Волинський експеримент Юзевського: як провалилась спроба польсько-українського порозуміння

Юрій Кміть

Член Національної спілки журналістів України, співзасновник ІА "Західний інформаційний фронт" і Білоруського інформаційного центру у Львові.

У міжвоєнній Польщі була спроба вибудувати модель польсько-українського співжиття на Волині без відмови українців від власної ідентичності. Її у 1928–1938 роках реалізовував волинський воєвода Генрик Юзевський, спираючись на досвід союзу Юзефа Пілсудського із Симоном Петлюрою. Однак культурні та освітні поступки поєднувалися з жорстким політичним контролем і колонізаційною політикою, а після посилення радикальних сил у Варшаві курс на порозуміння почав згортатися. Чи став крах «волинського експерименту» однією з віддалених передумов Волинської трагедії 1943–1944 років — питання, яке й досі залишається предметом наукової дискусії.

Генрик Ян Юзевський (1892, Київ — 1981, Варшава) — за освітою художник, соратник Юзефа Пілсудського ще з часів боротьби за незалежність Польщі та війни 1920 року, коли він входив до найближчого оточення угоди «Пілсудський — Петлюра». Ця подія, на переконання самого Юзевського, стала ідейним фундаментом усієї його подальшої «волинської політики»: досвід союзу з Українською Народною Республікою сформував у нього переконання, що польсько-українське порозуміння можливе і необхідне для убезпечення східного кордону Другої Речі Посполитої.

Політичну кар'єру Юзевський зробив у структурах табору «санації». Він двічі обіймав посаду міністра внутрішніх справ Польщі (1929–1930), а в 1928 році був призначений волинським воєводою — посаду він утримував із перервою до 1938 року. В останній рік перед війною очолив Лодзинське воєводство.

Зміст і мета «волинського експерименту» (1928–1938)

«Волинським експериментом» в історіографії прийнято називати політику державної асиміляції, яку Юзевський реалізовував на Волині за особистої санкції Пілсудського. На відміну від ендецької концепції національної асиміляції (примусового спольщення), Юзевський виходив з ідеї «державної асиміляції» — виховання в українського населення лояльності до польської держави без вимоги відмови від національної ідентичності як такої.

Практичне наповнення політики включало відкриття українських шкіл і читалень, відносно толерантне ставлення до вживання української мови в частині початкової освіти, підтримку кооперативного руху, переговори з представниками православної церкви щодо її статусу, а також спробу відмежувати Волинь від впливу галицького українського національного руху, який поляки вважали значно радикальнішим і ворожішим до держави. Ключовим інституційним партнером воєводи виступало лояльне до нього Волинське українське об'єднання.

Українські та польські історики, які досліджували цей період — зокрема М. Кучерепа, Ю. Крамар, В. Комар, дослідники Волинського національного університету імені Лесі Українки — здебільшого сходяться в тому, що метою Юзевського було не визнання української автономії як такої, а інтеграція регіону в польську державу через часткові поступки, здатні притлумити відцентрові національні настрої.

Внутрішні суперечності політики

Дослідники звертають увагу на принципову межу «волинського експерименту»: він ніколи не передбачав політичної автономії Волині в сенсі самоврядування з реальними повноваженнями — рівень політичної суб'єктності місцевого самоврядування свідомо утримувався мінімальним, а влада забезпечувала пильний контроль, щоб не допустити перетворення регіону на арену боротьби за національне визволення.

Крім того, соціальною основою експерименту залишалася польська колонізація Волині (осадництво) — переселення польських ветеранів і колоністів на землі воєводства, що частина тогочасної української преси прямо називала інструментом полонізації східних земель. Таким чином, політика культурних поступок співіснувала з демографічною та земельною політикою, яка працювала в протилежному напрямку і викликала невдоволення українського селянства.

Уже 1935 рік історики визначають як пік досягнень воєводи і водночас початок його політичної поразки: посилення позицій військових кіл у державі після смерті Пілсудського (1935) дало їм можливість втручатися у внутрішню політику, а боротьба за владу в таборі «санації», радикалізація суспільних настроїв і зовнішні загрози з боку нацистської Німеччини та СРСР підривали позиції прихильників лінії порозуміння.

