Лукашенко сподівається на заморожування війни в Україні та готує ґрунт для спокійної старості

Олександр Лукашенко регулярно розмірковує про перспективи війни в Україні та водночас демонструє готовність спробувати себе в ролі миротворця. Як найімовірніший варіант розвитку подій, офіційний Мінськ розглядає заморожування війни, після чого Лукашенко сподівається домогтися для себе спокійної політичної та фізичної старості.

На зустрічі з іноземними та білоруськими журналістами 6 липня у Мінську Лукашенко наголосив, що розраховує на перемогу Росії у війні з Україною. Іншої відповіді від правителя, що вжився в роль єдиного «справжнього союзника» Москви, та ще й у розмові з представниками західних ЗМІ, чекати не доводилося.

Інші заяви Лукашенка свідчили, однак, радше про те, що в нищівну військову поразку та капітуляцію України він давно не вірить. Правитель, навпаки, зазначив, що після українського наступу, у провалі якого він публічно не сумнівається, можуть розпочатися мирні переговори між Києвом і Москвою. І в цих переговорах, результатом яких за сьогоднішніх умов може стати лише заморожування конфлікту, Лукашенко хотів би взяти безпосередню участь.

І хоча подібна оцінка відображає передовсім сподівання та надії самого правителя, але виключати подібний сценарій усе-таки не слід. Чого прагне Лукашенко? Які козирі має на руках?

Хотів би перемоги Росії, але не вірить у неї

У лютому 2022 року Лукашенко пов'язав свою політичну й особисту долю з російською війною проти України. За майже півтора року режим Лукашенка хоч і став співагресором, усіляко підтримує Москву і сприймається в Україні та на Заході як частина військового проекту Кремля, але зміг поки все-таки уникнути перенесення бойових дій на територію Білорусі, а її армія, як і раніше, не задіяна у військових операціях в Україні.

Лукашенко, який, мабуть, не був у захваті від самої війни та тим більше із прикрістю сприйняв військові невдачі Росії, швидко зорієнтувався й усвідомив, що крах Володимира Путіна може закінчитися для самого білоруського правителя не лише втратою влади, а й судовим переслідуванням.

Автократи, що ностальгують за СРСР ,- Лукашенко та Путін – ніколи не були друзями, їх відносини складалися часом дуже складно. Але на заході своєї політичної кар'єри вони опинилися в одному човні. Саме цим фактом значною мірою й пояснюється участь Лукашенка у переговорах із Євгеном Пригожиним під час «вагнерівського заколоту».

За характерною для Лукашенка риторикою про збереження «великої Росії» ховається банальний страх втратити могутнього покровителя і в результаті опинитися віч-на-віч із Заходом, якому білоруський правитель не довіряє і від якого справедливо чекає покарання за свої діяння.

На відміну від Путіна (не кажучи вже про таких осіб із його оточення, як Сергій Шойгу, Сергій Лавров чи Дмитро Медведєв), Лукашенко хоч і взяв на озброєння російські пропагандистські наративи, але все-таки утримується від шапкозакидальної риторики про «силу російської зброї» і не виступає за «визволення України від нацизму». Його заяви на українську тему найчастіше зводяться до закликів негайно припинити бойові дії та розпочати переговори у «слов'янському форматі» - за посередництва Білорусі.

Використовуючи традиційну «братську риторику», офіційний Мінськ не забуває і про свої політичні, військові й економічні інтереси. Обхід західних санкцій проти РФ, постачання озброєнь Москві, зміцнення позицій білоруських виробників на російських ринках, кредити та дешеві енергоносії вже принесли Лукашенкові суттєві економічні дивіденди.

Сподіваючись підтримки Росії і покладаючи серйозні надії на допомогу Китаю, Лукашенко тим не менш розраховує в майбутньому на власні сили. Він повною мірою використовує своє обмежене поле для маневру, а сприятлива політична кон'юнктура дає йому змогу зміцнити позиції.

І знову щастить

Багато коментаторів відзначають надзвичайну фартовість білоруського правителя, якому протягом майже трьох десятиліть удається успішно виходити зі серйозних колотнеч.

Удача не залишає Лукашенка і під час війни. На тлі катастрофічних подій в Україні він просуває образ Білорусі як острівця спокою і досягнув у цьому деяких успіхів. Незалежні дослідження громадської думки показують, що правителю певною мірою вдалося збільшити свою популярність, яку він, начебто, остаточно втратив під час виборів 2020 року та жорстокого придушення протестів.

Оголошене розміщення російської ядерної зброї на території Білорусі, участь у запобіганні смуті в Росії, а також можливе прибуття «вагнерівців» привернули до Лукашенка увагу на Заході, де його до останнього часу сприймали лише як російську маріонетку. Білоруському автократові, схоже, вдалося збільшити свою політичну вагу, що він планує повною мірою використати у повоєнну епоху.

Ядерна зброя як гарантія?

У своїх публічних виступах Лукашенко не приховує побоювань щодо спроб скинути його владу збройним шляхом та припускає, що такий напад може відбутися з території України, Польщі чи Литви. Він стурбований насамперед тим, щоби не допустити подібного сценарію та ще сильніше консолідувати авторитарний режим.

2021 року правитель уже спробував нав'язати «колективному Заходу» свою волю через штучну міграційну кризу на кордонах Білорусі та ЄС. Однак надії на угоду (зняття санкцій і міжнародне визнання в обмін на припинення міграційного пресингу) не справдилися. Більше того, авантюра перетворилася на чутливу зовнішньополітичну поразку та додаткові санкції.

У разі заморожування війни в Україні Лукашенко, найімовірніше, спробує взяти реванш за поразку та діятиме з позиції сили. Якщо 2021-го його основними активами були мігранти та політв'язні, то тепер до них додаються ядерна зброя та «вагнерівці».

Змінилися і політичні цілі правителя. Якщо 2021 року він і покійний глава МЗС Володимир Макей не виключали якогось перезапуску співпраці з «колективним Заходом», то сьогодні білоруського правителя турбує виключно проблема власного політичного та фізичного виживання. Він хотів би, щоби Захід визнав його режим і відмовився від будь-яких спроб уплинути на ситуацію в Білорусі.

Сьогодні західні країни сконцентровані на війні в Україні, фактор Білорусі має для них другорядне значення, рівень відносин із країною неухильно знижується. У разі заморожування війни Сполученим Штатам, Великій Британії та Євросоюзу доведеться знову зайнятися Білоруссю і зробити важкий вибір – як із моральної, так і з політичної точки зору.

Чому віддасть перевагу Захід – продовжувати підтримку демократичних сил, спробувати знайти спосіб співіснування зі зміцнілим і відверто проросійським режимом Лукашенка чи спорудити залізну завісу на західних кордонах Білорусі, відгородитися від неї і тим самим остаточно віддати країну на відкуп Москві?

Олександр Фрідман, політичний аналітик, історик, «Позірк. Навіны пра Беларусь«