Як Путін зненавидів Україну

Розслідування про те, як російський президент дійшов думки про війну з Україною. Мотивами для Путіна розпочати війну з Україною стали особиста образа та бажання помсти. Останньою краплею виявилося закриття медіаактивів його кума Віктора Медведчука. Путін вирішив напасти на Київ у лютому-березні 2021 року, кажуть джерела «Верстки». Підготовка до вторгнення тривала майже рік, але весь цей час у Кремлі виходили з неправильних передумов і розрахунків.

Автор тексту – Ілля Жегульов, колишній спецкореспондент SmartMoney, Forbes, Meduza, Reuters. Написав книгу «Хід царем: Таємна боротьба за владу і вплив у сучасній Росії. Від Єльцина до Путіна» про вищих кремлівських чиновників, які ухвалювали ключові рішення в останні роки правління Бориса Єльцина, у тому числі про вибір Володимира Путіна як наступника.

В основу цього розслідування лягли розмови з колишніми та теперішніми чиновниками у російській та українській владі. Кожен із них займає певне місце або в українському політичному істеблішменті, або в російському. Що насправді спричинило війну – тема складна для обох країн. Спеціально для «Верстки» журналіст Ілля Жегульов з'ясував, як вийшло, що у Володимира Путіна виникнула сама думка про війну з Україною, коли ухвалили ключове рішення і хто вплинув на нього. Розповіді, що дали наближені до Кремля колишні та нинішні функціонери, не можуть бути виправданням трагедії, що сталася, проте допомагають зрозуміти еволюцію мислення російського правителя, що привела до неї.

ЗМІСТ

Перша спроба розколу України

Як Путін образився на Америку

Які філософи навчили російського президента антиукраїнському

Як Путін зважився на захоплення Криму

Чому російський президент образився на Зеленського

Коли дозріло рішення про війну

Після губернаторських виборів у Підмосков'ї у вересні 2013 року один із кураторів величезної команди політтехнологів, потираючи руки, сказав: «Ну, хлопці, молодці, тепер поїдете на Західну Україну тренуватися», - згадує у розмові з «Версткою» близький до адміністрації російського президента політтехнолог. Десять років тому, за його словами, дискурсу, що є якісь «погані хохли», не було взагалі: російські технологи працювали як із командою Віктора Януковича, так і з його опонентами з більш проєвропейськи орієнтованих політиків, і ні в кого жодних питань не виникало. Політтехнологи отримували вигідні підряди від усіх сторін і заробляли гроші. «А скільки комунікацій між футбольними вболівальниками було росіянами та українцями, дружба по-справжньому була. І націоналісти дружили між собою».

Здавалося, у Кремля ставлення до України змінилося за лічені тижні лютого 2014 року, коли Путін одноосібно ухвалив рішення про анексію Криму. Але це не зовсім так: судячи з розповідей очевидців, у голові у російського президента думка про сусідню країну еволюціонувала набагато раніше.

«Наш сучий син»

До «помаранчевої революції» 2004 року у Москви з Києвом серйозні розбіжності виникли лише одного разу: 2003 року каменем спотикання став острів Тузла в Азовському морі, на якому мешкало 30 рибалок. Якоїсь миті Росія стала насипати берег у бік рибальського острівця, що викликало велику напругу аж до посилення захисту Тузли регулярними військами України. Але врешті-решт обидві країни погодили договір про співпрацю в Азовському морі та Керченській протоці і про конфлікт надовго забули.

Ідучи з посади Президента після двох термінів, український президент Леонід Кучма попросив Москву підтримати свого наступника – Віктора Януковича, чим Кремль із завзяттям зайнявся.

«В ефірі спеціальна програма трьох національних телеканалів України – телеканалу «Інтер», «1+1» та «Першого національного»: «Володимир Путін. Прямий ефір… географія питань – вся Україна. Усі дзвінки з території України – безкоштовні», - російською мовою говорив ведучий у студії, ніби він був не в Києві, а в Останкіно. У студії в Києві між двома прапорами – Україною та Росією – сидів президент Росії і протягом години відповідав на запитання громадян сусідньої держави. То був кінець жовтня 2004 року, фінальний етап президентської кампанії Віктора Януковича, на якого зробила ставку Москва.

Щоби підтримати кандидата, Путін приїхав до Києва і взяв участь у прямому аналогу російської «прямої лінії» з різницею в тому, що питання йому ставили українці (отримано понад 80 000 запитань). Путін навіть сказав, що Росії є чому повчитися в України, мовляв, економічне зростання України за прем'єра Януковича за темпами випередило російське.

