Балканський досвід інформаційної війни з Кремлем

На даний час слід визнати, що ми програємо битву за битвою в інформаційній війні із Росією. Кремль задіяв величезні кошти, професійні кадри, системи підкупу, шантажу та залякування у всій Східній та Західній Європі. Метастази російської машини пропаганди дістались до Великобританії та навіть до США.

Цілеспрямовано втручаючись у вибори та політичний процес Кремль домагається геополітичного реваншу на світовій арені, однією із складових якого є перемога над Україною. Критично мала кількість справжніх патріотів при владі, непереможена корупція та продажність окремих верств, так званої, «еліти» в українському політикумі призвела до того, що ми і надалі програємо у цій безжалісній війні. І лише жертовність українського народу  та щоденний подвиг військових, волонтерів, свідомого бізнесу захищає та творить нашу  державу. Справа протидії інформаційній гібридній війні з боку Росії стала суспільною справою, суспільною потребою всього свідомого сегменту українського активу. Саме тому команда ІА «Західний Інформаційний Фронт» намагається також здійснювати внесок у справу перемоги над російським агресором.

Водночас, слід зазначити, що маємо приклади успішної протидії російській інформаційній агресії на міжнародній арені. Є приклади, гідні наслідування і досвід гідний поширення. Одна сторінка із історії успіху - діяльність українського посла у Хорватії,  де завдяки Олександру Левченку Україна творила сприятливе інформаційне поле для діяльності нашої дипломатії протягом всього періоду російської інформаційної агресії. Наш Посол настільки добре виконував свою роботу, що не лише став прикладом  наслідування, але й приводом для незадоволення всієї російської хваленої дипломатії на чолі із «сумнозвісним брехуном»  та путінським поплічником Сергієм Лавровим. Чого лише вартий «шедевр» від «Комсомольської правди» про те, що український посол у Хорватії «зґвалтував місцеві ЗМІ» та отримавши колонку в газетах, щотижнево поливає Росію брудом.

Щиро вдячні, що Олександр Михайлович погодився дати інтерв’ю для ІА «Західний Інформаційний Фронт». Сподіваємось, відповіді на ряд запитань стосовно його діяльності в контексті триваючої гібридної агресії Російської Федерації та потужного дезінформаційного пресингу з боку Кремля на українські, європейські та навіть американські ЗМІ, будуть цікаві читачам нашого видання.

Юрій Кміть: Із самого початку захоплення росіянами Криму  російські інформаційні війська, які складаються не тільки із офіційних каналів путінських тролів та ботів, куплених європейських політиків та журналістів  розгорнули шалену атаку на Україну. Атаку гібридного формату, до якої ослаблена зрадою Януковича та компанії українська держава не була готова. Ці події застали Вас у Хорватії. Якими тоді були умови, в яких Вам довелось працювати – бюджет, кількість працівників Посольства, їх настрої?

Хочу зазначити, що початок інформаційної агресії на Україну почався з брехливого висвітлення російськими медіа подій на Майдані. Для себе червоною лінією у відносинах з Росією вважаю ранок 27 лютого 2014 р., коли дізнався про захоплення російським спецназом приміщень кримського парламенту та уряду у Сімферополі. Свою боротьбу з російською пропагандою Посольство України в Хорватії почало опівдні 27 лютого 2014 р. виступом посла в прямому ефірі хорватського інформаційного каналу.   

Я в минулому, у часи В.Ющенка, працював заступником Постійного представника Президента України в АР Крим, і мені вмить стало зрозумілим до чого тут ведеться. Відразу провів коротку нараду в Посольстві, де визначили першочергові заходи, які треба вжити. По-перше, треба було терміново виходити в хорватські ЗМІ та інформувати місцеву і європейську громадськість про корінну зміну ситуації в Україні і початок російської агресії на нашу державу. Так, це не класичний фронтальний напад, але небезпека від московського гібридного наступу в Криму була величезною.

Перші відверті нахабні кроки здійснені Кремлем свідчили про далекосяжність планів не тільки стосовно захоплення півострова, але і встановлення контролю над усією нашою державою.

