Для Павла Шеремета визволення Білорусі й України буде найкращою нагородою – Франак Вячорка

Сім років тому, зранку 20 липня, у Києві на розі вулиць Богдана Хмельницького й Івана Франка підірвали авто, в якому перебував журналіст Павло Шеремет. Дотепер слідству не вдалося встановити ні замовника, ні виконавця. У річницю загибелі «Українська правда» попросила Франака Вячорку – колишнього колегу журналіста, написати декілька слів про Павла Шеремета та Білорусь.

Подаємо текст Франака Вячорки – теперішнього політика та головного радника лідерки білоруських демократичних сил Світлани Тихановської у перекладі з білоруської.

- 7 років тому невідомі вбивці позбавили життя Павла Шеремета – справжнього візіонера, талановитого журналіста та патріота – Білорусі й України.

Я розмовляв з ним за 12 годин до вбивства. Він, як завжди, був сповнений ідей. Він планував запустити новий проект, щоби розповісти білорусам історію, розвінчати міфи радянської та російської пропаганди. Я не встигнув.

Про таких, як Шеремет, кажуть, що вони багатоверстатник. Він устиг реалізувати себе в різних сферах, дав життя проектам, об'єднав навколо себе найяскравіших і неординарних людей.

Павло стояв біля витоків сучасної білоруської журналістики – безстрашної, сміливої, нонконформістської. Так, він сам був тим журналістом, якого так ненавидять диктатори.

Бути журналістом за диктатури – це бути гладіатором. Це вимагає від тебе майстерності, надзвичайних людських якостей і, звичайно, рішучості та мужності – ті якості, якими він мені запам’ятається.

Він не вірив у компроміси з тиранією. Тому що він знав, що вони не співпрацюють з тиранією і воюють. Він боровся насамперед словом та правдою – робив це вміло і вражав ворогів у саме серце.

Якби не вибух, що обірвав його життя, Павло був би з нами на барикадах у 2020 році, а у 2022 році його голос був би таким важливим у війні проти російських загарбників. Нам усім зараз не вистачає його слів і голосу.

Павло був би радий знати, що його сайт продовжує працювати. Йому було би приємно знати, що білоруси не змирилися з окупацією і продовжують боротьбу, хоча з початком війни (яка для нас почалася у 2020 році) простору для роботи стало так мало. Що білоруські журналісти змогли відновити свою роботу в еміграції, не зважаючи на репресії. Павло був би радий знати, що у 2020 році у нас з’явилися рейкові партизани, які зупиняли потяги з російською військовою технікою, щоби допомогти Україні. І він був би в захваті від мужності вояків Полку Калиновського.

Павло Шеремет об'єднував Білорусь та Україну. Він так хотів, щоби білоруси краще знали українців, а українці – розуміли білорусів. Його засмучувало те, що хоч ми й сусіди, але так мало чуємо один одного і так мало співпрацюємо.

Він знав грабіжницьку і злочинну сутність путінської Росії і був серед тих, хто не боявся говорити про загрозу з боку Росії – як для Білорусі, так і для України.

І хоча він сам не відразу прийшов до цього розуміння, він вважав, що необхідно зміцнювати національну ідентичність, і що це шлях протистояння імперії.

Убивці Шеремета ще десь залишаються безкарними. Але ми повинні зробити все можливе, щоби знайти їх і притягнути до відповідальності. Навіть якщо це потребує часу. Навіть якщо ці люди чинять опір, ми повинні дізнатися правду. Бо саме за правду боровся Шеремет.

Ми вшануємо ім’я Шеремета в Новій Білорусії. Пам’ятником, вулицею – це все питання часу. І найголовніше, що ми повинні продовжувати його справу та його боротьбу. Визволення Білорусі й України – це буде для Павла найліпшою нагородою.

Фото – Вікіпедія