Займався виборами з боку Москви Дмитро Медведєв, який тоді очолював адміністрацію президента Росії, а з боку Києва – голова адміністрації президента України Віктор Медведчук. Саме того року Путін став хрещеним батьком його дочки Дарії. Тоді адміністрація Президента України тісно працювала у зв'язці з російською, а спеціальним помічником зі зв'язків двох адміністрацій, за власним зізнанням, був російський політтехнолог Гліб Павловський. Одним із передвиборних ходів Москви стала карта «трьох сортів України», на які нібито ділив країну Віктор Ющенко, де третій сорт — це південь та схід України.

Але це не допомогло. За підсумками «помаранчевої революції» після масових протестів і повторного голосування у 2004 році Президентом України став Віктор Ющенко.

Але Москва продовжила робити ставку на протиставлення та навіть відокремлення регіонів. У розпал «помаранчевої революції» навіть провели першу спробу відокремлення півдня і сходу – у Сєвєродонецьку відбувся проросійський з'їзд депутатів усіх рівнів, із Росії на ньому був присутній на той момент упливовий політик, мер Москви Юрій Лужков. У свою чергу тодішній голова Донецької обласної ради Борис Колесніков прямо закликав до відокремлення від України: «Ми пропонуємо: висловити недовіру всім вищим органам державної влади, які порушили закон. Створити нову південно-східну українську державу у формі федеративної республіки. Столицею нової держави стане Харків, таким чином буде відновлено першу столицю незалежної Української республіки», - говорив Колесников. Проте до діла не дійшло. Росія тоді не почала втручатися зі зброєю у справи суверенної держави, а без підтримки на відокремлення ніхто не пішов. На пропозицію «Верстки» поговорити про це зараз Колесніков відповів: «Дякую, не цікавить» (фонд Колеснікова активно підтримує ЗСУ, а всю обкладинку його профілю у «Фейсбуці» займає величезний український прапор).

До 2010 року прозахідний президент Ющенко втратив більшу частину рейтингу, а на початку 2010 року Янукович виграв президентські вибори – і цього разу до підрахунків голосів виборці масових претензій уже не мали.

Ставши Президентом, Янукович одразу почав приймати рішення, про які Москва не могла і мріяти навіть за часів поміркованого політика Кучми – він заявив, що Україна не вступатиме до НАТО, ініціював закон про статус російської мови як регіональної та висловився, що голодомор – не геноцид українського народу, а спільна проблема радянської історії.

«Наші спецслужби сиділи у керівництві України, керували нею та окремими бізнес-одиницями. Сенс щось робити було, коли всі свої?» - розповідає джерело, близьке до адміністрації російського президента. За його словами, план був простий – зближення з Україною на зразок і подібність до зближення з Білоруссю. «У країні сидів цілий президент, який був фактично у нас на утриманні, – пояснює джерело «Верстки». – Як у Штатів свого часу на Кубі був президент Фульхенсіо Батіста, так і в Україні був Янукович. Ставлення було до нього таке саме. Звісно, йому підігравали та допомагали. То був наш сучий син».

Паралельно Росія працювала і дипломатичною лінією, намагаючись відмовити Європу загравати з Україною. «Російські дипломати приїжджали до Парижа, вони говорили Заходу, що ми проти євроасоціації, цього не буде, ви повинні це припинити, - розповідає  джерело, близьке до Владислава Суркова, яке із 2013 по 2019 рік відповідало у Кремлі, зокрема, за пов'язані з Україною питання. – Мовляв, це буде удар по тих відносинах, які є між Україною та Росією. Почалося з цієї історії, жодної історії про «русскій мір» ще взагалі не було».

Янукович відмовився від угоди про асоціацію з ЄС і піддався спокусі Кремля вступити до Митного союзу з Росією, що закінчилося другим у його житті майданом.

«Він тоді загрубив»

Ставлення Путіна до України псувалося разом із відносинами із Заходом. Доволі швидко пострадянський простір, і насамперед Україна та Грузія, стали для кремлівського лідера простором протистояння.

Першим ударом для Путіна стала «Революція троянд» у Грузії, коли після масових протестів у країні помінявся лідер на незрозумілого для Путіна прозахідного Михайла Саакашвілі, другим більш серйозним – «помаранчева революція» в Україні. «Справа не у ставленні до України. Там же не просто був Майдан, там була руйнація всіх правил гри», - пояснює логіку образи Путіна близька до нього людина. Право громадян на зміну влади у своїх країнах за допомогою маніфестацій і виборів у Кремлі всерйоз не сприймали, вважаючи такі виступи виключно результатом зовнішнього впливу Заходу.

