Ліліпутін відкриває карту розчленування України

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

26 липня 2026 року Володимир Путін під час зустрічі з російськими військовими моряками зробив одну зі своїх найбільш відвертих заяв щодо майбутнього України. Він висловив упевненість, що Україна «рано чи пізно» втратить західні землі, які колись входили до складу Польщі, Угорщини та Румунії.

Одночасно він назвав Лівобережну Україну історичною частиною Росії, повторив тезу про нібито «подарований» Україні Донбас і заявив, що Москва змушена «повертати все в нормальне історичне русло». Сам факт і головний зміст цієї промови підтверджуються не лише українськими медіа, а й російськими державними агентствами ТАСС, РИА Новости та «Интерфакс».

Це не випадкова імпровізація і не черговий псевдоісторичний монолог літнього автократа. Йдеться про політичну декларацію, адресовану одразу кільком аудиторіям: російській армії, суспільству РФ, західним урядам, сусідам України та радикальним середовищам у Центральній Європі.

Фактично Путін запропонував нову, хоча й добре знайому з імперської історії формулу заперечення української державності: Схід і Південь України мають належати Росії, а Захід України рано чи пізно повинні поділити сусідні держави.

Це вже не просто теза про анексію окупованих територій. Це концепція повного демонтажу України як історично «штучної» держави.

Путін не розповідає історію — він видає політичну ліцензію на агресію

У путінському викладі минуле не є предметом дослідження. Воно виконує роль інструмента легітимації майбутнього насильства.

Логіка Кремля виглядає так:

1. Україна нібито створена штучно.
2. Її території були «подаровані» різними російськими чи радянськими керівниками.
3. Українська політична нація нібито не сформувалася.
4. Українці всередині країни «пересварилися».
5. Тому Україна не має достатньої історичної суб’єктності.
6. Отже, сусідні держави можуть претендувати на її землі.

Це класична імперська модель делегітимізації. Спочатку заперечується право народу на окреме існування, потім його держава оголошується історичною помилкою, а після цього захоплення територій подається як «відновлення справедливості».

Саме так Росія виправдовувала анексію Криму, створення окупаційних адміністрацій на Донбасі та повномасштабне вторгнення 2022 року. Тепер та сама логіка переноситься на всю територію України.

Промовистою є фраза про необхідність «повернути все в нормальне історичне русло». У перекладі з кремлівської мови це означає: сучасні кордони можуть бути переглянуті силою, якщо Москва вважає їх історично неправильними.

Псевдоісторія Путіна побудована на вибірковій амнезії

Заява про те, що західні землі України мають «повернутися» Польщі, Угорщині та Румунії, розрахована не на історичну точність, а на політичну мету - розбурхати територіальні образи.

Кремлівський правитель свідомо змішує різні епохи, правові режими та адміністративні кордони.

До 1939 року Галичина і частина Волині перебували у складі Другої Речі Посполитої. Північна Буковина та частина Бессарабії належали Румунії. Однак Закарпаття до розпаду Чехословаччини входило саме до складу Чехословаччини як Підкарпатська Русь, а угорський контроль над більшою частиною краю був відновлений лише внаслідок розчленування Чехословаччини та подій 1938–1939 років.

Тобто послідовне застосування путінської «історичної логіки» мало б породити не лише угорські, польські чи румунські претензії, але й питання щодо правонаступництва Чехословаччини. Проте сучасні Чехія та Словаччина не висувають територіальних претензій до України, тому цей фрагмент минулого в путінську конструкцію не включається.

Історія в такій системі працює як меню: Кремль бере лише ті факти, які потрібні для поточного політичного замовлення.

Ще більш маніпулятивною є теза, що Лівобережна Україна «завжди» була частиною Росії. До середини XVII століття значні території сучасної України не належали Московській державі. Навіть після Переяславської ради відносини між Гетьманщиною та Московією не означали автоматичного зникнення української політичної, військової та адміністративної суб’єктності. Її поступова ліквідація стала наслідком тривалого імперського поглинання, а не природного «возз’єднання».

