Лукашенко-Путін: партнерство заради грошей

Спроможність самопроголошеного білоруського президента змішувати все в купу та робити заяви, що виключають одна одну, давно перестала дивувати тих, хто спостерігає за ситуацією в Білорусі. Проте під час останнього візиту до Москви Олександр Лукашенко перевершив сам себе.

Про це у колонці для Gazeta.ua пише політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда. Подаємо його погляд на останні заяви самопроголошеного президента Білорусі після відвідин російської федерації.

Варто нагадати, що у липні виповниться 30 років безперервного перебування Лукашенка при владі. У сусідній країні просто немає іншого політика, який офіційно пройшов би через церемонію інавгурації, у Білорусі виросло щонайменше два покоління людей, які не бачили інший портрет на стінах офіційних закладів. Лукашенко створив режим одноосібної влади, який пережив масові протести 2020 року та намагається зберегти себе зараз, в умовах війни біля кордонів Білорусі. До речі: в разі зникнення Лукашенка далеко не факт, що до влади у країні зразу прийде прихильник чи прихильниця демократичних цінностей чи євроінтеграції.

Але повернемося до Лукашенка. 11-12 квітня він перебував у росії, гучно пропонуючи розпочати переговори про мир в Україні. На перший погляд видається, що авторитарні керівники Росії та Білорусі зібралися для того, щоб обговорити перспективи мирного врегулювання війни, яку Кремль розв'язав в Україні. Проте очевидно, що це не так: Лукашенко хіба що взяв участь у критиці майбутнього саміту миру, який у середині червня запланований у Швейцарії (позначивши тезу про відсутність там представника КНР) та запропонував власний погляд на врегулювання, який спирається на кремлівський.

Лукашенко геть невипадково підключився до цього процесу, підхопивши брехливу російську тезу про загрозу швидкого завершення президентських повноважень Володимира Зеленського. Мовляв, путіну не буде з ким мирний договір підписувати

Логіка Лукашенка у даному випадку проста як варена у кремлівському мундирі білоруська картоплина: він пропонує якомога швидше укласти угоди на основі так званих Стамбульських домовленостей, текстом яким любить публічно розмахувати Володимир Путін. Побудований на інерції двосторонніх контактів та прагненні зупинити вторгнення Росії, цей епізод російсько-українських відносин дворічної давнини Кремль використовує як інструмент тиску на офіційний Київ. І Лукашенко геть невипадково підключився до цього процесу, підхопивши брехливу російську тезу про загрозу швидкого завершення президентських повноважень Володимира Зеленського. Мовляв, Путіну не буде з ким мирний договір підписувати. З уст самопроголошеного білоруського президента будь-які пасажі на тему президентських повноважень звучать особливо смішно.

Тандемом Путін-Лукашенко спостерігачі можуть милуватися регулярно, після 24 лютого 2022 року білоруський "вождь" впевнено посів перше місце у переліку тих, з ким спілкується кремлівський диктатор. Зустрічі по кілька разів на рік слугують ілюстрацією васалітету в Європі ХХІ століття та тези про "братні слов'янські народи", яку охоче просувають у Кремлі.

Лукашенка не бентежить той факт, що він одночасно називає себе "співагресором" та пропонує посередницькі послуги у процесі можливих переговорів Росії та України. Власне, після 4-годинних переговорів з Путіним та зустрічі з членами радбезу РФ Лукашенко може зберігати нейтральний статус виключно у власній уяві. Ретрансляція ним кремлівської тези про ракетні удари по енергетичних об'єктах України як відповідь на атаки по НПЗ свідчить, що Лукашенко переживає за власну шкуру.

На маневруванні Білорусі щодо питання безпосереднього вступу у війну варто зупинитися окремо. Лукашенко невипадково наголосив, що "мирна Білорусь, яка робить свою справу, потрібна Росії". Дійсно, союзна Кремлю країна, оборонно-промисловий комплекс якої обслуговує інтереси РФ, НПЗ постачають нафтопродукти, а полігони готові приймати російських новобранців Путіну потрібна, можливо, навіть більше, ніж безпосередня участь Білорусі у вторгненні в Україну. Лукашенко справедливо зауважив інженерне зміцнення білорусько-українського кордону. Схоже, його команда прорахувала можливі наслідки втягування Білорусі у війну для самого режиму, і буде цьому опиратися з максимально можливою впертістю. Слова Лукашенка "У нас половина країни в радіусі 100 кілометрів від Києва" повинні були нагадати Путіну не про можливі жертви серед білорусів, а про значення білоруської промисловості для агресора.

Низка московських заяв Лукашенка виглядає сумішшю обмовок та дезінформації. Називаючи головним ворогом Росії Польщу, керівник Білорусі намагається не лише сподобатися старшому політичному партнеру (Польща - улюблений об'єкт для агресивних заяв Кремля), але і запевняє, що питання загарбання Європи вони з Путіним не обговорювали. Дивно, що Лукашенко не поділився радістю з приводу розміщення на території Білорусі російської тактичної ядерної зброї, що перетворило країну на мішень для можливого удару НАТО у відповідь в разі провокації з білоруської території.

Лукашенко прилітав до Москви по гроші, бо насправді економіка Білорусі (навіть в умовах певного пожвавлення торговельних відносин з ЄС) критично залежить від російських фінансових вливань. Фактично лише РФ (і за певних обставин Китай) можуть надати фінансові ресурси швидко та без політичних умов, і Лукашенку про це добре відомо. Тому очікувати від Білорусі змін зовнішньополітичного курсу без потрясінь у Кремлі не варто. Але і залишати країну в центрі Європи поза своєю увагою не можна: Білорусь повинна змінити статус від "російського балкону" на регіональне безпекове перехрестя. Звісно, без Лукашенка на чолі держави.