Усе це призвело Путіна до мюнхенської промови 2007 року, яку Захід трактував критично. «Він тоді загрубив трошки, досить неполіткоректно виступив, - оцінює зараз джерело, близьке до Кремля. – Захід на це сказав: мовляв, який поганий, лається, пішов у дупу, грубий необтесаний мужлан. Ось це був приблизний результат його промови».

Окрім революцій на пострадянському просторі та розширення НАТО на Схід, у відносинах Вашинґтона та Москви постійно виникали й інші дратівливі речі. Як приклад чиновник президентської адміністрації наводить історію зі входженням у Світову організацію торгівлі, до якого Росія, за його оцінкою, була готова більше, ніж Україна, а першою прийняли Україну.

А 2011 року Олександрові Волошину, який тоді займався розвитком Міжнародного фінансового центру у столиці, зателефонував посол Росії в Україні Михайло Зурабов. Він розповів, що у Києві також створюється Центральний депозитарій, і куратори проекту запропонували підписати угоду про співпрацю з Москвою. Волошин був не проти, але угоди не вийшло. Чиновник російської президентської адміністрації, який раніше спілкувався за обов'язком служби з американцями, наводить це як приклад не найбільш дружньої поведінки США, яких було багато.

Нова філософія

Разом зі зміною ставлення до Заходу на Путіна впливали і внутрішні історії. Під час і після протестних акцій 2012 року Путін став більше часу проводити наодинці із книгами певного спрямування. Серед близьких до Кремля людей почали ходити розмови, що Путін усе частіше сидить в архівах. Для нього приблизно в цей час навіть створили спеціальну робочу групу в адміністрації президента, яка підбирала йому книги та потрібні сторінки на задану тему, розповідає колишній кремлівський політтехнолог.

Іще до подій на Болотній Путін зацікавився білогвардійським філософом Іваном Ільїним, а після невдалих протестів російський президент став набагато більше поринати в тексти авторів, подібних до поглядів Ільїна. До душі йому припав і релігійний філософ початку XX століття Василь Розанов. Останній був критично налаштований проти лібералів та інтелігенції: «Та я волію краще стояти поліцейським на розі двох вулиць, - більш  «громадянським», кориснішим, благороднішим і таким, що відповідає –людській гідності, - ніж сидіти… «за інтелігентним сніданком» і обговорювати чванливо, наскільки «у нас все погано» та наскільки «ми найкращі», праведні, чесні та «готові постраждати за істину…».

Ільїн узагалі не відчував жодного пієтету до України як до самостійної держави. «Україна визнається найбільш загрозливою частиною Росії у сенсі відокремлення та завоювання, - писав філософ у резолюції з'їзду білих емігрантів 1938 року. – Український сепаратизм є явищем штучним, позбавленим реальних підстав. Він виникнув із честолюбства ватажків і міжнародної завойовницької інтриги».

Цитати із промов Ільїна, Розанова й інших імперськи налаштованих авторів, у тому числі сучасних, прошмигували у промовах Путіна навіть публічно. Знайомий із творчістю російських націоналістів технолог, який раніше працював на Кремль, упізнає у промовах російського президента вплив поміркованого російського націоналіста Костянтина Крилова, автора статті про те, чому росіян усі кривдять, і навіть Дмитра Галковського, який бачить витоки всіх російських бунтів в іноземному впливі. «Ледь не прямими цитатами з них говорити почав», - дивується колишній кремлівський технолог із багатим минулим серед поміркованих націоналістів.

«У цьому пантеоні богів все просто збудовано, - розповідає прийоми один із колишніх навколокремлівських технологів. — Українців хитрістю, обманом, маніпуляцією та технологією вирощують західні держави, щоби зробити антиросію. На старообрядцях не вийшло, вийшло з українцями. Це ідеальні росіяни для ворогів Росії. А Україна як держава була створена, побудована саме у складі СРСР іноді на шкоду російському населенню».

Начхати на наслідки

Іще в січні 2014 року Путін не збирався захоплювати Крим. Про це розповідають три джерела – в адміністрації президента, серед технологів, близьких до Кремля, та серед близьких до Путіна знайомих. Рішення відбулося спонтанно, коли у лютому Кремль зрозумів, що протестувальники у центрі Києва перемагають владу Януковича. Спочатку в Москві знову зробили ставку на з'їзд депутатів із можливим подальшим відокремленням частини України. Російські технологи брали участь в організації з'їзду, розповідає «Верстці» одне із джерел, близьких до Владислава Суркова. З'їзд депутатів Південного Сходу України мав очолити сам Віктор Янукович, який прилетів до Харкова, терміново ретирувавшись із Києва на гелікоптері.