Так само Донбас не був особистою власністю Леніна, яку він міг «подарувати». Українські адміністративні кордони формувалися в умовах революції, розпаду імперій, існування Української Народної Республіки, боротьби більшовицьких урядів та подальшого утворення СРСР. Зведення цього складного процесу до примхи однієї людини — пропагандистський трюк, покликаний перетворити міжнародно визнані кордони на предмет торгу.

Чому Путін повернувся до теми розподілу України саме тепер

Ця риторика може бути симптомом того, що Кремль не бачить швидкого військового способу досягти максимальних цілей.

У червні 2026 року російські війська продовжували просування, але його масштаби залишалися обмеженими: різні OSINT-оцінки фіксували за місяць приріст окупованої території лише в межах десятків квадратних миль, а не стратегічний обвал українського фронту. Огляди війни також відзначали, що Росія зберігає тиск і локальну ініціативу, але не досягла вирішального прориву чи краху української оборони.

Отже, слова про майбутню ліквідацію України виконують щонайменше п’ять функцій.

Перша — компенсаторна

Якщо немає швидкої перемоги на полі бою, аудиторії пропонують перемогу історичну й неминучу. Російським військовим повідомляють: навіть якщо війна триває довго, історія начебто все одно працює на Росію.

Друга — мобілізаційна

Путін переконує росіян, що вони беруть участь не у війні за кілька районів Донбасу, а у великому переділі Європи. Це має виправдати втрати, репресії, мілітаризацію економіки та тривале продовження бойових дій.

Третя — переговорна

Максималістські заяви створюють завищену стартову позицію. Москва ніби повідомляє: якщо Захід не погодиться на російські умови зараз, у майбутньому Україна може втратити значно більше.

Четверта — диверсійна

Кремль намагається посіяти підозру між Україною та її західними сусідами: чи не готує Польща повернення Львова, Угорщина — Закарпаття, а Румунія — Буковини?

П’ята — вербувальна

Це сигнал радикальним націоналістичним, ревізіоністським і антиукраїнським середовищам: Росія готова надати їхнім фантазіям геополітичну вагу, медійне підсилення, інформаційні ресурси, а за певних умов — і приховане фінансування.

Не союз держав, а міжнародна коаліція образ

Путін навряд чи всерйоз очікує, що Польща чи Румунія офіційно вступлять у війну проти України заради територій. Обидві держави є членами НАТО, підтримують міжнародно визнані кордони України та розглядають російську агресію як пряму загрозу власній безпеці.

Його мета тонша. Кремль прагне сформувати всередині цих держав політичні меншини, які:

- заперечуватимуть необхідність допомоги Україні;
- говоритимуть про «історичні борги» українців;
- поширюватимуть підозри щодо українських біженців;
- вимагатимуть блокування української євроінтеграції;
- підмінятимуть російську агресію двосторонніми історичними конфліктами;
- переконуватимуть суспільство, що ослаблення України відповідає національним інтересам їхньої країни.

Це не обов’язково буде пряме просування вимоги анексії. У більшості випадків воно набуде форми «захисту пам’яті», «захисту національної меншини», «відновлення справедливості», «припинення фінансування чужої війни» або «прагматичного миру з Росією».

Таким чином Кремль будує не офіційний союз держав, а транснаціональну коаліцію образ, страхів і взаємних претензій.

Польща: головна ціль — зруйнувати стратегічне партнерство

Польща є для Кремля найважливішою ціллю серед західних сусідів України. Через польську територію проходить значна частина військової, гуманітарної та логістичної підтримки. Польща має одну з найсильніших армій регіону, послідовно посилює східний фланг НАТО і сприймає російський імперіалізм як безпосередню загрозу.