Ревіндикація православних святинь і згортання політики порозуміння

Окремий і болючий сюжет міжвоєнного періоду — так звана ревіндикація, тобто кампанія повернення Римо-Католицькій церкві колишніх унійних або католицьких храмів, переданих православним у попередні століття, з подальшим навернення частини вірних у католицизм. Дослідники виділяють кілька хвиль цієї кампанії: першу — приблизно 1919–1924 рр., і найбільш руйнівну — 1937–1938 рр., коли на Холмщині та Волині масово руйнувалися або передавалися католикам православні храми, нерідко із застосуванням поліції та Корпусу охорони пограниччя.

Важливе уточнення для точності викладу: хвиля ревіндикації 1937–1938 рр. розпочалася ще за перебування Юзевського на посаді воєводи, а не виключно після його відставки. Історіографія свідчить про складнішу картину: посилення тиску на православну церкву стало наслідком загального зсуву впливу від цивільної адміністрації воєводи до силових структур і радикальніших політичних сил у Варшаві, які поступово перебирали контроль над волинською політикою ще до формальної зміни воєводи.

Проте після усунення Юзевського з посади навесні 1938 року цей зсув курсу набув завершеного вигляду: наступна адміністрація вже не намагалася балансувати між поступками й тиском, а послідовно продовжила лінію на форсовану асиміляцію та обмеження прав православної церкви аж до окупації Волині Червоною армією у вересні 1939 року. У самій постаті Юзевського частина істориків бачить радше програну постать поміркованого крила санації, ніж автора репресивного курсу останніх передвоєнних років.

Науковий дискурс: чи є прямий зв'язок із Волинською трагедією 1943–1944 рр.

Гіпотеза, згідно з якою згортання «волинського експерименту» і посилення антиправославного тиску 1937–1939 рр. сприяли подальшій радикалізації українсько-польських стосунків, присутня в частині наукової та публіцистичної літератури, зокрема в працях, що аналізують ідейні витоки міжвоєнної політики щодо Волині. Логіка цього аргументу така: часткові поступки Юзевського сприяли зростанню української національної самосвідомості й організованості (кооперативи, читальні, преса), тоді як подальше різке звуження цих можливостей і репресії проти церкви радикалізували частину українського населення, яке в умовах війни та окупації шукало виходу в збройному русі опору.

Водночас переважна більшість сучасних дослідників — українських, польських і західних — застерігають від спрощеного лінійного пояснення Волинської трагедії 1943–1944 рр. через одну лише довоєнну політику воєводської адміністрації. Серед інших визнаних чинників, які історіографія розглядає як складові трагедії: німецька окупаційна політика, що навмисно розпалювала міжетнічну ворожнечу; радикалізація частини ОУН та формування УПА в умовах війни; репресивна радянська політика 1939–1941 рр., яка знищила довоєнні структури обох громад; практика Армії Крайової та польських формувань у відповідь; а також ширший контекст етнічних чисток у Центрально-Східній Європі періоду Другої світової війни.

Тімоті Снайдер та інші дослідники історії Юзевського і Волині розглядають «волинський експеримент» радше як одну з ліній передвоєнної історії — цікаву і суперечливу спробу співжиття, крах якої є частиною ширшої картини провалу міжвоєнних моделей врегулювання національного питання в Другій Речі Посполитій, а не як пряму й достатню причину подій 1943–1944 рр.

Висновки

«Волинський експеримент» Юзевського (1928–1938) був реальною, хоч і обмеженою, спробою знайти формулу польсько-українського співжиття через часткові культурно-освітні поступки при збереженні повного політичного контролю Варшави над регіоном.

Політика мала внутрішні суперечності — поєднання поступок з колонізаційним тиском — які підважували її стійкість ще до відставки Юзевського.

Ревіндикаційна кампанія проти православної церкви розпочалася й посилилася на завершальному етапі каденції Юзевського (1937–1938) і сягнула апогею вже після його усунення, коли контроль над волинською політикою перейшов до радикальніших сил.

Зв'язок між згортанням «волинського експерименту» та Волинською трагедією 1943–1944 рр. є предметом наукової дискусії й може розглядатися лише як один з віддалених передумовних чинників у складному ланцюгу подій, що включав німецьку окупацію, радянську політику, дії ОУН-УПА та Армії Крайової. Категоричні однопричинні пояснення трагедії варто сприймати з застереженням незалежно від того, яку зі сторін вони покладають відповідальними.