Проте в останній момент господарі Харкова й області Геннадій Кернес і Михайло Добкін відмовилися грати у цю гру. «Коли вони зрозуміли, що Росія хоче зіграти на розвал країни, вони різко стали проукраїнськими і сказали Януковичу, що вони не підтримують ідею», - свідчить джерело, яке мало стосунок до підготовки з'їзду. 22 лютого Янукович уже був у Харкові, проте зрозумівши, що ідею провалено, вирішив не приходити до присутніх. На з'їзді замість закликів до відокремлення виступили Кернес і Добкін, які закликали до миру та пообіцяли зберегти Україну єдиною. Операція Росії провалилася. Того ж дня Верховна Рада усунула від влади Януковича.

Саме в ніч із 22 на 23 лютого, після втечі Януковича вже з Харкова, Путін ухвалив рішення про анексію Криму. Він про це розповідав сам, але підтверджують і джерела, близькі до президента. Нарада в Сочі, де в цей момент закривалася зимова Олімпіада, тривала до 7 ранку за участю чотирьох найближчих силовиків. Як свідчить один із близьких знайомих Путіна, спочатку силовики намагалися його відмовити: «Путін сказав, хлопців, у нас шанс останній, більше такого шансу не буде, я беру відповідальність на себе».

Пізніше у розмові з іншим своїм близьким знайомим, який йому казав, що анексія Криму – це катастрофа та наслідки будуть жахливі, Путін відповідав, що йому начхати на наслідки: «В Росію повернувся величезний історичний шматок її землі, такого за 1000 років не було, щоби практично без крові, без жертв було повернуто її землю. Що би далі не відбувалося, тепер Крим все одно залишиться російським». Спочатку Путін не сподівався, що анексія Криму зустріне таку підтримку всередині країни.

На початку березня Крим і регіони Донбасу, що межують з Росією, почали інкогніто відвідувати російські чиновники. «Майже у кожному міністерстві був заступник, який таємно їздив туди промацувати ґрунт», - згадує колишній співробітник урядового апарату. Чиновники виконували таємне доручення Путіна щодо підготовки майбутньої «інтеграції українських регіонів до Росії». За словами колишнього функціонера, в урядових документах, окрім Криму, аналізували вартість «вступу до Росії Донецької, Луганської та Харківської областей». Але цим ідеям тоді не судилося збутися.

Жодного чіткого плану, як захопити території, не було. Спроби зібрати бунтівні групи були, крім того, і в Одесі, і в Дніпропетровську. З горем навпіл вийшло лише у Донецьку та Луганську. «Донбас – була помилка, пов'язана з тим, що здавалося: у Донецьку також народ підніметься, як у Криму, – розповідає знайоме з учасниками процесу джерело. – Але спроба підняти народ не вдалася».

Історія з відокремленням Донбасу вже не була ініціативою особисто Путіна. «Це була ініціатива ФСБшників, які вирішили скористатися ситуацією та розв'язали всю цю історію», - розповідає «Верстці» близьке на той час до Путіна джерело. Це підтверджує й інше джерело, близьке до адміністрації президента: «Із Кримом була спецоперація, з Донбасом не було спецоперації, було декілька гравців, які сказали Путіну – давайте вліземо, в Україні є проросійські сили, влаштуємо контркампанію, ми не повинні кидати людей». В історію вписалися близький до ФСБ православний підприємець Костянтин Малофєєв, Сергій Глазьєв, який уже більше року займався формуванням мереж українців, які підтримували Росію, і з боку родини Януковича – бізнесмен Сергій Курченко.

«Всі грали в різні ігри і практично ніхто не координував їхню діяльність», - розповідає джерело, близьке до Кремля.

Після того, як у Донецьку та Луганську виникнули сепаратистські формування, Путін доручив вбудуватися у процес уже іншим підлеглим, наприклад Владиславу Суркову, який розпочав займатися політичною частиною – вибудовуванням системи управління бунтівними регіонами.

Незважаючи на неофіційну участь російських військ у серпні 2014 року, планів і готовності до повномасштабної війни ще не було, Кремль розраховував перехитрити українську владу: мінські угоди для Путіна були великим полегшенням, розповідає колишній учасник переговорної групи: «Путін сам особисто брав участь у написанні мінських угод . Він сам формулював пункти щодо статусу та політичного регулювання».