Саме тому Росії невигідно робити ставку на прямий польсько-російський союз. Значно реалістичніше завдання — перетворити Польщу з тилу України на територію постійної політичної кризи навколо України.

Польські державні органи відкрито попереджають про таку небезпеку. У програмній інформації про зовнішню політику Польщі на 2026 рік зазначалося, що після російських провокацій запускалися кампанії, покликані звинуватити Україну і НАТО. Одна з них охопила близько восьми мільйонів польських користувачів лише за добу. Серед інструментів названо бот-мережі, штучно створений контент, атаки на критичну інфраструктуру, фінансування через криптовалюти та використання людей, які добровільно поширюють ворожі наративи.

Польська Агенція внутрішньої безпеки також повідомляла про масштабну активність російських спецслужб, включно з підготовкою диверсій. У фахових матеріалах ABW російська дезінформація описується як система, що нав’язує тезу про неминучу поразку України, звинувачує уряди ЄС і НАТО у нехтуванні власними громадянами та розпалює неприязнь до українців.

У липні 2026 року польські посадовці прямо попереджали, що Росія намагатиметься використати польсько-українські суперечки для організації провокацій, саботажу та насильства, яке можна буде подати як прояв «народного гніву». Польська сторона також заявляла про підозрілу активність біля військової інфраструктури, гуманітарних організацій та об’єктів польсько-української співпраці.

Ймовірні наступні кроки російських структур у Польщі

1. Радикалізація історичного конфлікту. Тему Волині дедалі частіше подаватимуть не як складну історичну трагедію, що потребує досліджень і гідного вшанування жертв, а як доказ «генетичної ворожості» українців до поляків.

2. Провокації навколо пам’ятників, могил та ексгумацій. Можливі акти вандалізму проти польських меморіалів із залишенням української символіки або, навпаки, атаки на українські пам’ятні місця, які приписуватимуть польським націоналістам.

3. Інсценування злочинів українців. До таких операцій можуть залучати криміналізованих осіб, мігрантів або українських громадян, завербованих через гроші, шантаж чи телеграм-канали. Загальноєвропейська практика вже показує, що російські служби дедалі частіше використовують дешевих посередників і людей без очевидного зв’язку з РФ.

4. Соціальна кампанія «українці забирають ваші гроші». Допомогу біженцям, медичні послуги, освіту і соціальні виплати намагатимуться подати як причину внутрішніх економічних проблем Польщі.

5. Удари по логістичній інфраструктурі. Саботаж на залізниці, складах, транспортних вузлах чи підприємствах оборонного сектору може супроводжуватися інформаційною версією про «українську мафію», корупцію або внутрішні польські розбірки.

6. Просування тези про «зраду Львова». Маргінальні заяви про історичну належність Львова Польщі можуть штучно розкручуватися російськими ботами так, щоб українське суспільство почало сприймати їх як офіційну позицію Варшави.

Найнебезпечніший сценарій для польсько-українських відносин — не офіційна територіальна претензія, а поступова поява атмосфери, в якій будь-яка допомога Україні буде політично токсичною.

6. Румунія: ставка на Буковину, Молдову і страх втягнення у війну

Румунська ситуація відрізняється від польської.

Тут Кремль має три основні точки входу:

- історичну пам’ять про Північну Буковину та Бессарабію;
- питання румунської меншини в Україні;
- страх перед перенесенням війни на румунську територію.

Попри це, офіційний Бухарест продовжує підтримувати Україну. У січні 2026 року румунський уряд наголошував на внеску держави в підтримку України, зокрема через енергетичні поставки, а Міністерство закордонних справ заявляло про продовження багатовимірної допомоги Україні проти російської агресії.

Суспільні настрої водночас не є однорідними. За даними GLOBSEC Trends 2025, 60% румунських респондентів підтримували право України завдавати ударів по військових цілях на території Росії, але лише 43% виступали за надання Україні всієї необхідної військової допомоги. Це показує одночасне усвідомлення російської загрози й обережність щодо масштабів власного залучення.

