Лукашенко намарно закликає до згуртування країн ОДКБ, охочих влазити у розбірки Кремля із Заходом немає

Про це пише політичний аналітик ТГ-каналу «Позірк. Навіны пра Беларусь« Олександр Класковський у своїй статті, опублікованій на блог-платформі Telegraph. Нижче подаємо переклад.

Олександр Лукашенко вмовляє партнерів із ОДКБ «триматися разом, особливо в цей непростий час». Заклик пролунав 20 червня у Мінську під час зустрічі правителя Білорусі з міністрами закордонних справ держав, які входять до цього пострадянського альянсу, задуманого свого часу як таке собі антиНАТО.

Але потужного антиНАТО не вийшло. І заклики Лукашенка згуртуватися для протистояння Заходу, що демонізується, не знаходять гарячого відгуку. Партнери не хочуть розхльобувати ту кашу, яку заварили Москва, що напала на Україну, і її сателіт Мінськ.

Лукашенко сьогодні отримав можливість прочитати міністрам, що злетілися до білоруської столиці, чергову лекцію про міжнародне становище у своєму дусі і стилі. Зокрема, яскраво змалював, як американці, на його думку, розкололи та підкорили собі Європу: «Нахилили, в потрібне місце шило встромили, і залишилося зовсім небагато, щоби вони [країни ЄС] впали та валялися на землі».

«І вони, європейці, дорікають вам, і мені зокрема, що ми суверенітет тут втрачаємо і так далі», - згадав правитель про наболіле. При цьому, зауважте, не став доводити, наскільки він незалежний, а навів аргумент на кшталт «самі дурні». Типовий прийом російської та білоруської пропаганди: нехай ми такі-сякі, але ж і ви не кращі!

Навіщо іншим розхльобувати кашу, заварену Москвою та Мінськом?

У душі Лукашенко, мабуть, і сам розуміє, що його риторика не запалює партнерів. У його сьогоднішньому виступі виразно звучали прохальні нотки. «Не треба квапитися, робити гірше один одному та намагатися якось піти вбік один від одного», - переконував він аудиторію. Або ще: «Давайте це (що це – не зовсім зрозуміло, - О.К.) втрачати не будемо. Нічого ви за межами нашого [пострадянського] простору не знайдете – моя точка зору».

Але у керівників інших країн ОДКБ (Росію виносимо за дужки) свої голови на плечах та свій погляд. Там елементарно не бачать сенсу йти на конфронтацію із Заходом, якщо з ним цілком можна порозумітися, навіть якщо твоя країна не блищить демократією. Успішно розвиває багатовекторність Казахстан. Собі на умі інші центральноазіатські держави.

Навіть традиційно близька до Москви Вірменія явно до неї остигає. Розсипалися сподівання на допомогу ОДКБ у вирішенні карабахської проблеми. Єреван почав шукати для цього інші шляхи. На початку року вірмени відмовилися проводити на своїй території навчання ОДКБ, у травні прем'єр Нікол Пашинян заявив, що країна може вийти з цієї організації, якщо вважатиме її «недіючою».

Раніше Єреван не раз нарікав на Мінськ, що той, будучи партнером по ОДКБ, продає зброю Азербайджану (а зараз Лукашенко вчить принциповості та закликає до згуртованості!)

Загалом, кожна країна під іржавою вивіскою ОДКБ має свої обрАзи і свої інтереси. Впрягатися за Москву та потерпати за це ні в кого резону немає.

Тільки режим Лукашенка на додаток до того, що він, у принципі, більше за інших залежний від Москви, ще й уляпався в її військову авантюру. Чим загострив своє власне протистояння із демократичним світом, відносини з яким і так зіпсувалися після придушення протестів 2020 року.

Але це проблеми Москви та Мінська. З якого дива інші держави ОДКБ мають пожинати плоди тупикової, авантюристичної політики двох режимів, що склепали «союзну державу»?