І далі Путіну залишалося лише закликати виконувати мінські угоди. «А що таке виконати мінські угоди? Україна запроваджує закон про особливий статус днр і лнр, змінює Конституцію, всі республіки формально повертаються під контроль України зі своїми двома армійськими корпусами та зі своїми політичними структурами, обраними під контролем Росії, - розповідає джерело, яке безпосередньо брало участь у їх розробці. – І все це легалізовують. Тобто в Україні з'являються два сторонніх тіла, які Києву не підпорядковуються. Ось що таке виконати «Мінськ». Якби виконали «Мінськ», то Донбас використовували би для перебудови всієї України на зразок Донбасу. У цьому й полягав план».

На думку іншого джерела, близького до президента, Путін вважав, що просто обдурив тодішнього Президента України Петра Порошенка: «Спочатку вибори, а потім передача кордону, а не навпаки, це завжди зрозуміло, хто переможе на цих виборах. Що в цій метушні для Порошенка було важливо зупинити війну, і в деталі він не врубався».

У Кремлі конфлікт заморозили. До кінця 2014 року в сепаратистських днр і лнр нейтралізували або відставили найагресивніших і нійвойовничіших, і в адміністрації президента відійшли від військової риторики надовго.

«Люди, які працювали із Кремлем, слово «війна» ніколи не вимовляли. Було повне відчуття, що війна закінчена, вони і всім росіянам пояснювали, що Росія не хоче війни», - розводить руками політолог, який працював на той момент із Кремлем. Разом із тим, за його словами, під час нарад він часто чув таку фразу: «Путін хоче всю Україну». «Тоді це сприймалося як якісь дурощі. Ну, хоче та й хоче», - коментує він. За словами іншого джерела, конфлікт навколо так званих днр та лнр був вигідний саме у тліючому вигляді: «Конфлікт тлів-тлів, не міг погаснути, ніхто не був зацікавлений у його згасанні. Він усіх годував та всім давав політичні перспективи.

Те, що українську тему особисто Путін зовсім не збирається залишати, можна було зрозуміти за змістом політичних програм російських держканалів усі ці роки. «Багато проблем, подій у світі відбувається. А ці ідіоти збираються на обговореннях і весь час про Україну, - розповідає джерело, яке дружило з Путіним. – Не про Сирію навіть. Чи не про Америку, яку ми сильно не любимо. А раптом про Україну. Ясно, що це не порядок денний, і його весь час нав'язували та нав'язували». За словами джерела, це не могло бути особисто ідеєю куратора телебачення від АП. Це точно була установка зі самої гори.

Путін продовжував наполегливо знаходити зв'язки України зі США. «Він був упевнений, що НАТО та США, по суті, контролюють Україну. Він не має роздвоєння на цю тему», - розповідає один із близьких до Путіна на той час людей. «У посольстві США в Україні працює понад тисяча людей, а у нас – людей сто», - цитує приватну розмову з Путіним його добрий приятель. – Бюджет посольства США в Україні вдесятеро вищий. Путін, звісно, вважав, що Штати ухвалюють усі рішення щодо України, і переконати його було неможливо». Насправді, як повідомляв Bloomberg у січні 2022 року, чисельність посольства США у Києві становила приблизно 180 американських громадян та 560 українців, які працювали у посольстві.

Миротворець війни

2019 року на президентських виборах несподівано виграв Володимир Зеленський. Напевно, з усіх українських президентів Зеленський мав найбільшу палітру зв'язків із Москвою. Єдиний із усіх президентів він навіть якийсь час жив у Москві, працюючи у КВК. У ніч на 2014 рік він разом із Максимом Галкіним вів новорічне шоу на каналі «Росія-1».

Паралельно з передвиборчою риторикою про те, що з Путіним просто треба домовитися, і обіцянкою миру в Україні він, очевидно, викликав серйозні підозри у тих українців, хто точно не хотів дружби з Росією, і обережний оптимізм – у Москві. Під час першої телефонної розмови зі Зеленським Путін поводився шанобливо. «Відчувалося, що він хоче знайти точку дотику», - розповідав колишній глава Офісу Президента України Андрій Богдан.

Під час того ж дзвінка Президент України запропонував поміняти у переговорному процесі щодо Донбасу кума Путіна Віктора Медведчука на свого помічника Андрія Єрмака. Як розповідає джерело, близьке до адміністрації російського президента, Зеленський вважав, що Медведчук «просто заробляє гроші, використовує зв'язки, щоби заробити бабки».

Кремль вирішив не наполягати та погодився поміняти Медведчука.