Румунія також безпосередньо відчуває фізичні наслідки війни через російські удари по українському Подунав’ю та порушення повітряного простору. У липні 2026 року румунські сили почали активніше збивати підозрювані російські безпілотники після серії інцидентів, що робить тему війни ще більш емоційною і вразливою для маніпуляцій.

Ймовірні наступні кроки в Румунії

1. Поширення тези «Україна незаконно утримує румунські землі». Цей наратив можуть маскувати під академічні дискусії, карти «історичної Румунії», культурні проєкти або кампанії із захисту меншин.

2. Розігрування мовного та церковного питання. Будь-які конфлікти навколо шкіл, богослужінь, назв релігійних структур або культурних прав румунської громади подаватимуться як системне переслідування.

3. Спроби протиставити Україну Молдові та Румунії. Кремль може просувати тезу, що підтримка України заважає «возз’єднанню румунського народу», а Бухарест витрачає ресурси на Київ замість Кишинева.

4. Провокації в прикордонних районах. Падіння уламків дронів, вибухи, пожежі чи порушення повітряного простору можуть супроводжуватися хвилею повідомлень, що саме Україна «затягує Румунію у війну».

5. Компрометація українських біженців. Окремі кримінальні випадки штучно перетворюватимуть на доказ нібито масової загрози.

6. Підтримка політиків із гаслом нейтралітету. Їм необов’язково буде відкрито підтримувати Росію. Достатньо вимагати припинення військової допомоги, закриття транзиту та «миру за будь-яку ціну».

У румунському випадку Кремль намагатиметься не стільки переконати суспільство захопити Чернівці, скільки змусити його повірити, що сильна Україна суперечить румунським національним інтересам.

7. Угорщина: російський наратив уже частково вбудований у державну політику

Угорщина є найсприятливішим середовищем для кремлівської стратегії не тому, що угорці масово прагнуть територіального переділу, а тому, що офіційна політична мова Будапешта вже багато років системно протиставляє «угорський мир» так званій «брюссельській війні».

Дослідники відзначають, що угорський уряд вбудував трактування російського вторгнення в ширшу антизахідну й популістську рамку: прихильників допомоги Україні називають «партією війни», а власну позицію представляють як єдину миротворчу.

Офіційні виступи Віктора Орбана у 2025–2026 роках продовжували цю лінію. Урядове питання формулювалося не як необхідність захисту жертви агресії, а як вибір між «війною і миром» та між фінансуванням Угорщини або передаванням «угорських грошей Україні».

Окреме значення має Закарпаття. Орбан публічно наголошував, що регіон раніше був територією Угорщини і що там проживає значна угорська громада. Саме такі формулювання не дорівнюють офіційній територіальній претензії, але створюють символічне середовище, яке Кремль може використовувати.

Ймовірні наступні кроки в Угорщині

1. Посилення тези про «недієздатну Україну». Київ зображатимуть корумпованою, агресивною і приреченою державою, яка не заслуговує на членство в ЄС.

2. Перетворення прав угорської меншини на інструмент постійного блокування. Навіть після часткового вирішення конкретних мовних чи освітніх проблем з’являтимуться нові вимоги.

3. Вето на фінансові та інтеграційні рішення ЄС. Будапешт може використовувати кожен пакет допомоги як предмет торгу щодо коштів Євросоюзу, енергетики або внутрішніх угорських інтересів.

4. Формула «автономія як умова миру». У публічний простір можуть активніше запускати ідею особливого статусу Закарпаття, культурної чи територіальної автономії, подвійної лояльності населення.

5. Паспортизація і політична мобілізація громади. Питання громадянства, консульської опіки та представництва можуть перетворюватися на інструмент впливу на внутрішню політику України.

