Білоруське питання під час війни: пробачити не можна карати

Історичні обставини склалися так, що два з половиною роки тому білоруський народ утратив можливість скинути диктатора, відродити паростки демократичного ладу і стати господарем на своїй землі. Лукашенкові з допомогою кремля швидко й у кривавий спосіб удалося придушити народні протести, а його каральні органи (усілякі губопіки, кдб, «суди») дотепер працюють у конвеєрному темпі – арештовують і кидають за ґрати учасників мітингів. Терор свого народу бульбофюрер доповнив терором українського народу – ставши союзником путіна та віддавши територію Білорусі для агресивних дій російської армії проти України.

Українці після 22 лютого минулого року у більшості своїй сприймають білорусів як ворогів. Можливо, знаку рівності у ненависті як до росіян і нема, та все ж відсоток доволі великий. І це зрозуміло – українському народу зараз не до тонкощів з’ясовувати скільки білорусів на чиєму боці та чому народ не може скинути свого диктатора, як це зробили вони з Януковичем.

Зараз між народами стіна не лише на українському боці кордону, протяжністю понад 1000 кілометрів у виглядів фортифікаційних споруд і замінованих ділянок. Але й стіна психологічна, цеглинами якої у багатьох є несприйняття, ненависть і небажання навіть слухати щось про білорусів.

Проте «білоруське питання» є актуальним, допоки триває російська агресія. Воно залишиться актуальним і після перемоги України, коли доведеться будувати стосунки з Новою Білоруссю.

Дискурси на тему білорусько-українських відносин – один зі способів не відмежуватися глухою стіною, а навести містки для взаємодопомоги тепер і в майбутньому.

Днями YouTube-канал «Рыцарские истории» організував дебати, присвячені відносинам Білорусі й України за участю політичного активіста і блогера з Мінська Олександра Козачка та соціолога й експерта з комунікацій Дмитра Громакова із Дніпра.

Учасники відповіли на низку актуальних запитань, зокрема, щодо ролі та місця обох країн одна для одної, наявності альтернативи військовому конфлікту між Білоруссю та Україною ?

За словами Олександра Козачка, більша частина білорусів, відсотків 90, співчувають ситуації в Україні та негативно ставляться до війни.

Він змоделював ситуацію, за якої політика Білорусі щодо України була би іншою:

• Сталося диво, допустимо, Лукашенко загинув чи зник кудись, щось у Білорусії змінилось і до влади прийшов хтось інший і він вирішує допомогти Україні. Або ж Лукашенко вирішує боєприпаси та танки відправляти в Україну, допустимо. Таким чином, у Білорусії виникає проблема з росією, і взагалі виникає чимало проблем. Адже 50% експорту й імпорту – це росія. Чим Україна, у такій малоймовірній ситуації, може допомогти Білорусі, якщо при зміні режиму, неважливо хто «за кермом», але Білорусь вирішує допомогти Україні? Що б Україна при цьому змогла би запропонувати Білорусії?
• Нам потрібно розуміти, що, на жаль, у нас є історія взаємних помилок. І виходячи з цього, нам необхідно якось будувати подальші взаємини, адже ніхто не є святим. Наступний момент: ми довго думали над ситуацією, довго обговорювали, що от, наприклад, завтра ми міняємо політику, ну і однозначно з’являється розуміння, що у нас є дві речі, які називаються: А – це економічна проблема, і це не лише ринок російської федерації, адже ми, як країна ізольована від моря, ізольовані від світової економіки. Тобто нас свідомо, Україна та ЄС, ізолювали від світової економіки. Тому опиратись на особисті ресурси, коли ми захочемо змінити вектор відносин з Україною, ми не зможемо, тому що ми ізольовані від світової економіки. Росія зараз підтримує не стільки наш ринок, як забезпечує для нас світову торгівлю, через Азовське море, через Балтику і через прямі поставки в Китай та на Азіатський ринок. Якщо ця проблема не буде вирішена, про жодні інші варіанти ми говорити не зможемо. 
• Другий момент, який для нас проблематичний, допустимо ми завтра приймаємо рішення: росіяни для нас стають загрозою, тобто особисто для нас, а не для України, адже кажучи відверто, для нас інтереси України, як і України до нас, завжди будуть на другому місці, і це нормально. Отож ми розуміємо, що у нас є проблема, лукашенко просто зникає. Як це буде – неважливо, і нам потрібно зробити вибір: або проєвропейський, чи просвітовий, назвемо його так, або вектор росії. В цій ситуації ми опиняємось у зоні ризику воєнної агресії щодо Білорусі. Зрозуміло, що навіть Україна, маючи 40 мільйонів населення, велику територію та глибину фронту, якого у нас взагалі немає, з дуже важкими труднощами та зі світовою підтримкою змогла протистояти. І ми бачили цей досвід світової підтримки, який він повільний, просто по чайній ложці в годину, і якби Україна якийсь час не втримала натиск самостійно, навряд чи ця допомога пригодилась би. Ми маємо таких два історичних приклади, один у минулого, а інший у теперішньому. Це Фінляндія, ми бачили, що Фінляндія по суті одна протистояла Радянському Союзу, там зіграли звісно свої фактори, і вони змогли в результаті вистояти. Зараз ми бачимо, як протистоїть Україна, і чи хочемо ми повторити такий досвід? Чесно кажучи, не дуже. Навіть не зважаючи на ставлення до росії з боку білорусів, яке би воно не було, сам по собі історичний досвід 200-літньої війни з росією говорить, що ціна такої війни дуже висока. Тому не маючи конкретної політики, не маючи економічної альтернативи та воєнно-політичної, Білорусь при жодній владі не матиме мотивації змінювати східний вектор.