«Очевидно, що він [Зеленський] талановита людина, здатна навчатися. І прийшов із відносно наївними уявленнями про те, що зараз він про все домовиться по-людськи, - розповідає джерело, близьке до російського уряду. – Звичайно, він не був жодним проамериканським, він був проукраїнським. І щиро хотів зробити щось добре». За словами трьох джерел, Зеленський справді хотів перезавантажити відносини з Москвою, його команда виходила на різних людей з консультаціями, як це зробити, зокрема Єрмак дзвонив колишньому главі адміністрації президента Олександрові Волошину. Путін теж розраховував, що зі Зеленським можна домовитися, припускаючи, щоправда, що обіграє недосвідченого політика та нарешті запустить реалізацію Мінських угод, що для Росії було би рівнозначно великій перемозі.

У грудні 2019 року до Парижа Путін їхав у повній упевненості, що багаторічне питання зрушиться. Однак, як виявилося, Зеленський був переговорником ще непростішим, аніж його попередник: він відмовився проводити вибори на Донбасі до передачі кордону, а члени його команди навіть спробували переписати в угодах ключовий абзац про особливий статус Донбасу, зробивши його не постійним, а тимчасовим. Сурков, який брав участь у переговорах, пригрозив припинити зовсім мирні переговори і, за словами одного з українських міністрів, мало не з кулаками кинувся на колегу Андрія Єрмака та нібито кричав і тупав ногами.

Як би там не було, тепла ванна, на яку розраховував Путін, обернулася холодним душем. «Путін, який спустився з гори, щоби прийняти капітуляцію України, за фактом опинився в ролі покинутої нареченої, - оцінює у розмові з «Версткою» цей візит Олександр Харебін, один із тих, хто розробляв зовнішньополітичну стратегію Зеленського у складі його передвиборчого штабу. – Приїзд Путіна до Парижа став колосальною помилкою російського президента, який переоцінив непідготовленість Зеленського та його команди. З великого царя всієї Русі Путін перетворився мало не на посміховисько».

Зеленський у цьому йому допоміг: просто під час виступу Путіна на прес-конференції, коли президент Росії говорив про те, що ухвалено документ про неухильне дотримання Мінських угод, Зеленський усміхався і мотав головою, а коли Путін заговорив про особливий статус – зовсім розвеселився і навіть прикрив рота рукою, щоби не засміятися.

«Це було несподівано для всіх та вперше настільки явно, – розповідає «Верстці» український радник Харебін. – Путін фактично отримав публічно ляпаса. І це, можливо, стало досвідом, що травмує».

За виразом обличчя російського президента було зрозуміло, що він насилу витримав спільну прес-конференцію, у бік Зеленського він навіть не дивився і часто звірявся з паперами. Відтоді Зеленський і Путін ніколи не зустрічалися, а Сурков через два місяці звільнився з посади куратора України та Донбасу. Після провалу в Парижі у Москві зробили ставку на soft power. А ключовою довіреною особою Кремля став Віктор Медведчук.

Остання крапка

Колишнього главу адміністрації Президента Кучми Путін не забував, навіть коли той ішов із політики. 2012 року Путін запізнився на зустріч із Президентом Віктором Януковичем на чотири години, а після цього демонстративно відвідав із приватним візитом Медведчука у нього вдома. За вечерею той йому показував аквадискотеку – барвисті фонтани, що змінюють колір, реагуючи на музику. «Причому там була професійна зйомка, видно, що не папараці знімав, а відкрито працював особистий оператор», - згадував у розмові з автором «Верстки» телеведучий Євген Кисельов. Кадри із візитом Путіна до Медведчука потрапили на українське телебачення.

Після 2014 року Медведчук, як найдружніший Москві політик, почав займатися організацією переговорів тристоронньої групи, а також обміном полоненими. Наприкінці правління Петра Порошенка соратник Медведчука Тарас Козак придбав три новинних телеканали, які потім стали каменем спотикання між Медведчуком, якого в Україні називали реальним власником телеканалів, і Зеленським.

Канал відображав проросійські погляди його власників, за словами медіаексперта Отара Довженка, пропаганда на них виглядала як «твердження на кшталт того, що на Україну ніхто не нападав, тут триває громадянська війна, в якій винувата Україна, потрібно просто взяти та почати дружити з Росією, Крим пішов сам, бо ми його не любили, на Майдані відбувся озброєний переворот». Паралельно на цих телеканалах послідовно критикували політику Зеленського, спираючись на зростання цін на ЖКГ і соціальні проблеми. Рейтинг Зеленського почав падати, а партії ОПЗЖ, політраду якої очолював Медведчук, навпаки – зростати. У жовтні 2020 року партія у шести областях посіла перше місце на регіональних виборах, обійшовши партію Зеленського «Слуга народу». Про цю подію Зеленський згадуватиме навіть після початку війни: у першому інтерв'ю російським журналістам, наприкінці березня 2022 року, під час боїв за Маріуполь, він довго розповідав про те, як Медведчук перемагав у регіонах.