Тому у прямому ефірі хорватського інформаційного каналу звернувся до глядачів, політиків, громадськості з закликом до необхідності гострого реагування на російську провокацію в Сімферополі  на загальноєвропейському рівні. Цього ж дня в Києві мали відбуватися нові кадрові призначення, в тому числі стосовно МЗС. Будучи переконаним, що найближчим часом необхідні вказівки без сумніву надійдуть, провів необхідні важливі зустрічі в адміністрації президента Хорватії, МЗС, парламентських колах – головний мессидж: посягання на державний суверенітет України є замахом на всю систему європейських цінностей та безпековий порядок у цілому світі після Другої світової війни. Цим було розпочато український інформаційний наступ в хорватському медіа і політичному просторі проти російської агресії, який тривав до останнього дня закінчення мого мандату в березні 2017 р.

За цей час були більше сотні виступів на телебаченні та радіо Республіки Хорватія (РХ) та Боснії і Герцеговини (БіГ), 130 статей та інтерв’ю у друкованих та електронних ЗМІ, постійні зустрічі і обговорення з громадськістю, студентами, діаспорою, сталі контакти з усіма важливими політичними чинниками країн акредитації. Якщо в 2014- першій половині 2015 р. це була просто повна перевага українського інформування та донесення офіційної точки зору Києва в медіа просторі Хорватії та БіГ, то з другої половини 2015- початок 2017 рр., коли прибув новий посол РФ в РХ із завданням Лаврова, як він визнав в одному з медіа, терміново виправляти провальну ситуацію в Загребі, розпочалася справжня інформаційна війна з московською пропагандою. Тоді нам вдалося отримати важку перемогу. Важку, бо опонент постійно використовував фінансові можливості «Лукойла», «Газпрому» (який через свою фірму, як пізніше з’ясувалось, фінансував правлячу партію),  «Сбербанку», російських інвесторів у будівельному та туристичному бізнесі. Тоді як у нас фінансування інформаційної роботи було або відсутнє, або на дуже скромному рівні.

В Хорватії інформаційне протистояння російській пропаганді досягло найвищого ступеня безкомпромісності, яке без вагань можна визначити категорією інформвійна.

 Але на війні, як на війні. Гострі баталії з російським послом в пресі, окопна боротьба під час інформаційного затишшя, перемоги в тривалих виснажливих дискусіях, тактичні маневри, коли того вимагала ситуація. На війні бувають і жертви. В Хорватії мені їх вдалося запобігти, але опоненти спробували дістати після мого повернення в Україну. Декому, як виявилося, навіть серед своїх, як  кість у горлі була гіперактивність українського посольства в Хорватії. За їхньою логікою, хто виходить дуже часто в медіа стає сумнівним, мовляв чи не мітить на політичну роботу. Але ж на дворі війна, а як ви переможете в інформаційному протистоянні сидячи в службових кабінетах. Після мого повернення, в Хорватії почався інформаційний відступ української тематики, тут тепер уже переважає російська точка зору. Це ще раз засвідчило правильність системи нашої роботи, яка полягала у ледь не щоденних інформаційних заходах. Правильність підходу роботи в існуючих умовах задля для об’єктивного представлення в медіа просторі РХ та БіГ небезпеки російської агресії на Україну, що водночас є й фактично наступом на європейську демократію та європейські цінності. 

За час мого мандату, у жорсткій боротьбі нам вдавалося перемагати маючи невеликий штат співробітників та мінімальне фінансування. При цьому, набутий досвід «бойових» дій в зарубіжних медіа мене переконав – важливо мати бачення цілей і пріоритетних заходів інформаційної роботи і головне, можливо небагатьох, але фахово дуже підготовлених кадрів. Звісно, що хотілося б передати досвід перемоги за кордоном тут в Україні, але поки що попиту на це не відчуваю. Загалом, на державному рівні цими важливими питаннями опікується декілька міністерств та відомств, але очевидно, що цю роботу треба системно координувати на міжвідомчому рівні. Переконаний, що не можна очікувати перемог в нашій важкій боротьбі за реінтеграцію Донбасу і Криму не  отримавши перевагу в інформаційній битві з Кремлем. Про це говорить хорватський досвід військової та мирної реінтеграції тимчасово окупованих територій.                            

Юрій Кміть:  Ні для кого не таємниця, що Владімір Путін і його реваншистська команда мають свої інтереси на Балканах. Невдалий переворот у Чорногорії показав, настільки небезпечними можуть бути сценарії реалізації цього плану. Настільки впливовими у балканських країнах залишається «п’ята колона» Кремля? Наскільки успішно вдається Хорватії, Чорногорії, Македонії захищати свої європейські інтереси в умовах російської інформаційної експансії, межуючи із незмінним російським союзником Сербією?