6. Створення образу Угорщини як посередника між Росією та Заходом. Будапешт пропонуватиме себе майданчиком для миру, одночасно послаблюючи спільну позицію ЄС.

7. Енергетичний тиск. Залежність від російських енергоносіїв і транзитні суперечки використовуватимуться для звинувачення України в загрозі угорській економіці. У 2026 році суперечки навколо енергопостачання вже супроводжувалися погрозами Угорщини та Словаччини блокувати допомогу Києву.

В Угорщині Кремлю часто не потрібно створювати нові наративи. Достатньо підсилювати ті, що вже циркулюють у державному та провладному медійному просторі.

8. Словаччина: не територіальний ревізіонізм, а політика втоми й відсторонення

Словаччина не має територіального спору з Україною, який можна було б легко перетворити на масову ревізіоністську кампанію. Тому російська стратегія тут інша.

Її головна мета — переконати словаків, що:

- війна не стосується Словаччини;
- Росія не є безпосереднім ворогом;
- Україна сама відповідальна за продовження бойових дій;
- санкції більше шкодять Європі, ніж РФ;
- допомога Києву загрожує добробуту словаків;
- НАТО і США використовують Центральну Європу як плацдарм.

Словацькі кібербезпекові документи прямо визначають російську агресію проти України як один із головних геополітичних факторів, що впливають на національний кіберпростір. Водночас дослідження інформаційного середовища фіксують значне проникнення російських наративів у Польщі, Чехії та Словаччині.

GLOBSEC також попереджає, що подальший перебіг війни може посилити поляризацію всередині НАТО та ЄС, зокрема за участю Угорщини і Словаччини.

Ймовірні наступні кроки у Словаччині

1. Кампанія проти військової допомоги. Будь-яку передачу зброї подаватимуть як пограбування словацької армії та загрозу національній безпеці.

2. Енергетичний шантаж. Перебої з нафтою, газом або електроенергією приписуватимуть Україні, приховуючи роль російської війни й навмисного енергетичного тиску.

3. Дискредитація українських біженців. Поширюватимуться історії про нібито привілеї, дорогі автомобілі, ухилення від мобілізації та зловживання соціальною допомогою.

4. Псевдопацифістські рухи. Протести «за мир» організовуватимуться так, щоб їхнім реальним політичним результатом стало припинення підтримки України, а не припинення російської агресії.

5. Звинувачення України у втягуванні Словаччини у війну. Кожен прикордонний інцидент, кібератака чи проблема транзиту може бути використана для вимоги закрити кордон або припинити співпрацю.

6. Формування осі Будапешт–Братислава. Кремль зацікавлений у тому, щоб Угорщина та Словаччина координували блокування рішень ЄС, створюючи враження широкого центральноєвропейського спротиву підтримці України.

У Словаччині ключовим російським ресурсом є не територіальна ностальгія, а політична втома, соціальний песимізм і недовіра до західних інституцій.

9. Загальний сценарій Кремля: від слів Путіна до керованої провокації

Путінська промова може слугувати своєрідним стратегічним технічним завданням для російської пропагандистської екосистеми.

Ймовірна послідовність операції виглядатиме так.

Етап перший: нормалізація теми

Спочатку тези про поділ України поширюватимуть російські медіа, телеграм-канали та маргінальні блогери. Потім їх почнуть обговорювати як «один із можливих сценаріїв».

Метою буде не переконати більшість, а зробити саму ідею предметом легітимної дискусії.

Етап другий: локалізація

Для кожної країни буде створено власну версію:

- Польща — «Львів і Волинь»;
- Угорщина — «Закарпаття і права угорців»;
- Румунія — «Північна Буковина»;
- Словаччина — «не наша війна».

Етап третій: політичне підхоплення

Теми почнуть використовувати депутати, кандидати, блогери, псевдоісторики, ветеранські організації та рухи «за мир».