Дмитро Громаков на запитання «Чи могли б, за інших умов, наші країни посилити позиції один одного у світі?» відповів:

• Ні, ми би могли підсилювати один одного, якби зі самого початку ми виходили з того, що ми просто добрі сусіди та ми би брали в розрахунок наші відмінності. Тоді так, ми би могли підсилити й економічний потенціал, і можливості якогось розвитку регіонального. На жаль, тут мушу погодитись із Олександром, що різниця у політичних режимах, які склались, є суттєво різною. І вона суттєво обмежує можливості взаємодії в подальшому. Тому що без цієї соціально-проектної складової для України Білорусь, як окрема економіка, як окремий об’єкт, не дуже цікава. Білорусь завжди була надто маленькою для України. Я пам’ятаю чудну розмову щодо фармринку, і пригадую, що коли сказали, що загальний обсяг фармринку в Білорусії, умовно, $600 мільйонів, то наші бізнесмени сказали, що у них один препарат в Україні заробляє $1,2 мільйона. Тому розглядати доступ до ринку Білорусі просто так для них було не дуже цікаво. Тому підсилення одне одного може настати тоді, коли ми почнемо розуміти, як побудований світ одне одного та будуть існувати якісь інструменти або маркери, що дозволять робити нас більш прогнозованими.

Український експерт з комунікацій також вважає, що у теперішніх політичних умовах є альтернатива воєнному зіткненню між Білоруссю та Україною. Адже «воєнної сутички не хочуть обидві сторони».

На його думку, потрібно вголос декларувати те, що сторони хочуть насправді.

«.. З точки зору ЗМІ, і з точки зору громадських активістів має бути цільове завдання – привести ситуацію в нуль. Для того, щоби не було політики хейтів, політики агресії, мінімізувати це все. Адже ми усі чітко розуміємо, що коли усі на високому градусі, то будь-який випадковий вектор цей градус може лише підвищити. Коли ж ми на низькому градусі, то у нас хоч з’являється ось цей час, на 5 хвилин подумати», - сказав соціолог.

Білоруський інформаційний центр у Львові попросив Дмитра Громакова прокоментувати свою участь у вищезгаданій дискусії та відповісти на декілька запитань. Зокрема, чи варто шукати «хороших» білорусів.

- Завжди варто шукати хороших людей, скажемо так. Завжди варто шукати порозуміння з народом, який буде жити поряд з нами та нашими дітьми ще не одне століття. Тому спроби налагодити контакт потрібні. Потрібно також розвивати та якось впливати на людей, які живуть на території Білорусі, - вважає Дмитро Громаков.

У своєму дискурсі з білоруським опонентом український експерт пояснив, чому українці в такій кількості не сприймають білорусів і вважають їх ворожим народом.

- Це питання дуже прискіпливо розглядається на експертному рівні та як подолати цю проблему в майбутньому. За рахунок чого українці можуть пробачити білорусів за ту агресію, яку вони допустили зі своєї території. Як я казав, найбільш образливим було те, що не спрацювало попередження саме на рівні побутовому – між друзями, між колегами… Тому є образа на білорусів, які допустили таку поведінку щодо українців, котрі взагалі-то ніколи не бачили в них ані загрози, ані якоїсь підлості у своїй поведінці. Тому зараз це проблема, яку потрібно вирішувати якимось чином. Бо жити в образі сусіднім народам довго все одно не вийде.

Дмитро Громаков також відповів на запитання:

- чому офіційний Київ остаточно не розриває дипломатичні відносини з Мінськом та можливі приховані контакти з лукашенком;

- ігнорування Офісом Президента України білоруського питання;

- невелику кількість білоруських добровольців у складі ЗСУ і можливості розворушити білоруське суспільство з огляду на історичний шанс здобути незалежність і долучитися до європейської сім’ї.

На десятки запитань щодо білорусько-українських відносин сьогодні немає однозначних відповідей. Як далі розгортатимуться події під час війни, чи зуміють білоруси об’єднатися довкола мети звільнитися від лукашенківсько-путінського режиму і стати пліч-о-пліч з українцями у протистоянні з російською агресією? Від відповідей на ці запитання залежатиме місце для коми у заголовку.