та погрози економічними збитками, проте нагадування про «пільгові» ціни на газ на фоні загальної деградації російської економіки вже не здатні зупинити дрейф Єревана на Захід. Російська пропаганда, намагаючись дискредитувати курс Пашиняна через наративи про «українізацію» та втрату державності, лише підкреслює ідеологічне безсилля москви, яка більше не може запропонувати сусідам конструктивної моделі розвитку.

Формування на Кавказі «двоконтурної системи» альянсів, де один вектор орієнтований на вісь Азербайджан–Туреччина, а інший — на Вірменія–ЄС, створює нову реальність, у якій російська присутність стає зайвим та токсичним рудиментом.

Поки Азербайджан прагматично зміцнює позиції, використовуючи логістичну слабкість рф, Вірменія інституціоналізує мир за посередництва Брюсселя та Парижа, залучаючи європейські інвестиції як запобіжник проти майбутньої агресії.

Наближення вирішальних парламентських виборів у Вірменії 7 червня змушує кремль робити ставку на проросійські сили та активізувати ресурси «м’якої сили», проте ці спроби виглядають запізнілими.

Процес витіснення росії із Південного Кавказу, синхронізований із її внутрішньою рецесією та втратою технологічного доступу, підтверджує системний розпад імперського впливу, відкриваючи простір для нових гравців та остаточної інтеграції регіону в глобальну систему міжнародної безпеки, де національні інтереси колишніх сателітів москви більше не залежать від волі кремля.