500 днів повномасштабної війни

Нагода на хвилину зупинитися, озирнутися на пройдений шлях і подивитись трохи вперед.

Починалося з «Києву за три дні» - нещодавно закінчилося у 200 км від Москви. І це ще не остаточний фініш, лише проміжний.

Маршрут пролягав через героїчну оборону Сум, Чернігова, Охтирки, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Харкова, Маріуполя, Ізюма, Волновахи, Сєверодонецька, Вугледару, Марїнки, фортецю Бахмут, десятки інших міст та сіл.

Частину, як Херсон, ми вже повернули – частину ще повернемо.

Це один ланцюг подій, які творять героїзм наших воїнів та стійкість усього українського народу.

Від «русского корабля» на дні – до «приземлення» аналоговнетних «кинджалів».

Від невеликих партій зброї для партизанської війни – до «артилерійської родини», «танкової коаліції» і очікування літаків.

Від прощання з Україною у західних столицях – до усвідомлення, що Україна – це щит Європи.

Це шлях величезних жертв, які поки не вкладаються у голові.

Мільйони людей за кордоном, частину з яких ми втратимо.

Сотні тисяч вкрадених росіянами дітей, яких ми повинні врятувати.

Десятки тисяч квадратних кілометрів вбитої природи, сотні знищених поселень, зруйнованих підприємств, знищених справ чийогось цілого життя.

Тисячі загиблих…

Тисячі доказів, що російський напад – це акт геноциду…

Для мене особисто це був час переоцінки багатьох речей, усвідомлення помилок і водночас впевненості, що ми переможемо.

Я не вірив, що росіяни почнуть обстрілювати ракетами мирні міста. Бо це очевидно протирічило їхній меті. Тому надійний захист нашого неба сприймаю як особистий виклик. У Києві ми майже вирішили це завдання. У Львові, Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі – ще ні, але працюємо.

Я не міг уявити, що населення такої великої країни може тотально втратити мораль, деградувати до тваринного стану. Прояви ми бачимо не тільки у страшних злочинах, ми це чуємо у спілкуванні дітей з батьками, чоловіків з дружинами у Росії. Вони самі себе розлюднили.

Уперше мене це вразило, коли на перемовинах у Білорусі у березні 2022 року я пропонував російський стороні забрати тисячі тіл знищених російських солдат, розкиданих по наших лісах і полях. Вони не просто відмовилися від своїх – вони брехали один одному, що цих втрат немає.

Щоби виправити цю моральну деградацію знадобляться десятиліття.

Тому ми повинні не просто звільнити від них нашу землю – ми повинні зробити так, щоби це зло дуже довго не могло оговтатися і декілька поколінь не були здатними на агресію.

Іще одним усвідомленням стало те, що Україна десятиліттями жила зі штучно обмеженим обрієм. Із багатьма ознаками «вивченої безпорадності», яка стала ледь не частиною національного характеру.

Значною мірою це було наслідком безчесних дій щодо молодої демократії з боку тих, хто мав більше досвіду. І наших помилок.

Ми віддали та розміняли багато такого, справжню ціну чого не усвідомлювали. Первородство на сочевичну юшку.

Саме тому досягнення справжнього суверенітету, можливість спиратися на власні сили та за рахунок цього бути цінним союзником я вважаю одним із головних пріоритетів.

Українці гідні набагато більшого.

Це доводять наші воїни на полі бою.

Це доводять наші люди у Європі, які масово показали неочікуваний для європейців рівень кваліфікації, етики, підприємливості тощо.

Це доводить наш бізнес, на який зараз полюють з пропозиціями релокації.

Сьогодні я маю візаві – міністрів оборони – у понад 50 країнах. Коли більше дізнаюсь про різні держави, настає розуміння, що в України дійсно високий потенціал. Широка база для порівняння все демонструє дуже чітко.

Продовження нашої битви – це війна не за абстрактні норми міжнародного права. Це битва за право жити вільно, щасливо на своїй прекрасній землі, самому визначати майбутнє. У країні, яка розправить плечі, вийде на новий простір, забезпечить справедливість.

Після війни це буде нова Україна. Або не буде ніякої.

Ця думка періодично лунає, але не до кінця сприймається: зараз проходить остаточний розрив із радянською спадщиною. Причому, не тільки у нас – у росії теж.

Ми повинні усвідомлено забрати свою частину спадку, переосмислити його та будувати нове.

Війна показала, що в плані організації оборони ми досі значною мірою радянська держава. Потрібні глибинні перетворення.

Найближчим часом нас може очікувати багато потрясінь. Адже ми не тільки б’ємося з жорстоким ворогом. Ми виборюємо своє місце у світі і своє бачення перемоги. Великий світ – це конкуренція.

Далі буде дуже важко. Буде тиск, будуть втрати та руйнування. Буде розчарування і зневіра. Це нормально, адже випробування насправді великі.

Ми рухаємось вгору.

Будьте певні – ми все здолаємо, у нас все вийде.

У нас є справжні друзі, це багато важить.

500 днів тому ніхто би не повірив, що ми опинимось у точці, де перебуваємо зараз. Кожного дня ми просуваємось. Саме тому так багато охочих штовхнути на хибний шлях.

Я пишаюся кожним і кожною, хто зараз тримає фронт і робить ці важкі кроки вперед. За якими підтягується уся країна.

Перемога буде.

Слава Україні!

Олексій Резніков, міністр оорони України (сторінка у FB)