«Ми, шановні білоруси, з вами взагалі хто?» Чому ООН кличе до Нью-Йорка Лукашенка – і в цьому можна звинувачувати лише самих себе

Майже через три роки репресій у ЗМІ з'являється новина: Лукашенко мають намір запросити до нью-йорка на саміт ООН. І в білорусів виникає німе питання: «що-о-о?!». ми (видання KYKY – ЗІФ) могли би випустити колонку, звинувативши міжнародних дипломатів у забудькуватості та непостійності, але буде інший текст: у якому Крістіна Ріхтер та Анастасія Костюгова пояснюють, чому ООН не збожеволіла, і яку найголовнішу помилку припускають білоруси прямо зараз.

Крістіна Ріхтер – радниця Тихановської з правових питань. Анастасія Костюгова раніше теж працювала в Офісі, але зараз є співзасновницею StratComLab, лабораторією стратегічної комунікації. Рік тому, 2022-го, Крістіна з Настею були на форумі ООН, де представили альтернативний громадянський огляд – на противагу доповіді білоруського МЗС. А сьогодні пояснюють, як у списку запрошених опинився Лукашенко та що тепер нам усім із цим робити.

Глава 1, у якій Ріхтер пояснює, чому ООН абсолютно легально кличе диктатора до Нью-Йорка

Як білоруску, мене, звичайно, обурює, що 2023-го Лукашенка звуть на саміти до Нью-Йорка, але як юристка я зовсім не здивувалася. Перше, що треба розуміти: ООН – це майданчик для держав. А для ООН представником держави вважається або президент або той, хто здійснює ефективний контроль над територією. Відповідно, і тиран, який захопив контроль, є особою, з якою ООН може і комунікуватиме. Просто тому, що це відповідає внутрішнім консервативним процедурам організації.

Але навіщо Лукашенка взагалі покликали та що хочуть із ним обговорювати? Це цікавіше питання. Всю інформацію з цього приводу ми знаємо із продержавних медіа. Зазначу, що білоруська пропаганда часто перекручує факти. Ще за часів, коли я займалася питаннями освіти в Білорусі, ми мали зустріч із європейськими чиновниками в рамках Болонського процесу. Після цього на «БелТА» я прочитала фразу одного з європейців про розподіл студентів зовсім в іншому контексті, ніж він її вимовляв. Можливо, читаючи новини про саміт і Лукашенка, ми стикаємося з подібною ситуацією. По-перше, я не бачила повного тексту запрошення – лише окремі цитати з листа генерального секретаря ООН Антоніу Ґутерріша: «Я з нетерпінням чекаю на Вашу особисту участь у Саміті та Ваш внесок у те, щоб він став поворотним моментом для ЦСР» (Цілей сталого розвитку – ЦСР). Звучить як дуже стандартне, ввічливе звертання, написане англійською, ніж як щось вкрай унікальне, як роздули це пропагандисти.

Другий момент стосується фрази, яку цитували у провладних ЗМІ – що «Білорусь передова та її досвід потрібно імплементувати для інших країн» (ідеться про слова директорки управління ООН Гві Йоп Сон – прим. KYKY). І хоча директорка говорила про конкретну частину досягнень, пропаганда подала її слова в потрібному для себе ключі – що Білорусь уся цілком дуже прогресивна та досвідчена, і з неї треба брати приклад (ми всі розуміємо, що це не так).

Білоруси перебувають у стані інформаційної війни, в якій пропаганда видирає слова з пісні та подає їх під своїм соусом. Ми маємо пам'ятати про це – і не лише не реагувати на вкиди, а й розбиратися в суті, що справді сталося. Особисто мені здається, що новину про візит Лукашенка до Нью-Йорка сильно роздмухали. Найімовірніше, ООН запросила представників країни, а не «суверена».

Один із головних принципів ООН, організація просто не може заблокувати чиюсь присутність, сказавши: «Ви – диктатор, який вчинив злочин проти людяності, ми з вами не спілкуватимемося». Навпаки, навіть якщо саміт відбувається у Нью-Йорку і проти диктатора діють санкції. Так, між ООН та США укладено угоду, згідно з якою і Штати не можуть перешкоджати участі у заходах організації, у тому числі щодо видачі віз. Однак у Штатах можуть, наприклад, встановити обмеження щодо пересування: умовно, Лукашенкові дозволять переміщуватися лише за три кілометри від саміту, або від аеропорту до готелю та будівлі ООН, і назад.

Навіщо взагалі потрібний цей саміт?