У лютому 2021 року проведено спецоперацію, метою якої було нейтралізувати Медведчука. Санкції стосувалися телеканалів «112 Україна», NewsOne, ZIK та їхнього власника, соратника Медведчука – Козака. За словами Зеленського, телеканали вели антиукраїнську пропаганду та заважали процесу інтеграції країни до Євросоюзу. Каналам заборонили мовлення. Рішення про їх заборону ухвалили під час терміново скликаної Ради з національної безпеки та оборони. В Офісі Президента тоді пояснили, що «112 Україна», NewsOne, ZiK використовують, на їхню думку, як «інструменти чужої іноземної пропаганди в Україні». Радник голови Офісу Михайло Подоляк додав, що канал працював на «окупантів». Також там говорили, що «є питання» щодо фінансування телеканалів.

Утім, ще за півтора року до закриття каналів Зеленський заявляв, що знає, з якої країни вони отримують фінансування, а голова Служби безпеки України Іван Баканов говорив, що через канал «держава-агресор проводить антиукраїнську інформаційну кампанію».

Санкції торкнулися й особисто Медведчука, якого разом із дружиною включили до списку розслідування СБУ щодо фінансування тероризму. 11 березня 2021 року СБУ та податкова служба провели спецоперацію на об'єктах мережі автозаправок Glusco, які також пов'язують із родиною Медведчука.

Три джерела в оточенні російського президента підтвердили, що саме ця історія зі знищенням інформаційного ресурсу Медведчука і тим, що його почали «кошмарити», стала останньою краплею у прийнятті Путіним рішення щодо підготовки до військової операції. До інструментів «м'якої сили» у Кремлі вирішили більше не вдаватися.

«Наїзд, коли у нього відібрали телебачення і партію розпочали фігачити, — це прямо сильно завело Путіна, - розповідає один із давніх знайомих російського президента. – Він сприйняв це як особистий випад. Існування Медведчука та його каналів – це був як місток і надія якось ситуацію вирішити політичними методами. І раптом Україна пішла на ескалацію. Ви на ескалацію вирішили піти? Не зрозуміли, з ким маєте справу?».

На рішення Путіна вплинув і сам Медведчук, який регулярно розповідав російському президентові про велику підтримку його особисто та проросійські настрої в Україні. «Він розповідав казки, освоював ці гроші, які йому платили за організацію політичного опору, і не вірив, що хтось колись перевірить, — згадує джерело, близьке до адміністрації президента. – Розповідав про лояльність території, тупо вводячи в оману Путіна».

У Кремлі вирішили не ставити під сумнів слова Медведчука. «Замість того, щоби зробити висновки про адекватність отриманої інформації, проаналізувати та побачити очевидну картину, що на них тут не чекають, образа і злість застелили їм очі», - розводить руками український політичний радник Харебін. Однак Медведчук не міг і припустити, що його дані Путін використовуватиме для ухвалення рішення про легку спецоперацію, метою якої була швидка зміна влади у Києві, каже знайоме з ним джерело. Путін усерйоз розраховував на підтримку населення по всій країні, про яку розповідав йому довірений кум. «Для Медведчука рішення про війну виявилося катастрофічним сценарієм», - свідчить людина з оточення Путіна.

Під час ухвалення рішення про війну Путін із Медведчуком не радився. Як і ні з ким іншим. Єдиною людиною, яка мала постійний вихід на Путіна, був його друг Юрій Ковальчук.

Два джерела підтверджують, що Ковальчук відіграв вирішальну роль у ухваленні президентом рішення про спецоперацію. Під час пандемії лише Юрій Ковальчук не виходив із резиденції Путіна, щоби не проходити карантин. Ковальчук ніколи не приховував своїх антизахідних настроїв, і, можливо, раніше саме він захопив Путіна тими письменниками, яких президент почав вивчати у другу декаду 2000-их років. Із березня 2020 року вони годинами розмовляли про конфлікт із Заходом та історію Росії, писав The Wall Street Journal. Це підтверджують і опитані «Версткою» джерела: «Путін у цей момент був обмежений у спілкуванні з адекватними людьми. Він намагався не зустрічатися ні з ким, а якщо зустрічався, за 14 днів карантину люди настільки звіріли, що нормальна розмова не складалася. До того ж, зустріч на відстані 15 метрів не передбачає довірливого спілкування».