Балкани, ще багато років тому називали «пороховою діжкою» Європи. Тому збройний конфлікт першої половини 90-х років минулого століття, який супроводжував розпад колишньої Югославії не був неочікуваним. Справжня кривава війна відбувалася на теренах Хорватії та Боснії і Герцеговини, а наприкінці 90-х рр. в Косово. Потім було 15-20 турбулентних років. Чорногорія виокремилася в окрему країну, проголосило державний суверенітет Косово, натомість Македонія застрягла на багато років у реалізації своєї європейської та євроатлантичної інтеграції з-за блокування цього процесу Грецією, яка категорично не може визнати цю країну з такою назвою, маючи століттями у своєму складі на півночі однойменну провінцію Македонія. Афінами це трактується як замах з боку Скоп’є на територіальну цілісність Греції, яка вже пережила війну з згаданого питання наприкінці 40-х років минулого століття.

До цих пір нема політичної стабільності в БіГ, де всі намагання офіційного Сараєво та європейської спільноти провести політичну консолідацію країни за рахунок усунення поділу країни на два ентитети : Федерація БіГ та Республіка Сербська наштовхуються на непримиренну позицію останнього. Баня-Лука категорично заперечує можливість проведення політичних змін в країні, погрожуючи взагалі відокремитися та об’єднатися з Сербією.

Після початку російської агресії на Україну та кремлівського інформаційного наступу на об’єднану Європу, Москва активно почала ще більше розхитувати ситуацію на Балканах.

Розраховуючи створити в Європі ще одне багаття конфлікту, щоб у Брюсселя та Вашингтона не вистачало сил одночасно системно допомагати протидіяти російській окупації в Україні та займатись умиротворенням ситуації на Балканському півострові. На щастя спроби вчинити державний переворот в Чорногорії зазнали поразки (до речі, врятувала ситуацію оперативна інформація від Німеччини і, як не дивно, Сербії). А спроби загострити ситуацію в Македонії до рівня конфлікту після останніх парламентських виборів також не увінчались успіхом. Європейці та американці вчасно змогли переконати місцевих політиків, що на можливому кривавому конфлікті хоче заробити лише третя сторона і це, зрозуміло, не відповідає загальномакедонським інтересам. Хорватія – позитивний приклад, у цей час змогла добитися членства в НАТО та ЄС. Цього до речі добилася і Болгарія.

Тому зараз на півострові маємо стійкі євро об’єднуючі маркери : на заході – Хорватія, на сході – Болгарія, а на півдні традиційно провідником європейської політики є Греція. До цього трикутника я додав би члена НАТО Албанію – єдину країну в Європі де взагалі відсутнє проросійське лобі.

Загалом, прокремлівський прошарок на Балканах формується за рахунок реалізації комерційних проектів із постачання російських енергоносіїв, інвестиційного та банківського капіталу, які використовуються московськими спецслужбами для реалізації своїх егоїстичних зовнішньополітичних завдань, що не мають жодного стосунку до національних інтересів країн регіону. Натомість в Албанії відсутнє проросійське лобі, бо там не реалізується жоден російський економічний проект.

Що стосується Сербії, то там величезний російський інвестиційний і банківський капітал, плюс історично хороше ставлення до Росії. Нагадаю, що перед початком конфлікту в Косово (кінець 90-х років) Сербія вела переговори щодо її включення до Союзу Росії і Білорусі. Тоді ймовірно оточення Б.Єльцина не захотіло прямого зіткнення з США, бо назрівало збройне протиборство у Косово, і все це закінчилося нічим. Разом з тим, Белград також має серйозні євроінтеграційні устремління. І визначення Брюсселем 2025 року як попередньої дати вступу Сербії та Чорногорії до ЄС стало могутнім стимулом для наступного запровадження в країні широкої політико-правової системи європейських цінностей, соціально-економічних стандартів відповідно до вимог членства в ЄС.

Єдиним вірним сателітом Кремля на Балканах залишається нинішнє керівництво Республіки Сербської. Якщо і буде наступного разу Москвою провокуватися ситуація на Балканах то саме через цей ентитет, що у складі Боснії і Герцеговини.            