Існує цикл досягнення ЦCР. Нинішній триває до 2030-го – до цього року кожна країна має двічі добровільно звітувати в ООН про результати. Вперше Білорусь надала звіт 2017-го, потім – 2022-го, хоча не мала так швидко звітувати повторно. Цікавий факт: представники режиму вже заявили, що звітуватимуть і втретє – 2025-го, без примусу, вони самі так вирішили, хоч і не зобов'язані.

Цей факт свідчить, що режим Лукашенка використовує ООН як механізм комунікації зі світовою спільнотою. Намагається частіше демонструвати іноземним екс-партнерам, що в Білорусі за диктатора нібито все колоситься і розвивається, намагаючись налагодити відносини із Заходом. Плюс одна зі специфік ЦУР – це виділення фінансування на досягнення поставлених цілей. Ще до 2020-го у Білорусі реалізовували багато програм, можна сказати, країна була передовиком у проведенні заходів щодо ЦУР. Потім стався 2020-ий, але 2021-го, через рік репресій, режим знову заявляє, що поїде звітувати в ООН і робить це 2022 року.

Тому ми спільно із правозахисниками і представниками громадянського суспільства запустили зі свого боку збір альтернативного огляду щодо ЦУР. Якщо представники режиму говорять в ООН цифрами, умовно, у країні 100% населення мають доступ до освіти, в нашому огляді ми орієнтувалися на якісні зміни – розповідали, яка це освіта. У підсумку звіт був представлений дипломатичному корпусу в ООН, а на Форумі високого рівня 2022-го із двохвилинним спічем виступила Настя Костюгова як представниця громадянського суспільства. Ми ставили собі завдання не допустити, щоби на майданчику ООН пролунали лише позитивні звіти щодо Білорусі – так і сталося. Потайки, я трохи приписую і собі цю заслугу.

Головне, що хочеться донести до білорусів зараз: ООН – бюрократична та консерваторська, але я не оцінювала би ці якості лише з негативної точки зору. Світова спільнота, звісно, має адаптуватися під обставини – наприклад, під такі явища, як поява демократичних сил, які можуть представляти країну, але не перебувають у ній, або коли одна із країн-постійних членів Ради безпеки ООН стає агресором і розв'язує жорстоку війну. Але якщо ООН як глобальний майданчик реактивно реагуватиме на всі зміни у світі, які не пройшли випробування часом, мені як юристці здається, що розпочнеться серйозний хаос.

Незважаючи на те, що багато хто з нас багато подорожував, розвивався і навчався, здебільшого білоруси мають дуже закрите уявлення про світ і процесах у ньому. Режим насаджував нам цю позицію роками: давайте ми в себе спочатку розберемося, а решта світу нас начебто і не стосується. Але будь-яка країна не існує сама собою — вона перебуває у великій міжнародній системі, де діють свої підвалини та порядки.

Глава 2, де Костюгова розповідає, чого ми не знали про ставлення міжнародних дипломатів до білорусів: Стільки людей виїхало, чим вони зайняті?

Рік тому ми із Крістіною полетіли до Нью-Йорка, на саміт ООН із ЦСР. Для мене міжнародне право та політика – нові речі, тому я не соромлюся ставити примітивні запитання. Наприклад, про те, чому я виступаю як представниця громадянського суспільства, співорганізаторка жіночого руху в Білорусі. «Бо ти не можеш виступати як представниця політичного суб'єкта (а тоді я працювала в Офісі Тихановської), оскільки такий суб'єкт в ООН від країни може бути один, і в даному випадку це МЗС як представник офіційної влади», - відповіли мені.

Ага, подумала я, тобто в міжнародній свідомості Офіс – достатньо політичний суб'єкт, щоб із ним не працювали правила, які працюють з організаціями громадянського суспільства в усьому світі, але все ще недостатньо політичний суб'єкт, щоби бути на ООН цілком замість білоруського МЗС. Приблизно це мали на увазі американські дипломати, коли сказали мені, що ви щодня своїм існуванням творите один прецедент за одним у міжнародному праві. І це звучить круто, але насправді означає, що приблизно ніхто не розуміє до кінця, що з нами робити, як з нами взаємодіяти – практики немає, правил немає, все вигадується на ходу.