Не всі вони будуть завербованими агентами. Частина діятиме через ідеологічну спорідненість, електоральний розрахунок, особисті амбіції або звичайну некомпетентність.

Етап четвертий: провокація

Можливий штучно організований інцидент:

- осквернення меморіалу;
- напад на представника меншини;
- підпал культурного центру;
- вибух на транспортному об’єкті;
- фальшивий документ про територіальні плани;
- змонтований запис українського посадовця;
- провокаційна карта, приписана польському, угорському чи румунському урядові.

Етап п’ятий: інформаційний вибух

У перші години тисячі акаунтів поширюватимуть суперечливі, але емоційні пояснення. Досвід попередніх кампаній показує, що Росія намагається заповнити інформаційний вакуум до появи перевірених офіційних даних. Після інцидентів із дронами в Польщі фіксувалися сотні тисяч дописів, багато з яких перекладали відповідальність на Україну або НАТО.

Етап шостий: вимога політичної реакції

Політики вимагатимуть:

- припинити допомогу;
- закрити кордон;
- обмежити права українців;
- заблокувати вступ України до ЄС;
- почати двосторонні переговори «про історичні проблеми»;
- відновити економічні відносини з Росією.

Саме це й буде справжньою метою операції.

10. Чи дійсно Путін намагається залучити націоналістичні сили сусідніх держав

Така оцінка має підстави, але потребує точного формулювання.

Путін не пропонує Польщі, Румунії чи Угорщині формального військового союзу. Він намагається надати радикальним, ревізіоністським та антиукраїнським середовищам геополітичне виправдання їхніх претензій.

Для Кремля вони корисні у трьох ролях.

По-перше, як руйнівники суспільної підтримки України

Навіть кілька відсотків радикально налаштованих виборців можуть впливати на програми великих партій, змушуючи їх переходити на жорсткішу антиукраїнську риторику.

По-друге, як розповсюджувачі російських тез без російського логотипа

Набагато ефективніше, коли слова про «штучну Україну» вимовляє місцевий політик польською, угорською, румунською чи словацькою мовою, ніж ведучий російського телеканалу.

По-третє, як потенційне середовище для активних заходів

Навколо радикальних рухів легше приховувати фінансування, вербувати виконавців провокацій і створювати мережі, формально не пов’язані з Росією.

Однак не слід автоматично оголошувати всіх критиків України чи всіх націоналістів російськими агентами. Це було б і фактично неправильно, і політично контрпродуктивно.

Треба розрізняти:

- легітимні історичні претензії та дискусії;
- внутрішній популізм;
- ідеологічну близькість до Кремля;
- несвідоме поширення російських наративів;
- приховане фінансування;
- оперативне керування спецслужбами.

Лише останні два рівні дають достатні підстави говорити про агентуру у вузькому значенні.

11. Чому фраза «Україна втратить західні землі» є також погрозою Польщі, Румунії та Угорщині

На перший погляд Путін лестить сусіднім народам, обіцяючи їм території. Насправді його слова несуть загрозу і для них.

Адже Росія заявляє, що:

- міжнародні кордони не є непорушними;
- історичні карти важливіші за чинне право;
- великі держави можуть ділити слабших сусідів;
- територіальна цілісність залежить не від міжнародних договорів, а від російської «гарантії».

Прийнявши цю логіку щодо України, Польща, Угорщина чи Румунія автоматично погодилися б на принцип, який Росія може використати й проти них.

Москва вже демонструє прагнення переглянути всю європейську архітектуру безпеки і повернути Центральну Європу в зону свого привілейованого впливу. Польські безпекові аналітики прямо зазначають, що довгостроковою метою Росії є реорганізація системи безпеки Європи, контроль над Центральною і Східною Європою та просування вигідних Кремлю політичних партнерів.

Отже, «подарунок» Путіна сусідам України є отруєним.

Після ліквідації незалежної України Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія отримали б не додаткову безпеку, а прямий кордон із мілітаризованою російською імперією.