Юрій Кміть: Непоодинокі випадки, коли українські чи іноземні ЗМІ купляються на «інформаційні вкидання» та «інфобомби» росіян, які приходять від псевдонадійних джерел. Нещодавно, росіяни, через підконтрольні Віктору Медведчуку ЗМІ запустили інформацію, що польський уряд зареєстрував проект резолюції РБ ООН про визнання «Волинської трагедії - геноцидом польського народу». Згодом виявилося, що це абсолютний «фейк», спрямований на підігрів українських радикальних сил до ще більшої конфронтації на ґрунті чутливих аспектів україно-польських історичних  відносин.  Українські та польські дипломати по обидва боки кордону вчасно і зважено спростували цей «фейк». Сподіваємось, що ця інформаційна спецоперація Кремля не дала ініціаторам бажаного результату. Це  позитивний приклад боротьби. Тим не менше, на даному етапі відносини України із рядом сусідніх країн-членів Європейського Союзу, зокрема Угорщини та Польщі, знаходяться у не найкращому стані. Як досвідчений дипломат та практик інформаційних воєн скажіть, чого більше у цьому загостренні : політики, історії чи російських впливів?

Загострення відносин з такими важливими сусідами як Польща та Угорщина абсолютно не може бути у сфері національних інтересів Української держави.

Треба розуміти, до яких питань особливо чутливі наші сусіди. Наприклад, Польща до певних оцінок нашого спільного історичного минулого. Угорщина – до стану і прав угорської національної меншини за кордоном. Тому розігрувати «фейкові» справи з Польщею з історичного минулого найбільш плідне підґрунтя для інсинуацій ворогів українсько-польського зближення.

Якщо ж взяти політичну чи економічну складову двосторонньої співпраці України з Польщею, реакція кожної сторони на можливе проблемне питання в цих важливих сферах буде  стриманою, тоді як, наприклад,  якась історична тема може «зашкалювати» в емоціях. А у відносинах з Угорщиною питання стану угорської національної меншини у сусідніх країнах є зовнішньополітичним пріоритетом Будапешту, заради якого можуть бути принесені в жертву навіть важливі двосторонні економічні проекти чи політичні стосунки.

Тобто, Польща на своїй території не надто переймається питанням національних меншин, а значить питання польської національної меншини за кордоном для Варшави буде менш визначальним, ніж деякі історико-політичні оцінки. Натомість для Будапешту історична площина не є пріоритетною, на відміну від сфери підтримки етнічних угорців за межами Угорщини. Про це знає Москва, і грати вона буде саме у цих пріоритетних сферах, щоб зашкодити стосункам України з Польщею та Угорщиною. Завдання ж української політики – максимально уникати конфліктів там, де їм можна запобігти. Звісно, що у нас є свої пріоритети державної політики у різних сферах, які треба максимально захищати, щодо деяких не може бути ні компромісів, ні торгів – наприклад питання територіальної цілісності України. У всіх інших дискусіях з сусідами треба прораховувати майбутні здобутки і втрати. І якщо можливі втрати переважають над здобутками - це вірний сигнал для можливого внесення коректив в українську позицію. В принципі зрозуміло і не дуже складно, якщо маєте повністю централізовану систему прийняття рішень. Але в демократичній європейській моделі рішення приймаються на конкурентній основі змагальності ідей. Це хороший шлях, можливо не дуже швидкий, але дозволяє робити оптимальні висновки. У нас, з-за незрілості інститутів демократії вирішення багатьох питань йде з орієнтацією на своїх потенційних виборців. І тут інколи навіть можливе заподіяння шкоди загальнодержавним інтересам не береться до визначальної уваги – перевага віддається перемозі на виборах через свій електорат, що інколи має власні специфічні світоглядні вподобання.      

Юрій Кміть: Олександре Михайловичу, на Вашу думку, які кроки в епоху інформаційних технологій має здійснити українська держава, щоб досягти рівня ефективної протидії російській інформаційній агресії.

Російська пропаганда активно використовує свої напрацювання у сфері інформаційних технологій. За допомогою соціальних мереж Кремль активно втручається у внутрішньополітичні питання багатьох країн. В США ведеться розслідування щодо можливого російського впливу на результати виборів шляхом маніпулюванням інформацією у соціальних мережах, яка могла дезорієнтувати потенційних виборців. Британія не виключає російське інформаційне втручання у внутрішньодержавну дискусію щодо доцільності перебування в ЄС.