Завдання в ООН у нас були різні. Якщо просто, Крістіна і правозахисники зробили всю роботу, власне сама альтернативна доповідь щодо ЦСР у Білорусі. Моя ж робота полягала в тому, щоби «білоруси наробили переполоху», як я сама для себе її визначила тоді. Тобто вкласти у дві хвилини виділеного мені виступу все обурення білорусів щодо того, що ми щойно почули потік лицемірства та маніпуляцій (а я виступала одразу після представниці білоруського МЗС), і встигнути розповісти про те, що ми тут загалом свій звіт зробили, і якщо ви його шануєте, вам про «успішність» Білорусі в ЦСР стане все дуже зрозуміло. Також треба було спровокувати присутніх дипломатів і чиновників з інших країн висловитись представниці МЗС про те, що вони думають про це все. Я цілком спокійно можу констатувати, що все це вдалося. Білоруське МЗС того дня відчувало себе дуже некомфортно та було «спіймане за руку, як дріб’язковий злодій» декілька разів.

Але ось минув рік, Лукашенко їде на саміт ООН. Крістіна каже, що нічого дивного, він представник влади, яка здійснює «ефективний контроль» над країною. Напевно, вона має рацію.

Але це означає лише одне: схоже, ми недостатньо все робимо.

Зараз, коли я вже представниця своєї власної організації, а не Офісу, можу дозволити собі більше говорити вголос. Наприклад, про те, що європейські й американські політики та дипломати, незважаючи на свої заяви на підтримку про сміливість білорусів чи своє занепокоєння, не вважають, що білоруси роблять достатньо. Вони не просто так не вважають, вони заявляють про це вголос. «Послухайте, - кажуть вони, - але чому ви вважаєте, що ми маємо робити більше, ніж самі білоруси? Якщо якась ситуація обурює людей, чи можемо ми дізнатися про це від когось, окрім Тихановської? Адже стільки людей уже виїхало, чим вони зайняті? Коли вони виїжджають і не виявляють жодної помітної політичної активності навіть у безпеці, вже вибачайте, неважко починати робити висновок, що завданням було просто виїхати».

Бам. Болісно. Але, певно, справедливо. Не виключено, що я би на їхньому місці думала приблизно так само. За ці майже три роки мені доводилося чути ще багато неприємної правди, але вся вона про одне – про нашу суб'єктність.

Ми, шановні білоруси, з вами взагалі хто? Чи маємо свою мету, свій національний інтерес? Чи не проти диктатури та війни, а «за»? Ми яке майбутнє собі хочемо? На що ми заради нього готові? Яка наша позиція і чи готові ми її відстоювати?

Якось іще, крім «ну, у нас є Тихановська, це її робота». Тому що політик без активності громадянського суспільства не має достатньої ваги, щоби здійснювати реальні зміни. Іншими словами, феномен Тихановської – досягнення білорусів та їхньої спільної громадянської активності у 2020-му році, яким ми не користуємося сповна. Демократичні політики – наш інструмент відчиняти будь-які двері та, якщо потрібно, розбивати стіни. Наш підсилювач голосу, який ми, як народ, маємо спрямовувати, але ми не робимо цього. Ми, як громадянське суспільство, часто не є джерелом ініціативи, а за звичкою чекаємо, що її виявлять «згори».

Що це все означає? Це означає, що ми в унікальній ситуації. У нас, як у народу, що опирається диктатору, є суб'єкт. Він дивний, він спантеличує міжнародних юристів, він не такий, як звикнули – але він є. Російська опозиція лише мріє про подібне на конференціях про сумне майбутнє Росії, міжнародні партнери прицмокують язиком і кажуть «ви не повинні це втратити, тому що такого майже не буває». Усі ми за кордоном – які виходять на мітинги озвучити свою позицію, виступають у місцевих ЗМІ, вступають до місцевих організацій чи навіть парламентів для відстоювання білоруських інтересів, організовують ініціативи, фонди, нові медіапроекти, спільноти. Ми таким чином не просто «організовуємо» своє життя на еміграції, ми маємо відстоювати свою суб'єктність і вважати своїм пріоритетом вплив на події в Білорусі.

Ми повинні виробити відповідь на питання всього світу і взагалі для самих себе також: «а яке ви хочете майбутнє, і хто ви в ньому?» Відповідь на запитання «з ким нам домовлятися?» Відповідь на запитання «а хто реально впливає на ситуацію в країні?» Відповідь на запитання «хто взагалі такі білоруси та що їм важливе?» Ці відповіді потрібно не лише дати, а й щодня відстоювати.