12. Що повинна робити Україна

Головною помилкою було б відповідати на путінську провокацію підозрами проти всіх сусідніх народів.

Саме цього і прагне Кремль.

Україні необхідно:

1. Домагатися спільної політичної відповіді

Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина, Чехія та Україна мають публічно підтвердити непорушність кордонів і відсутність взаємних територіальних претензій.

Особливо важлива участь Будапешта. Відмова угорського уряду чітко дистанціюватися від путінської заяви сама по собі стане політичним сигналом.

2. Запропонувати спільну історичну декларацію

У ній слід визнати складність минулого, право на пам’ять усіх народів і неприпустимість використання історії для перегляду сучасних кордонів.

3. Створити постійний регіональний центр протидії дезінформації

Центр міг би об’єднати українських, польських, румунських, словацьких, угорських і чеських фахівців, відстежувати багатомовні кампанії та швидко обмінюватися даними.

Європейська служба зовнішніх дій уже фіксує системні операції російського інформаційного маніпулювання, спрямовані на зрив української євроінтеграції, зображення українців тягарем для ЄС та деморалізацію суспільства через координовані мережі Telegram, Facebook і псевдоновинних сайтів.

4. Розділяти історичні суперечки й сучасну безпеку

Україна не повинна уникати розмови про Волинь, права меншин чи складні сторінки ХХ століття. Навпаки, замовчування створює простір для маніпуляцій.

Однак ці питання мають вирішуватися істориками, архівістами, церквами, родинами жертв і державними комісіями — не російськими спецслужбами та ботами.

5. Виявляти фінансові мережі

Необхідно відстежувати:

- непрозоре фінансування медіа;
- гранти псевдодослідницьким організаціям;
- криптовалютні перекази;
- рекламні кампанії;
- мережі телеграм-каналів;
- посередників, які платять за протести та провокації.

6. Не таврувати цілі суспільства

Фрази про «поляків», «угорців» чи «румунів» як колективних ворогів лише допомагають Кремлю.

Справжня лінія поділу проходить не між народами, а між прихильниками європейського порядку, заснованого на праві, та прихильниками імперського переділу кордонів силою.

Промова Путіна 26 липня 2026 року — це не просто черговий урок фальшивої історії від людини, яка давно підмінила архіви власними політичними фантазіями.

Це спроба сформулювати новий етап війни проти України.

На фронті Росія прагне захоплювати землю.

У дипломатії — примусити Захід погодитися на результати агресії.

В інформаційному просторі — переконати світ, що Україна є тимчасовою конструкцією.

У Центральній Європі — розбудити давні образи, посварити народи й перетворити історичну пам’ять на зброю.

Путін не дарує Польщі Львів, Угорщині Закарпаття чи Румунії Чернівці. Він кидає в їхній політичний простір отруєні приманки, сподіваючись, що місцеві радикали, популісти, корумповані політики та інформаційні посередники зроблять решту роботи.

Його стратегічна мета — не обов’язково змусити сусідів напасти на Україну. Достатньо, щоб вони перестали їй допомагати, почали боятися одне одного, заблокували українську євроінтеграцію та дозволили Росії залишитися єдиною силою, здатною диктувати кордони регіону.

Саме тому відповіддю на путінський сценарій має стати не взаємна істерія, а спільна позиція держав Центральної Європи: історію можна досліджувати, жертв необхідно вшановувати, помилки слід визнавати — але кордони у XXI столітті не перекроюють за картами імперій і промовами диктаторів.

Путін назвав Росію єдиним гарантом територіальної цілісності України. Насправді Росія стала головною загрозою територіальній цілісності не лише України, а й усієї Центральної Європи. І що раніше це зрозуміють у Варшаві, Будапешті, Бухаресті та Братиславі, то менше шансів матиме Кремль перетворити історичні могили на окопи наступної війни.