Саме Ковальчук переконав Путіна, що Європа розділена протиріччями та зараз найкращий час для швидкої операції, каже джерело, близьке до Кремля.

Рішення про підготовку до операції ухвалено наприкінці лютого – на  початку березня 2021 року, за рік до війни. Вже у квітні біля кордонів України відбулися перші загрозливі навчання.

Сама підготовка проходила в найсуворішій секретності, проте вже з літа розмови про можливу війну стали спільним місцем серед людей, близьких до Кремля. 12 липня сайт Кремля опублікував статтю Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». За даними «Верстки», статтю змінювали багато разів, і в одному з варіантів була пряма загроза можливості розпочати військову операцію. Але в остаточний варіант загроза не потрапила.

У доповіді британського Об'єднаного королівського інституту з дослідження питань безпеки й оборони (RUSI), що вийшла 29 березня 2023 року, йдеться, що ФСБ почала готуватися до окупації України з липня 2021 року. Для цього 9-те управління Департаменту оперативної інформації перетворилося на повноцінний відділ, а штат його збільшився з двох десятків співробітників до більш ніж 200 осіб. Працівників навіть поділили за областями України, окремі люди займалися питаннями, пов'язаними з українським парламентом, окремі – критичною інфраструктурою.

Як розповідає джерело, близьке до адміністрації президента, на дискусійному клубі «Валдай» у жовтні 2021 року один із силовиків, які там були, підтверджував у приватних розмовах: побоювання Заходу про те, що Росія готується до війни, недалекі від реальності: «Це правда, ми хочемо змінити режим в Україні».

Ішлося про готовність досягнути цієї політичної мети саме у силовий спосіб. Інше джерело розповідає, що у грудні, за три місяці до війни, вже обговорювали, як ділитимуть Україну між великими корпораціями. За розвиток кожного регіону, за задумом, мала відповідати одна із державних чи близьких до Кремля приватних корпорацій.

За тиждень до вторгнення збиралася впливова закрита експертна Рада із зовнішньої та оборонної політики, близька до МЗС, де наближений до Кремля політолог прямо говорив, що протягом найближчого тижня розпочнеться спецоперація щодо зміни режиму в Києві, яка триватиме зовсім недовго.

Путін справді повірив, що можна змінити режим у Києві швидко та безболісно. У тому, що Захід слабкий, його переконав Ковальчук; у тому, що Україна слабка та лояльна, - Медведчук.

Прості підрахунки свідчать, що до довгої війни не готувалися. «Країну чисельністю 44 мільйони людей неможливо захопити військом у 160 000 осіб, - дивується джерело, близьке до політичного крила адміністрації президента. – Якщо розпочинаєте таку операцію з такими силами, ви розраховуєте на масову колаборацію лояльних українців із Росією. І операція була побудована, продумана та розроблена саме виходячи з цієї передумови».

За словами джерел, як і у випадку з анексією Криму, багато силовиків були проти, про що свідчить і лист генерал-полковника та голови «Загальноросійських офіцерських зборів» Леоніда Івашова, і публікації близьких до міноборони експертів.

Міністр оборони Сергій Шойгу не сперечався, а навіть зрадів рішенню Путіна. «Він не розумів, у якому стані армія перебуває, і йому було цікаво. Він повірив у те, що Путін знає щось, чого він не знає, і справді думав, що буде щось не серйозніше за анексію Криму», — розповідає один із старих приятелів Путіна. Інші еліти були поставлені перед фактом вже в день вторгнення.

«Це дивовижна війна, коли практично вся еліта проти. Я розмовляю з начальниками в Росії, немає жодної людини з найвищих ешелонів влади, хто був би «за». Але вони розуміють, що треба працювати в команді», - каже колишній урядовець Кремля, посилаючись на приватні розмови із представниками російської влади.

Хто не розуміє, тим показують, що треба зрозуміти. Так, джерело «Верстки» розповідає історію, як один «великий чиновник» у Держдумі навесні 2022 року прийшов до куратора внутрішньої політики Кремля Сергія Кирієнка і сказав, що більше не може і хоче піти. «Наступного дня до дружини прийшли ФСБшники, силовики прийшли і до сина, у якого бізнес. За тиждень чиновник прийшов назад до Кирієнка і заявив, що передумав іти». «От і добре», - усміхнувся Кирієнко та буденно розпочав обговорювати подальші плани.

Колаж Дмітрій Осінніков

Ілля Жегульов, спеціально для «Верстки»