Кожна така відповідь, кожна дія на її захист, буде збільшувати нашу вагу. Даватиме більше розуміння, навіщо з нами розмовляти та зважати на нас. Більше розуміння, навіщо слухати наших представників. Більше розуміння, навіщо світові потрібна демократична Білорусь. Нині такого розуміння немає не тому, що світ вважає, що Лукашенко добрий. Нині такого розуміння немає, бо світ не до кінця розуміє, а які ми. І на що ми здатні.

Розділ 3. Інструкція для білорусів: що ми всі можемо робити саме зараз – від Ріхтер і Костюгової

1. Усім білорусам потрібно бути джерелом правдивої інформації: від розмови на кухні до постів у своїх соцмережах. Не бійтеся спілкуватися з локальними медіа на еміграції, давати їм коментарі – більше того, ви навіть можете влаштуватися колумністом до місцевої газети та вести свій блог.

2. В еміграції ви можете робити багато всередині країни, де тепер живете. Акції, різноманітні івенти – насамперед вони потрібні нам самим і білорусам усередині Білорусі. Це спосіб донести нашу позицію світу та показати, що вона справді наша спільна, а не лише білоруських демократичних сил.

3. Якщо ви зараховуєте себе до громадянського суспільства, робіть усе, щоби заміщати представників режиму на різних майданчиках. Навіть на таких, як ООН.

Ріхтер: «Коли я займалася підготовкою огляду для ЦСР, багато разів чула на свою адресу: «Навіщо ти це робиш? Кому це важливо зараз?». Минув рік – і я розумію, якби не було тієї доповіді, зараз ми записували би собі великий колективний провал».

4. Якщо ви не перебуваєте у громадських організаціях і думаєте, що вас нікуди не візьмуть – ви помиляєтеся. Велику кількість різних білоруських організацій ліквідовано, і їх представники вимушено емігрували. І всі без винятку просто зараз потребують людського ресурсу, волонтерів. Важливо допомагати цим ініціативам – адже саме вони мають досвід комунікації з міжнародними організаціями. Ви можете приєднатися до них і також брати участь в івентах як представник білоруського суспільства.

5. Розочніть сприймати політиків як ваш інструмент, а не як «верхи».

Костюгова: «Тихановська, Кабінет, КР (Координаційна рада – ЗІФ) – це люди, завдання яких реалізовувати волю народу. Як це зробити, як бути почутими? Голосування, делегування, медіа – три старі як світ способи, щопрацюють у всіх демократіях. Голосування на сьогодні, ймовірно, найменш актуальний варіант, але за бажання теж реалізований. Делегування – це коли навколо однієї проблеми чи завдання збирається спільнота, домовляється одна з одною про свою позицію та дії, і делегує своєму представникові доносити цю позицію політикам і суспільству, та залучати політиків до реалізації. Згодом у нормальній країні так розвиваються інститути. І вже зараз є цілком успішні кейси, як ініціативи співпрацюють із Кабінетом, Офісом і КР, і навіть спрямовують їх, таких кейсів просто має стати набагато більше. Ну і медіа – це коли ваша ідея, план чи позиція озвучена медіа і стає інфоприводом. Політики завжди дуже чуйно реагують на щось, що з'явилося у ЗМІ і стосується їхньої роботи, а отже, це теж інструмент, який можна і потрібно використати».

Ріхтер: «Коли трапляється щось страшне, як було в Білорусі 2020-го і триває досі, багато хто запитує себе: «Що ви тут носитеся зі своєю стурбованістю, чому ніхто не приїде до Білорусі на джипах і танках і не врятує нас?!». Як людина, я чудово розумію цю емоцію і навіть підтримую її, але як юристка не можу ігнорувати принципи міжнародного права. Один із них – невтручання у внутрішні справи іншої держави. Якби був легалізований механізм, коли одна країна дивиться на іншу з думкою: «Хм, там репресії, насильство і смерть, треба приїхати та розібратися», - ми жили б у зовсім іншому світі. Ніколи подібний намір не закінчиться чимось добрим: коли існує лазівка, людство неодмінно нею скористається. Саме це сталося в Україні – Росія доводить всю свою агресію тим, що «рятує» сусідню країну.

Цей приклад повинні запам'ятати всі білоруси: якщо ми чекатимемо на рятівника, він прийде і вирішить наші проблеми, але зробить це так, як йому захочеться. І, зрештою, від Білорусі взагалі не залишиться нічого.

І це стосується не лише порятунку від Росії, а й інших держав. Незалежна країна повинна мати свою суб'єктність – і як би це гірко не звучало, зі своїми проблемами ми маємо розбиратися самостійно».

 А. Костюгова, К. Ріхтер, KYKY