Не виключено, що новітні інформаційні технології Москва використовувала для просування до представницьких органів влади низки європейських країн вихідців ультра правих та крайніх лівих організацій, які традиційно займають промосковські позиції та отримують фінансування та організаційну підтримку Кремля.  Вони десятиліттями не могли пробити виборчі бар’єри представницької демократії, а зараз стали прохідними  практично в кожній європейській країні.

Враховуючи ситуацію з анексованим Кримом та тимчасово окупованою територією Донбасу інформаційну війну РФ проти України можна виокремити по трьом основним напрямкам.

Перший, власне на території Росії, з метою створення критично важливої підтримки спротиву російського населення агресивній політиці Кремля щодо України. Тут українська сторона обмежена в інформаційному впливі на російських громадян, але все ж таки - треба постійно працювати над  донесенням до жителів Росії об’єктивних повідомлень про ситуацію в Україні. У цьому випадку нам слід налагодити тісну співпрацю із країнами Балтії, які найбільше розуміють важливість цієї роботи та мають організаційні і фінансові ресурси за підтримки НАТО та ЄС.

Другий напрямок – найголовніший, відбиття інформаційного нападу Росії на Україну та українських громадян на території нашої держави. Це вже одне з головних питань національної безпеки України. Тому має проводитися не стільки контрпропагандистська робота, скільки скерована державна інформаційна політика. Практично, ми б’ємося на своїй території, а значить поле для компромісів відсутнє. Тут має бути виокремлено напрямок – Крим та Донбас. Робота на населення Донбасу має два піднапрямки : контрольована державою територія і тимчасово окупована територія, плюс специфіка - «сіра» зона. Наприклад: повідомляється про звільнення українським підрозділом села у «сірій» зоні. Доцільно, щоб  крім картинки БТР з синьо-жовтим прапором має бути фотографія вантажних автомобілів, що в це село завозять продукти харчування та товари широкого вжитку, декількох інспекторів пенсійного фонду та соціальної служби, які починають роботу з надання державної допомоги місцевим мешканцям, машина швидкої медичної допомоги для надання термінових послуг у випадку звернень жителів щодо стану здоров’я. Саме таке представлення ситуації з фактично реінтегрованою територією створює позитивне сприйняття серед усіх українських громадян, включаючи тих, які проживають на тимчасово окупованих територіях.

І нарешті, третій напрямок – боротьба з російською пропагандою у світовому інформаційному просторі. У даному випадку головне слово за українськими дипломатичними представництвами, роботу котрих спрямовує і координує МЗС. Роботу кожної закордонної установи у цьому напрямку може оцінити будь-хто, зайшовши на сайт МЗС, де можна побачити всі публікації та виступи на телебаченні і радіо глав українських дипмісій та співробітників посольств.

Таким чином, проведення інформаційних боїв з кремлівською пропагандою має відбуватися на території України, у світовому інформаційному просторі і навіть на території РФ. До цієї боротьби треба активно підключати наших союзників – перш за все, країни Балтії, а також асів світової інформаційної політики – американців та британців, які, не забуваймо, є головними гарантами територіальної цілісності нашої держави відповідно до положень Будапештського меморандуму.

Юрій Кміть: Щиро вдячні за те, що поділились досвідом протистояння із кремлівською машиною пропаганди. Олександре Михайловичу, впевнені ця інформація стане в нагоді особам, які займаються питаннями протидії гібридній агресії Росії, та допоможе пришвидшити нашу спільну перемогу.

Біографічна довідка: Левченко Олександр Михайлович.

Народився 3 листопада 1963 року в місті Київ. У 1985 закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, історичний факультет, викладач історії та суспільствознавства. У 1993 закінчив аспірантуру Інституту соціально-економічних проблем зарубіжних країн АН України, у 1999 Дипломатичну Академію України, магістр зовнішньої політики. У 2003 році закінчив Українську академію зовнішньої торгівлі, магістр менеджменту зовнішньоекономічної діяльності. Володіє англійською, хорватською та сербською мовами. З 1992  на дипломатичній службі в системі Міністерства закордонних справ України, в 2006 - 2007 — заступник Постійного Представника Президента України в АР Крим.  В період з 01.09.2010 по 16.03.2017 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія. З 01.09.2011 до 16.03.2017 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Боснії та Герцеговині за сумісництвом.

ілюстраційне фото: qha.com.ua