«Іншого шляху у нас немає». У вас із Путіним – т ак, у інших – є

Ось, наприклад, Лукашенко закликає розробити для країн ОДКБ план спільних дій в економіці. Пояснює: «Нам треба розуміти, що тиснути нас будуть. Навіть якщо конфлікт в Україні закінчиться, від нас усе одно не відчепляться».

На думку Лукашенка, однією з головних цілей цього плану має бути уникнення залежності в постачаннях імпортної продукції: «Ми, вважатимемо, в ізоляції, як Радянський Союз».

Насправді в ізоляції, під санкціями лише Росія та Білорусь. Лукашенко намагається вербально поставити на одну дошку зі собою та Путіним керівництво інших країн ОДКБ, проте тамтешнім елітам своя сорочка ближча до тіла.

З якого дива там відмовлятимуться від вигідного імпорту, іноземних інвестицій, припливу передових технологій і переходитимуть на якусь подобу чучхе, за яку ратує білоруський вождь? Навпаки, там іще й підзароблять на так званому паралельному імпорті – сірих схемах перепродажу якісного західного товару росіянам і білорусам, які зараз як общипані курки.

«Думаю, ми недалекі із президентом Росії, щоби на двох зробити цей план. Звичайно, самозабезпеченість у нас буде не 90%, але нехай 80%. Іншого шляху ми не маємо», - зізнався Лукашенко. Так, у вас немає, в інших – є.

Нарратив про захист спільної батьківщини давно застарів

Умовляючи партнерів з «антиНАТО» згуртуватися, Лукашенко апелює до радянського минулого. Сьогодні він нагадав, що «якихось 30 років тому ми були однією державою. Разом захищали спільну батьківщину». Згадав Велику вітчизняну війну – цю тему Москва та Мінськ звикнули мусолити до ладу чи не до ладу.

Але згадки про досвід радянської імперії швидше не гріють, а насторожують лідерів пострадянських країн, що виникли на її уламках. Там чітко бачать, що Путін снить про відновлення цієї імперії. Сьогодні це вилилося в агресію проти України, а завтра?

Російські шовіністи не раз заявляли, наприклад, претензії на землі того ж Казахстану (мовляв, вони були просто подарунком Москви народу, який ніколи не мав державності), порушували тему «русофобії» в цій країні (на українському прикладі відомо, що потім може настати «захист російськомовних»).

Чи треба дивуватися, що Астана намацала геополітичну противагу Москві у вигляді могутнього Китаю? Інші партнери Кремля з-поміж пострадянських країн теж схильні триматися подалі від імперського звіра, що зірвався з ланцюга.

Замість другої Швейцарії залишається будувати другу Північну Корею

Лише правителеві Білорусі нікуди подітися: надто кігтик застряг. Що чітко розуміють і в західних столицях. Ось сьогодні Лукашенко нарікав, що «агресивна істерика, насамперед на Заході, заглушує (поки що заглушує) голоси мудрості та розуму». Мовляв, «там не хочуть почути ініціативи, зокрема й Білорусі щодо відновлення довіри, зміцнення регіональної та міжнародної безпеки».

Так, був період часу, коли Лукашенко, дистанціювавшись від анексії Криму, отримав пристойні міжнародні дивіденди у ролі посередника, миротворця. Достатньо згадати саміт нормандської четвірки у Мінську у лютому 2015-го. Тоді у правителя запаморочилося в голові, він почав твердити про намір зробити з Білорусі другу Швейцарію.

Але все це бездарно згаяно. В очах Заходу мінський режим став маріонетковим, заплямував себе пособництвом імперії, що напала на Україну. Тому спроби напнути миротворчу тогу викликають лише іронію.

І сьогодні вождю режиму, який придушив порив свого народу до свободи 2020-го, який став співучасником агресії, замість другої Швейцарії залишається будувати серед Європи другу Північну Корею. Невже цим похмурим прикладом він хоче надихнути формальних партнерів з ОДКБ, що колапсує?